«У тунелях смерек,
де щем печалей
часу вічного непомильного,
синя квітка цвіте дощем
Господа всесильного…»
Так пише Ярослава Павличко, відома українська поетеса, в одному зі своїх віршів збірки «На валах Пліснеська». І мені подумалося…
Це ж про її поезію! Це вона, та романтична квітка, сповнена небесної енергетики, цвіте на обширах рідного письменства з його історичними печалями, з періодичними видозмінами суспільно-політичних трендів і парадигм. У часовому тунелі, яким проліг шлях української історії, то більшало світла попереду, то воно зникало зовсім, мінялися умови, обставини, до керма ставали різні лідери із щоразу новими гаслами на устах, – це завжди прямо чи з опосередкованими заломленнями відображалось, як і нині, у мистецтві, зокрема і в літературі як в мистецтві слова. Слово, що викликалося важливими життєвими подіями, нерідко знецінювалося разом із втратою ваги самої події, витіснялося з поля масової читацької уваги. Проте є в нашій літературі, власне, як і в світовій культурній практиці, напрямки, авторські стилі і твори, які сміливо можна назвати патернальними, невразливими до трендових хитань та суспільно-політичних змін. Вони класично ціннісні, як раритети, у яких явно простежуються і відчуваються власне українські естетичні канони і ментальні детермінанти, до яких нові епохи лише додають свого духу, світоглядних трансформацій та новотворених наративів, деяких елементів андеграунду, експерименту тощо. Такі вони – твори, закорінені у національну свідомість, естетику і мораль, які в осерді тримають енергетику української нескінченності. До них відношу творчість Ярослави Павличко, оригінальну, сугестивну, щедру художніми елементами та самобутню у їх компонуванні.
Чи не найбільше вражає хронотоп її поезій, позбавлений точних визначень і маркерів – від позачасся – донині безмежний простір для художнього пізнання та осмислення. Хоча її поняття часу і простору далекі від знаних нами фізичних законів і вимірів, вони наділені своїми якостями, більш, ніж тримірні, здатні на зсуви, збіги, накладання і переплітання у вигадливі колажі в залежності від думок та ідей авторки. Її часопросторові діапазони поєднали легендарні античні, біблійні віки з київськоруськими, давньоукраїнськими і нинішніми днями на території далекої Індії, Близького Сходу, Європи й рідної України з унікальними гуцульськими Карпатами і Галичиною. Палімсестність – характерна риса багатьох творів письменниці, коли завдяки художній, вербальній магії на зрізах нашої експресивної, турбулентної сьогочасності проступають фрагменти легендарних подій, лики їх вершителів і дійових осіб далекого минулого – тригерно важливі нам нині. Напруга нерозривної суспільно-часової тяглості звучить у творах поетеси застереженнями від різних, зокрема від духовних, екологічних, глобалістично-космополітичних, загроз. Отож ідеться про художнє втілення інтелектуальних усвідомлень авторки, її вагомої ерудиції. Позбавлені нав’язливої дидактики і моралізаторства розмисли ліричної героїні імпонують сучасному освіченому читачу інтелігентним аристократизмом у поєднанні з природньою, невимушеною щирістю. «Анфілади історій// Дніпром// перерізані// тягнуться потаємними мушлями// крізь// крихти// зіниць// метеликів» (зб. «На вертикалі дня»).
Ярослава Павличко не цурається і силабо-тонічних, ідейно-смислових віршів, які тішать точними римами, дивують оригінальними ракурсами і свіжими враженнями від буття довколишнього світу – у неї їх чимало. Але переважно асоціативну її поезію мало сприймати за ідеями і думками – вона пронизана домінантними настроями, психічними сутностями, станами і нюансами, сповнена неповторних фонетичних акордів, алітераційних, асонансних мелодій, консонансних перекликань, у яких кожен звук стає образотворчим і значимим. Чимало віршів мають виразні композиційні ознаки музичних творів: варіацій, інтродукцій, етюдів тощо. Нерідко саме через мелодику звукоряду письменниця пропонує нам сприймати написане винятково у парадигмі емоції. «Сувій сльозами// списаний уставом// Золотого Часу// України» (зб. «Срібло місячних шабель), – промовистий короткий рядок-самоцвіт, що потрапив у поле зору серед щедрих ліричних розсипів поетеси.
Вишукана елегантність фрази і звукопису свідчать не тільки про високу літературну, лінгвістичну культуру майстрині пера, а й про сформовані на рівні багатої загальноетнічної культури маркери її особистого шляхетного світосприйняття з імпресійною вразливістю, зі схильністю до несподіваних умовиводів, у яких типове і характерне формується із малих, але значимих деталей, з-поміж яких авторка вибирає найбільш промовисті і яскраві: «Вірші -// нічні метелики// крила// обпалюють// спалахом// свічі// залітають// у резиденцію// Божого Промислу» (зб. «Хоругви днів непроминальних»). Вдале використання індукції і дедукції смислового матеріалу, асоціативні переплетення чіткої конкретики з фігуральними абстракціями конотуються у самобутні, виразно позначені творчою індивідуальністю художньо-психологічні явні і приховані рельєфи.
Для її поетики найперше властивий синкретизм, позаяк фонетична мелодія часто поєднується з мальовничою сув’яззю слів-означень кольорів і відтінків, з розкішшю золотих і срібних, темних і світлих, втілена у розмаїття форм, постатей, портретів. Така змістова багатомірність, рельєфність віршів дозволяє вщерть заповнити спраглу увагу шанувальників цікавими, багатошаровими контекстами, футуристичними візіями, несподіваним поєднанням виражальних засобів і здатна сугестивно викликати гаму почуттів: захоплення, гордість, смуток, ностальгійну елегію, радість, втіху, дитинне здивування…
Характерною особливістю її книжок став надзвичайно багатий словник. У ньому різні види лексики: чимало емоційно забарвленої, чи не всі види стилістичної, де історизми, архаїзми сусідять з неологізмами, рідко вживаними регіональними, діалектними лексемами тощо. Проте, маючи у вжитку таке багатство, авторка не дозволяє собі марнотратства чи словоблудства, – мова її віршів виважена, лаконічна, вмотивована задумом, із синонімічних рядів дібрані слова найбільш відповідні та енергетично насичені.
Чимало символів, закодованих в образах та в художніх деталях, своєю переконливістю сягають архетипних глибин. Добірна тропіка віршів, у кращих світових художніх традиціях, передбачає не тільки осягання ліричних сенсів за певним ракурсом творчині, а зазвичай пропонує вільнотлумачення кожного образу і кожного твердження в залежності від готовності читача осмислити їх і відгукнутися душею. Адже свідомість кожного з нас налаштована на свій спосіб і рівень герменевтики. Пані Ярослава шанує самість кожного читача, як і свою особисту.
Художні особливості її творчості заслуговують цікавого і розлогого дослідження. Арсенал використаних нею тропів дозволяє вести мову про їх чималу кількість і вміле, доцільне застосування, що безумовно свідчить про ширину стильового діапазону, його гнучкість та ідейно-тематичну мінливість. Але, вважаю, найперше привертає до себе увагу її метафора. Вона, улюблениця сучасних авторів проникливої лірики, повелителька шедеврів, письменницею цінується чи не найбільше. Її метафора, – троп, метафора-есей, метафора-вірш, притча – ємні, опуклі і промовисті, сповнені підтекстів, загадок, інтриги, іносказань, відкриттів, вражають неповторністю і художньою цілісністю. «Побіля вітрил та вітрів// у глибині каміння// ти ангеле прибережи// цю у усмішку і квіти// Не поховай мовчання ночі// і не старій// ніколи» (зб. «Парадигми часу»).
Образи-символи плинної води, вершників «навпроти сходу», постатей «навпроти плачу», жінки, «що гасне на вітрах» через «печаль Дніпрової води, перекликаються із нинішніми суспільними, воєнними подіями, вражають і карбуються у пам’яті не тільки своїм драматизмом, а й сакральною місією в утвердженні вічної України «з біблійною зорею на чолі».
Саме метафора забезпечує елегантну розкутість строф, дозволяє звертатися до сучасного читача у близькому йому риторичному ключі стосовно актуальних тем, окреслених рамами Овертонового вікна. Власне, це вікно, незважаючи на його іноземну назву, в поетеси істинно українське, точніше, власне львівське, як і колорит, і стиль творів, які, певна річ, за настроями, мотивами, художніми рішеннями не змогли уникнути впливу модернізму і постмодернізму. Так живе світ і в ньому ми, нині сущі. Ми, котрі дуже хочемо бачити свою Україну помітно ідентифікованою у враженому глобалізмом світі. Завдяки творам Ярослави Павличко, однієї із плеяди творців сучасної красної писемності, яким не чужі європейські культурні тренди, української літератури у світовому літературно-мистецькому контенті щоразу більшає. Вона постає перед читачем своїми ментальними особливостями, барвистою поліморфною етнікою, культурною традицією, узвичаєними покликаннями до доленосних подій історії і сьогодення.
У багатомірному літературному потоці творча манера Я. Павличко має свої неповторні барви і критичні окреслення. А до низки літературознавчих компліментів важливо додати іще один – громадсько-соціальний: її поезія має надзвичайно важливе іміджеве значення для галицько-карпатського краю, позаяк вражає рекордною кількістю топонімів – назв міст і сіл, урочищ, вулиць, кількістю прізвищ, псевдонімів і прізвиськ історичних постатей і звичайних, заклопотаних хлібом насущним трударів. «На валах Пліснеська», «Ужгородські фрески», «Львів на писаному камені» та окремі вірші про конкретні міста, – воістину стали їм вербальними пам’ятними знаками. Серед видань багатьох авторів, присвячених рідному Львову, Ужгороду, Ярославині книжки – чи не найбільш художньо та історично вартісні. Вважаю, що також особливу цінність мають присвяти друзям, колегам і землякам, якими рясніють її видання, – вияв поваги, приязних стосунків, духовного єднання щирих душею людей.
І для світу, і найперше для себе, стверджує письменниця, маємо берегти і примножувати національні істини, духовні та мистецькі щедроти України:
Зберегти тебе
писану-переписану –
палімпсест
дивовижно
витканий
закроєний у галактиці…
(«Україна», зб. «Хоругви днів непроминальних»)
Рядки, позбавлені плакатного пафосу і артистичного надриву проникають у серце справжнім, непідробним патріотизмом. У них Україна – віщий сон з минулого людства, унікальна візія сьогодення, ойкуменічний самоцінний скарб, виплеканий у віках, гідний пошанування на належному місці серед нетлінних надбань Світу.
Неоніла Диб’як
Leave a Reply