Звідки вона взялася? Вибігла з кущів, посічених кулями та осколками, зиркнула своїм темним як південна нічка оком і помчалась полем. Лань була перелякана і стривожена. А багатющий мисливський досвід підказував Михайлові, що це скінчиться не добром. Бо давно знано, перевірено так би мовити багатющим досвідом і чисельними спостереженнями, що коли ці граціозні створіння спокійні, коли вони ситі та задоволені ситуацією, то лісом можуть преспоркійненько пересуватися, успішно оминаючи розставлені міни та розтяжки. І завжди залишається загадкою – як їм це вдається? Ніколи і у жодного випадку олені не наступають на міни, не зачіпають натягнуті ниті з підключеною вибухівкою. Але це коли спокій…
Тут же відразу було видно, що щось перелякало тварину не на жарт. І сіпнулась косуля різко якраз туди, де небезпека.
-Куди ти? Стій! Вернись!
Наче лань розуміла мову людини! А чи таки розуміє? Як знати? Або була то зовсім не косуля, а щось перетворене у неї. Наприклад, Мавка? Хто його зна, які ще таємниці приховує від нас природа?
Вона бігла, оминаючи вирви, петляла поміж кущів бузини і ще якогось там чортополоху. Поспішала кудись на схід, не здогадуючись, що якраз на сході на неї чигає найбільша небезпека.
-Куди! Вертай назад!
Хтось поклав йому руку на плече. Був то побратим Левко.
-Годі, Михайле! – спокійним тоном промовив Левко. – Сам бачиш – не допоможе. А москалик може почути твій гучний голос і прорегуваати по-своєму. Облиш… Нам не можна себе викривати…
І справді… Таки не можна! Вони розвідники… Тихі привиди дня і ночі… Прийшли, побачили і непомітно пішли собі у єдино знаному для них керунку.
Лань тим часом перетинала поле, вкрите наче коростою частими вирвами… Бігла звично, роблячи чисельні виверти тілом, наче прагнучи у такий спосіб збити з пантелику хижака-переслідувача. І враз… О, краще б йому не бачити цього! До його вух долинув гучний вибух, стовп диму та пилюки… І все! Через якусь мить зворохоблена земля вляглася, усе наче заспокоїлось, дим та пилюка розвіялись. Сірою веретою лежало припорошене поле. Усе стихло та вгамувалось. Наче нічого й не трапилось… Нічого не було… Але він знав, як воно насправді?! Десь там поміж сухим бадиллям високих трав лежить вона – лань, дочка вічного лісу. Знав він також, яка гірка доля очікує на її розтерзане, поневічене осколками тіло. Добре знав… Ото нехай тільки спустяться на степ сутінки. І полізуть з найближчих посадок здичавілі собаки та коти, у небі хижо закружляє вороння і прилучаться до тієї моторошної компанії навіть свині. Так, так… Свині також стали м”ясоїдними! Так уже не раз бувало.
Буде там чавкання, чутно буде собаче гарчання, котяче м”явкутіння та свиняче рохкання. А над усім – каркання ворона. Ті звуки найбільше беруть за душу. Птах прилітає наче зловтішний вісник, відпущений на якийсь час пеклом, аби вивідати ситуацію – що діється на білому світі? А що діється? Війна! Люди землі московської полізли на вкраїнські степи, аби підкорити і пограбувати вільних козаків. Роблять це не вперше. Але чи не вперше наштовхнулись московити на шалений та твердий опір. Так наштовхнулись, що від несподіванки аж заніміли, стали у подиві, і у розгубленості не знають як їм далі діяти?
-Шкода кізоньки! Ех…
-А людей тобі не шкода? – знову обізвався Левко. – Скількох людських трупів на тому полі схрумкали оті здичавілі шайки!
-Не шкода! – твердо сказав Михайло.
-А це чому ж? – звів у подиві брову Левко.
-Бо то були наші вороги! Оті зайди, убивці і гвалтівники! Така їхня доля. Добре, що тварини знищують падаль, не дають розмножуватись інфекціям. А тут – лань… Чиста і благородна…
-Гм! Он воно як! – тільки й спромігся на коментар Левко.
Суперечки не виникало. Заперечень – тим паче. Вони – друзі! І вони знали, що війна ця неодмінно розпочнеться. Ні, вони не провидці! Звичайні пацани, закохані у мисливство. Але війна – то не мисливство. То дещо інше… Страшніше і дике за своєю суттю явище…
Їх – дев”ять друзів! Такий собі мисливський клуб. Товаришують, що називається – за інтересами. Чому б і ні? Когось об”єднує дружба у любові до собак, хтось бачить побратима у зборі марок… Існують ще там об”єднання рибалок, книголюбів, меломанів… А тут – мисливці! Ага, це ті, що при зброї і вміють влучно стріляти?! Подейкуюуть, що справжній мисливець неодмінно влучить в око білки, аби хутро не псувати?! Ну, щодо білок – то вони їх не займають. Але припущення сподобалось і цілком приймається. Це ж яка вправність – аби неодмінно в око білки!
Але поки що – не до білок! Над Батьківщиною нависла смертельна небезпека. І вони, оті дев”ятеро, не змовляючись заздалегідь, уже наступної днини, 25 лютого, зібрались і почали радитись – як бути їм далі? А що тут думати? Війна! А вони при зброї. І вражати ціль спроможні на віддалі у сотні метрів. Не знати, чи втраплять неодмінно в око білки, але усе буде так як треба!
Вирушають у військкомат. Там черги. Дістатись до військових тієї днини так і не вдалося. У вівторок, 27 лютого, ідуть знову. Так і так – пояснюють військкомові, – нас тут дев”ятеро! Ми мисливці. Полюємо разом. І усі однодумці, хоч і різних професій. Є тут посеред нас природоохоронці, три кандидати наук, кілька бізнесменів… Усі з вищою освітою. Так, військового досвіду практично ні в кого немає. Але стріляти вони уміють… Втрапляють в око білки з віддалі у триста метрів… То була фантазія! Не знати, чи в цю “байку” повірив військком. Але перед ним стояли дев”ятеро практично готових до бойових дій чоловіків.
-Залиште номери своїх телефонів! З вами зв”яжуться! – це військком.
Минуло кілька днів – ні звуку! А війна у розпалі. Москаль рветься до Києва, захоплено Херсон і добрий шмат територій на півдні. У зведені тривожних новин йдеться і про падіння Бердянська, нависла загроза над Харковом, Сумами, Черніговим. Триває інтенсивне оточення Маріуполя, можливим став вихід ворога до Мелітополя та підступ до запорізької атомної станції. Перед тим захопили орки Чорнобильську АЕС. Кажуть, почали там рити окопи, зворохобили заражену радіацією землю і багато вже є опромінених. Що ж, Чорнобиль також воює. А вони? Скільки можна відсиджуватись? Чи продемонструвати отим у віськкоматах своє уміння влучати у ціль? Ну, щодо ока білки – може воно і перебір! Але коли треба… Коли постаратись… Тільки де взяти живу білку? І чи не буде це порушенням? Білка – вона часом не занесена до “червоної книги”?
Нарешті їх “почули” і відправляють до окремого підрозділу. Там створювався батальйон територіальної оборони.
-Тільки у нас одна умова!
-Яка?
-Ми воюємо разом в одному бойовому з”єднанні. Нас не розпорошувати!
-У армії не існує умов чи прохань. У армії діють накази. Тим паче під час воєнного стану.
Але на їхнє прохання все ж зважили, хоч і був намір розкидати по різних підрозділах – когось у логістику, когось у мінометну групу…
-Ну, які з нам мінометники? Ми ж мисливці! Наше завдання – нищити ворога зі стрілецької зброї… От про око білки чули?
З тим “оком” вже виходив явний перебір. Хто насправді практикував подібне? Покажіть шкурку тієї білки з простріленим оком! Та “аргументи”, схоже почали діяти. Вони ж мисливці… Вони прибули в армію одним гуртом. Вони просять залишити їх в одному підрозділі. Вони уміють володіти вогнепальною зброєю. Знають основи маскування і тому подібне…
Восьмого березня вони приймають присягу… Восьме березня… Ех, та це ж жіноче свято! А вони ж ідуть кого захищати? Жінок і дітей… Рідну Україну… Україна… Вона ж також жіночого роду…
Їх зібрав командир батальйону. Подивився на гурт цих кремезних чоловіків, задав кілька запитань і усіх скерував у розвідувальний взвод. Емоції довелось вгамовувати. Це війна! І не знати, що на них очікує завтра. Добре те, що до їхнього прохання прислухались і вдовольнили його.
Чи потрібна їм підготовка? Мабуть, що так, бо одне уміння стрільби, уміння володіти зброєю – річ явно недостатня. Два місяці пішло на спецпідготовку. А на початку червня вирушають з львівського полігону на Схід. Їхали на великих джипах, як ото їздили на полювання. До них пристало кілька волонтерських машин. Отакою колоною перетинали усю Україну. Кінцева точка прибуття – Харківська область. Зі Львова – це понад одна тисяча кілометрів. Велика ти, Україно! Чудова у тебе природа, безмірні багатства заховано у надрах, поле дає щедрий урожай, під золотим сонцем ростуть прегарні дівчата і стрункі парубки. Земля молочних рік і медових берегів… Ось чому завжди у всі віки хижим оком чигав на тебе супостат, силкуючись заграбастати та сплюндрувати такий рай. Ось чому край треба захищати, дати відсіч ворогові, аби раз і назавжди відпало у них бажання лізти на наші землі. Святий обов”язок – бути захисником рідної землі!
З восьмого червня по грудень 2022 року розвідники тримають територію під Краснокутськом. Завдання випадали різні. Про усе і не оповіш. А багато чого з огляду на військову таємницю взагалі не можна розголошувати. То хіба потім, коли усе завершиться і ворог остаточно буде переможеним. А розвідники територіальних меж не знають. Он і їхній взвод вивідував стан справ на державному кордоні на Сумщині. А далі на них очікував Бахмут.
Михайло дивовижно лаконічний. Ага, то він тут “наймудріший”, бо не лишень володіє науковим ступенем, але уже встиг до війни попрацювати на різноманітних керівних посадах. І ось його призначають командиром їхнього відділення. Але чоловік “фільтрує” інформацію. Відчувається, як він підбирає слова, аби не сказати чогось зайвого або такого, про що говорити аж ніяк не можна.
“Ми розвідка. Ми очі і вуха командира батальйону. Ми виявляли і боролися з диверсійно-розвідувальними групами противника”.
Ото й усе! І бери кожне речення, кожне слово та “розшифровуй” на епізоди. Взяти б хоча того хлопця. Юнак зовсім! І перший його бій. У бою він не злякався, не вхопив його шок і параліч, що спостерігається не з одним. А цей взяв і спокійненько поклав чотирьох окупантів. Чотирьох! Двохсотих! А тепер сидить після бою, обійняв руками голову і мовчить.
-Ей! Що з тобою?!
Мовчить! Не реагує. Чи не збожеволів?
Береш і навідмашку б”єш його по обличчю. Так треба! Дивись – реагує!
-За що ти мене вдарив?
О, заговорив!
-Слухай, хлопче, ти герой! У тебе все вийде! От побачиш! А вдарив… Давай, я тебе поцілую!
Розвідники – вони ж іноді отримують такі завдання, про які і згадувати не хочеться. Ось збили наші доблесні зенітники ворожий дрон, а чи гелікоптер. Треба негайно виїхати на місце падіння апарату, зняти апаратуру, знайти пілота. І знову вони – розвідники. Через болота і підтопи, негостинним степом і байраками. Найперше з”ясувати, де саме упав збитий апарат? Що вдієш? Вони ж мисливці! От вам і полювання за підбитою “здобиччю”…
А Михайло уже згадує, як без них, розвідників, не вибудовувалась оборона рубежів.
Ось очікується ймовірний наступ ворога. Якими шляхами швидш за все противник буде рухатися? Чи варто підривати дамбу? Ми, розвідники, повинні були досконало вивчити місцевість і подати керівництву рекомендації. При тім жодне щойно отримане завдання не було схожим на попереднє. Тому розвідник не може мислити шаблонами. До усього слід підходити творчо. А їм таки пощастило. Вони налагоджували співпрацю з місцевими мисливцями. Мисливець мисливцю – як кажуть… А вони, місцеві, знають усі стежки в своєму районі. Приміром, позначена на карті дорога. А чи пройде по ній важка техніка? Карта про таке “мовчить”, а місцеві знають. Загалом, місцеве населення прихильно до них ставилось і допомогало за можливостями. Траплялось, що місцеві мисливці долучались до їхніх бойових завдань. А вони, ота львівська група, сперпшу нічим від них не відрізнялись. Зброя – мисливські карабіни, прихоплені з дому, одяг також мисливський. Їм попервах видали тільки бронежилети та каски. Згодом щоправда надійшло належне укомплектування.
Батальйонна розвідка – це ті дев”ять сміливців зі Львова. Їхня мотивація – захист Батьківщини. Це вони добровільно прийшли у військкомат і наполягли, аби їх взяли в армію. До них долучалися інші. Усі – гідні пошани. Ну, як тут не потиснути руки тому хлопцеві, що був на заробітках за кордоном. Почув про війну, покинув усе і поспішив повернутися до Львова, аби стати на захист України. Разом вирушали на фронт. Що тут ще додати? Чи йдеться тут про заробітки? Можливо, для когось – саме так. Але не для таких синів України. Для них честь Батьківщини – понад усе.
А розвідник ще й має бути спостережливим. Он чимала водойма на Харківщині. Якісь парубки сітками ловлять рибу. Місцеві дивуються: ніколи тут таких не бачили і взагалі браконьєрство у них не прийняте. Можна було не звертати уваги на ці слова. Але, стоп розвідка! Зупинились, наблизились до “рибалок”, почали з”ясовувати, хто такі і звідкілля? Відповіді не вдовольняли. Щось тут не те – підказувала інтуїція. Вирішили “любителів рибної ловлі” відправити на військовий контроль. І правильно зробили! Насправді, була то російська диверсійна група, яка під ширмою “рибалок” готувалась підірвати греблю. Водна лавина мала змити усі укріплення ЗСУ вниз за течією. Вчасно розвідка зорієнтувалась.
І таких випадків чимало. Он блокпости. Львівські розвідники зауважили, що на блокпостах зовсім не зупиняють для перевірки карети швидкої допомоги. Воно ж наче гуманно. Мчить “невідкладка”, сирени ввімкнено, певно комусь зле! Те саме і машини банківські. З тими взагалі проблема – вони броньовані та з озброєною охороною. Але…
– Хлопці, але ж це шанс для ворога безконтрольно проникати на нашу територію…
А тут трафунок – 22 серпня на Харківщині наші збили ворожого “Орлана”. Розвідники отримують термінове завдання розшукати уламки збитого дрона і доставити їх у штаб. Особливо цікавила “голова” пташки. Там, де містилась камера. Тривалі та наполегливі пошуки не давали бажаного результату. “Де ж поділась та голова?” А місцеві жителі так між іншим повідомляють, що якраз напередодні приубття групи українських розвідників, тут побувала “швидка допомога”. Ну, побувала – то й що? Людям скрізь треба допомагати. Можна було не надавати жодної уваги подібній інформації.
-Хто у селі захворів?
Ніхто нічого не може конкретно сказати. Наче усі здорові. Нема інформації. Розвідники зв”язуються з районною лікарнею:
-Виклик з такого-то села був?
-Не було!
Усе зрозуміло! Ворог прибув під прикриттям і забрав залишки “Орлана”.
А вони, розвідники, також не зуміли обійти “принад” дронів. Висунувшись далеко в авангарді наших позицій, розвідники забезпечують “картинки” в режимі онлайн. У штабі – вмонтовано великий екран. Там усе бачать.
Рота отримує завдання увійти в Бахмут. Там їх інтенсивно обстрілюють рашисти. У ворога мета одна – придушити дух опору уркаїнців. Найстрашніше – це авіаудари. Спершу – великий вибух, усе сипеться і падає! Танк – ти чуєш вибух, а вже потім бачиш постріл. Якось так… Снайпери вишукують “крупну” ціль. Їм подавай офіцерів. Снайпер не буде себе викри вати вогнем по рядовому бійцю. Усе перемішалось – Будинки, люди, техніка… Будь-якої миті тебе може накрити. І справді – гинуть українці. Гинуть лицарі! Тільки наші хлопці воюють легко. У них є мотивація. У москалів – ресурси… Під Бахмутом на голови падало усе, що запущене на небо – міни, снаряди, гради… Літаки ворожі бороздили небо і було їх багато …
Згодом усе це присниться… Оті походи у тил ворога, коли треба особливо вдивлятися, куди ти ступаєш. І пильно вивідувати шлях. Коли враз зустрічаєшся з ворогоом – убий його. На полюванні у мисливстві ти “добуваєш”, тут – “вбиваєш”. Але тільки так ти можеш зупинити окупанта. У цьому вся філософія. Вони прийшли на твою землю. Але вони не страшні. Он скількох вагнерівців вдалося покласти! Про зеків годій й згадувати. Їх гнали на убій наче худобу. Вони нічого не знали. Тільки власне ім”я та прізвище. А для чого вони тут – хто зна? Начальник приказав! Ось яка вона – “друга армія світу”!
Місцеві? Також по – різному. Є й “ждуни”! Це ті, що вичікують на танки путіна. Ждуть – себто! Але он бабуся з корзиною пиріжків. Бабуся у вишиванці і гарно так посміхається:
-Хлопчики, пригощайтеся! Сама пекла!
А воно й справді смачно пахне. Тільки – стоп!
-Дякуємо, сердечно! – і бере кошика.
-Ой, та корзину поверніть!
-Повернемо завтра. Неодмінно. Вкажіть, де ви живете…
Бабуся явно ображена. А їх попередили, що пиріжки можуть бути й отруйними.
Спершу пригощають собаку. Минає час – живий, собацюра! Налітай, братове! А вони й справді смачнющі – з повидлом, маком, яблуками… Ех, домівкою запахло! Наступної днини завантажують бабусину корзину м”ясними консервами. Не скупляться – по самі вінці! Несуть отій щирій україночці!
“Красно дякуємо!”
Дядько-пасічник подає мед прямісінько у сотах. Ну, це перевіряти не треба. Це напряму від самих бджіл. А бджоли – вони не ждуни, і на “визволителів” не очікують. Тут можна споживати без перевірок. Гарантія повна…
А у крамниці дядько скуповує морозиво і до українських воїнів: “Пригощайтесь, хлопці! Спасибі вам !”
-Слава Україні!
-Героям Слава!
Якось до них прибився дідок:
-Синочки, буду вам допомагати! Дрова рубатиму, прибиратиму! Га?!
-Діду, то ви що?! Навіщо?
-Один я залишився! Усіх моїх повбивало. Не проганяйте…
Через кілька днів дідусь приносить гроші:
-Оце пенсію отримав! Навіщо мені гроші? Хочу на українську армію віддати…
І сльози на очах. Відразу пригадались публікації з розкраданням військового майна, махінації з продуктами для забезпечення армії, розбазарювання гуманітарної допомоги… Рахунки вже сягають мільярдів! А у тремтячих немічних руках – кілька тисяч гривень. Уся пенсія!
“Хлопчики, візьміть!”
Пригадується, як ішли у бій ті, що на цій війні втратили усе – усю родину, майно, друзів. У таких мотивація особлива. Вони нищитимуть москаля до останнього. І жодні кордони їх не зупинять.
Михайло перелічує контузії, які отримав на фронті.
-Першою була міна. Вибух, хвиля тебе відкидує кудись убік. Ти зводишся на ноги, обмацуєш себе. Наче цілий. Але запоморочення і підступає нудота. Ну, то ще легка контузія. Наступна – танковий постріл. О, це вже серйозніше! Кров з носа, з вух. Треба звертатись у госпіталь. Третій раз – під Бахмутом. Удар керованою авіабомбою (КАБ) по семиповерховій будівлі. Удар потужний. Будинок наче живий велетень – спершу “підстрибнув”, а потім почав присідати. Так то будинок! А що людина? У Михайла очі не бачать, вуха не чують. Горло обпечене… Чи ти, чоловіче, відвоювався? Півтора року місив ти разом з побратимами український чорнозем. І от… А побратими, оті восьмеро, усі живі. Є посеред них поранені, є контужені, але живі, холєра би його взяла! Ну, зрозуміло – кого має взяти холєра…
Під Бахмутом ще тривають важкі і затяжні бої, а його терміново у госпіталь. Бадання показало, що має чоловік і ускладнення на серцю. Негайно у Центральний госпіталь у Києві. Там один медик-полковник радить споживати фермерське молоко.
-Неодмінно фермерське!
-А чим воно відрізняється від іншого молока?
-Ось побачите…
І справді, опалення верхніх дихальних шляхів минуло. Не даремно колись на шкідливому виробництві приписували молоко. А війна – вона ще й яке “шкідливе” виробництво!
А на реабілітацію – до рідного Львова. І вирок комісії – непридатний до військової служби. А як йому бути? Побратими ж там! Вони продовжують воювати! А що він?
Шкода, що вибув зі строю. А розуміє, чітко усвідомлює – треба! Певно, буде робити спробу повернутися туди, де побратими. Без них – ніяк…
А білка?
Ну що – білка?! Гарне, миле створіння! Нехай живе собі. Хоча “око білки” – гарна легенда, придумана кимось з мисливців. А, може, і не легенда зовсім, не побрехенька, а чистісенька правда? Хто його зна! Тільки про це порозмірковуємо після війни.
-Друзі чекають… Розумію, що напевне треба йти ще раз.
І жодного позерства чи награності. Там усе по-справжньому….
Сказано – треба…
Ігор Гургула