“За ці 23-25 років Голосу інтелігенції щодо захисту Мови, зокрема, і Культури, загалом, так і не було чути. Не чути його, за великим рахунком, і зараз. А можливо, ЦЯ проблема все ще “не в тренді” чи не на часі? Чи, може, після перемоги ЄвроМайдану, вже немає потреби захищати Мову і працювати на її розвиток? Але ж, в дійсності, до повної перемоги ще досить далеко. І не в останню чергу, не лише через майже тотальну корупцію, але й через безхребетну байдужість…”
Про Мову, Закон «Про освіту» та «утіний суп по-табачницьки»,
або
«Спасибі, німії панове, за рідную мову»
Прочитав нещодавно черговий пост НЕвгамовної і НЕбайдужої Лариси НІЦОЙ – української письменниці, педагога, громадського діяча, – у «МордоКнизі» (https://www.facebook.com/larysa.nitsoi/posts/1274019599296836) і вирішив вставити і свої «п’ять-десять копійок». А починається він так: «Новий закон про освіту – і знову радість для язиких. Наша влада про них подбала, а нас, українців, знову кинула»
За 25 (точніше, 23) років незалежності наша (?) влада не змогла (а хто ж, крім неї, очолить всеукраїнський майновий дерибан?) повернути українцям Україну, яку нагинали, як оту березу, на яку більш, як 350 років скакали і кози, і каЦапи, а також й інші представники політичної «фауни». МосКва ж демонстративно, а головне, так уміло впродовж тих же 350 років популяризувала на “буржуйському” Заході російську гуманістичну культуру, що «євробуржуї» повірили у високий гуманізм і цивілізацію «вєлікай Расєї». Але вона, «матушка Расєя», так само уміло приховувала та замовчувала свої “темні” – імперсько-шовіністичні, рашистсько-ксенофобські – «іпостасі», які час від часу вилазили, як упирі, в темну пору «расєйской жисті», і які зараз, як і в 1917-му, після жовтневого комуно-більшовицького перевороту, повилазили з усіх щілин і печер, щоб провчити «хахлов і прочіх інородцев-untermenschen» за те, що «пашлі нє тудой», а точніше, щоб помститись за НАШ «неправильний» вибір, забувши (чи просто не знаючи) те, що казав мудрий китаєць Кун-Цзи (він же – Конфуцій): «Перед тим, як починати комусь мстити, викопайте дві ями».
Але НАБАГАТО більша проблема щодо відсутності відповідного, належного захисту і розвитку української Культури, це – наша українська інтелігенція, яка, за великим рахунком, закомплексована і зациклена на будь-яких проблемах – польських, єврейських, європейських, соціально-економічних, екологічних, правозахисних, світових, etc., – але не на своїх, українських, яких не перелічити після 350-річного «летаргічного сну» української Культури. Ще «краще», безпечніше – відсидітись, відмовчатись, щоб не накликати на себе якусь – ще одну – «біду». Можна також писати патріЙотичні віршики, безбарвну прозу і колекціонувати, тішачи своє самолюбство, «статусні» членства в Національних спілках, не усвідомлюючи справжньої «вартості» такого членства. Та все ж краще відмовчатись, а то, не дай Боже, за «вихованою» ще в Совдепії “інерцією”, звинуватять у «махровому антисемітизмі» чи «буржуазному націоналізмі», якщо ви занадто гостро, категорично щось скажете на захист української Мови та Культури. А може, отой малоросійський комплекс меншовартості все ще заважає говорити ВГОЛОС? За ці 23-25 років Голосу інтелігенції щодо захисту Мови, зокрема, і Культури, загалом, так і не було чути. Не чути його, за великим рахунком, і зараз. А можливо, ЦЯ проблема все ще “не в тренді” чи не на часі? Чи, може, після перемоги ЄвроМайдану, вже немає потреби захищати Мову і працювати на її розвиток? Але ж, в дійсності, до повної перемоги ще досить далеко. І не в останню чергу, не лише через майже тотальну корупцію, але й через безхребетну байдужість…
Складається враження, що впродовж цих 23-х років квазінезалежності нас відводили від ЦИХ – наших, українських – проблем, побоюючись, що от-от проснеться новітній Іван Гонта і почне Коліївщину-2 чи встане з могили Степан Бандера і перестріляє усіх русскоязичних. Страшно? Особливо після того, як свою «чорну» роботу зробили крем*лядські високопрофесійні пропагандони ще до Кримодеру і окупації частини Донбасу. Але «свої» також не пасли задніх. Не пасуть вони задніх і зараз, якщо проаналізувати (без «спецзасобів») роботу зомбоящика, в авангарді якого – «нескорений і незламний» «Інтер» – ретранслятор ідей «руцкого міра» в Україні. Також в цьому постарались і табачники і Ко., зробивши не лише з галичан ледь не “вроджених антисемітів”, варварів ХІХ-ХХ століть, таких собі untermenschen. Перегляньте (читати повністю НЕ ВАРТО – шкода часу на таке г.!) на дозвіллі його “шедьовр” «Утиный суп по-украински» («Фоліо», 2008), який більшість українців (точніше, переляканих малоросів) проковтнули без приправи, не подавившись. У кого ж «вічна» проблема з Часом, пропоную прочитати уважно (!) хоча б анотацію до цієї «високочолої» писанини (http://rozetka.com.ua/6776399/p6776399/): «Новая книга известного украинского политика и ученого-историка Дмитрия Табачника посвящена острым проблемам современной украинской государственности и отечественной истории. Автор резко выступает против бесконечных попыток нынешней власти приготовить националистический “утиный суп” из украинского общества. Дмитрий Табачник убежден, что не все граждане разделяют его взгляды, и приглашает оппонентов к нелицеприятной, но открытой и корректной дискуссии. Автор считает, что гражданское общество может состояться и выжить только в атмосфере откровенного диалога».
Звернули увагу на його «застереження» щодо «бесконечных попыток нынешней власти приготовить националистический “утиный суп” из украинского общества»? Аффтори анотації не забули ще й про «гражданское общество» згадати. Через два роки після видання цього «шедьовру» Янукович і бригада клептоманів–казнокрадів (серед яких затесався і Дімон-просвєтітєль) показала нам усім, ЩО ТАКЕ оте ґражданскоє обчество «в нАтурє», а взимку 2013-14 залили кров’ю Майдан Незалежності, розстрілявши, наче газелей на сафарі, Небесну Сотню. Тоді ж (в 2008-му) «нынешней властью» був В. Ющенко і Ко., які не змогли (з різних причин) вказати «клоуну, музейному крадію та казнокраду» (за «діагнозом» його однопартійця Боріса Колєснікова) на «чемодан-вокзал-Расєю». А часом не «утіним супом по-табачницьки» нагодували наших законотворців перед тим, як вони сіли за творення нового законопроекту?
Отже, Закон «Про освіту» в його мовній (однієї з найважливіших) частині та вже давно очікуваний Закон «Про мови в Україні», значною мірою, будуть таким собі показником того, куди нас веде новообрана влада: до реального відродження і розвитку Української Культури чи в «малоруцкий мір».
16.10.2016