“Суспільство хоче, щоб УСІ ті, кого колись і зараз називають громадськими активістами, були «пухнастими і білими», тобто, моральними авторитетами. Такими, якими зараз є Ліна Костенко та Любомир Гузар, такими, якими колись були Василь Стус, Алла Горська та В’ячеслав Чорновіл. Та багато інших, яких тодішня влада «діагностувала» як «іншодумці з млявоплинною шизофренією». Насправді ж, шизофренією була хвора і влада, і ледь не увесь сересер…”
ЧОМУ ДЛЯ МЕНЕ ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ВСЕ ЩЕ НЕ СВЯТО,
або Байдужість, як найстрашніша зброя масового ураження
Щоб дійти до витоків, треба йти проти течії.
Станіслав Лем
Не вперше пишу на цю Тему. Перш, ніж написати про це у цей раз, довго думав, чи маю я право звинувачувати своїх земляків, українців, у тому, що ми все ще живемо у якомусь картопляному бантустані, а не у європейській Державі. Ризикуючи отримати критично-патріЙотичну «відсіч», бути підданому остракізму або ж отримати «почесне» звання «патріотичного циніка», все ж наважусь саме це і сказати. Чи заявити. Хоча й не з високої трибуни, до якої не так просто добратись – там уже стоять «штатні» промовці, «обрані» обивателями (не Народом), тобто, тими, що, перепрошую, прос*али і Крим, і частину Донбасу (і не в 2014-му, а набагато раніше), за який б’ються, щоб повернути їх в Україну, наші хлопці і дівчата з такими ж пофігістами (путінської ерефії), які не набагато «кращі», ніж наші, «рідні». Чому так сталось і чому так думаю я – і не лише я, але й ті, що все ще в меншості, – про це – нижче. Нижче вже нікуди. Адже там – дно. На яке ми опустились. Хоча є надія, що звідти постукають. Ті, що ще нижче. Це такий «чорний» гумор. Або «патріотичний цинізм».
Маю право це писати, як і інші мої однодумці (є серед них і такі, що мають на це більше, ніж я, підстав), які до цього часу залишились моїми однодумцями і не скурвились (згадав слова Ніни Матвієнко, сказані нею у свій час нашому найголовнішому Іванові – Миколайчуку: «Дякую тобі, Іване, що ти не скурився!») тому, що тоді, в кінці 1980-х, приєднався до тих, хто вірив (нехай і наївно), що можна з нашої совкової, постсовєтської, околгоспненої і другосортної країни під назвою УРСР зробити Красуню, а не відсиджувався перед зомбоящиком, щоб втекти від реальності, яку так не люблять безтурботні обивателі з дипломом і без нього.
«А що ви для нас зробили? Загнали людей на базари, змусили покидати сім’ї, свої домівки і їхати на заробітки до ситих і задоволених європейських, американських чи канадських «буржуїв», щоб підтирати задниці сеньйорам і мити їхні зас*ані унітази, або, в «кращому» випадку, будувати чи ремонтувати їхні вілли!» – чую слова-прокльонів і звинувачень від «активістів» з того боку «барикад». Не «вмикаючи» мізки, так воно і виглядає. На перший погляд. Однак, є одне маленьке «але», яке обивателі не можуть, або ж не хочуть ані розуміти, ані помічати. Це те, що ті, які свідомо (без розрахунку на отримання орденів чи «хлібних» посад) пішли в демократичні партії та громадські організації, не були тими, яких ми зараз називаємо огидним словом «рєшалами», від яких РЕАЛЬНО і залежало, в ЯКІЙ країні ми будемо жити. А тому вони розраховували на підтримку якщо і не всього народу, то, принаймні, більшості («гуртом і батька легше бити», – казали наші предки). І не лише на велелюдних мітингах, на які скликАли людей різні патріотичні та демократичні партії та організації, але й у щоденному житті. Але цього не сталось. Країна (УРСР), яка жила життям великого колгоспу («всьо вокруґ калхозноє, всьо вокруґ майо»), за великим рахунком, відмовчАлась. Так зручніше і безпечніше: і роботу не втратиш, та й біля начальства якось надійніше. Хто пам’ятає ТІ дні (кінець 1980-х), той знає, ЯК «вмовляло» начальство нашої районної лікарні тих своїх працівників, які «необачно» вирішили вступити до Народного Руху. Не всіх вдалось «вмовити». Більшість зламалась під силою «переконливих» аргУментів начальства. Меншість таки встояла.
Суспільство хоче, щоб УСІ ті, кого колись і зараз називають громадськими активістами, були «пухнастими і білими», тобто, моральними авторитетами. Такими, якими зараз є Ліна Костенко та Любомир Гузар, такими, якими колись були Василь Стус, Алла Горська та В’ячеслав Чорновіл. Та багато інших, яких тодішня влада «діагностувала» як «іншодумці з млявоплинною шизофренією». Насправді ж, шизофренією була хвора і влада, і ледь не увесь сересер. Хоча, й не так вже й багато їх, іншодумців, було тоді, і все ще є зараз. Меншість. Але щойно такий (моральний авторитет) з’являється з «надр» меншості, як на нього одразу ж знаходиться компромат. Чи від «всезнаючої» сусідки Ганни Петрівни, чи від тих, «спеціально навчених людей», які про всіх знають майже все. За службовими обов’язками. Справді, серед тих, хто тоді, в кінці 1980-х (а дехто й ще раніше – в часи брєжнєвсько–сусловського «процвітаючого» застою), пішов у різні правозахисні, демократичні та патріотичні організації, рухи та партії, не було святих. І ті, що стояли у натовпі, на мітингах проти Союзного Договору, тобто, т.зв «оновленого СССР», чи за заборону комуністичної партії та її ідеології, і ті, що з-за фіранок з острахом чи надією спостерігали за ними, мали свої «підстави» сказати про тих активістів: «А хто він такий, що виліз на трибуну і нас повчає, як жити?!!!» Та все ж ті активісти виходили на трибуну чи публічно – через пресу – висловлювали свої думки, які не дуже (чи дуже не) подобались владі, але вона їх – і промовців, і «писак» – тоді терпіла, бо змушена була терпіти – пєрєстройка ж і гласність надворі!. А вони (активісти) не могли не розуміти, що ТОДІ все могло обернутись і по-іншому і до влади могли прийти не «голуби» (нехай і з комуністичним минулим), а «яструби». Хто забув, нагадаю (така вже у нас, людей, пам’ять – треба час від часу нагадувати) той момент, який зараз називають «серпневим путчем 1991-го», який організували «яструби» з ДКНС (рос. – ГКЧП) і який міг повернути горбачовську пєрєстройку в сталінський морок більшовицького тоталітаризму. Саме т.зв. пєрєстройка, за великим рахунком, і призвела до розвалу сересеру, а Україна отримала (а, на жаль, не здобула) Незалежність на «халяву». Саме про таку – «халявну» – незалежність Ліна Костенко написала таке: «Отримали Україну без бою, і здають без бою». Так і сталось: Крим «пішов» від нас без бою. Часом мені дивно слухати тих, які ще й зараз не розуміють, чому саме ТАК сталось. Та тому, що туди за двадцять три роки квазінезалежності так і не прийшла Україна. Загалом, за винятком хіба що «Кримської світлиці», там, її не було. Залишилась та ж сама УРСР (малоросійська «філія» СССР), лише під нашими прапорами, «оновленими» вивісками та … Башмаками-беспрєдєльщиками. Щоправда, на початку 1990-х (ті що ми називаємо «бурхливими») туди прийшли, точніше, прибігли суперпатріоти Діми Корчинського і проверещали переляканим кримчанам, що «Крим буде або українським, або безлюдним!!!». І пішли. Точніше, втекли звідти. Не кримчани. А суперпатріоти. Хто там, в Криму, мав і до того, і тоді РЕАЛЬНУ владу, можна розповідати і довго (для тих, хто все ще не знає), і коротко (для тих, хто знав і знає). Достатньо згадати мера Москви Ю.Лужкова, який почував себе в Криму, як у себе вдома, і спонсорував (з московського бюджету) будівництво квартир для офіцерів російського Чорноморського флоту за мовчазного споглядання української влади. І лише зараз ми відстоюємо свою Незалежність. Без Криму, який буде дуже важко повернути (хоча, ті ж суперпатріоти можуть повернути його хоч зараз). Але це повністю розуміють, на жаль, лише ті, що на фронті українсько-російської війни. І ті, що їм допомагають тут, де немає війни і куди не долітають міни і не падають на скромні «хрущоби» та не дуже скромні «чвураки». Навіть, якщо ця допомога моральна, це – все одно допомога. Але таких все ще меншість. Про те, як живе більшість, одна НЕбайдужа графічна дизайнерка написала (не без сумної іронії) в Мережі таке: «Що це тут відбувається? Та пофіг. Тільки б не було війни!»
Не один, і не два, а десятки разів чую від людей, які ще не так давно (взимку 2013-14 років) палко і, водночас, безпечно – сидячи перед зомбоящиком, – і навіть «небезпечно» – відзначившись присутністю і фотосесією на Майдані – підтримували тих, хто йшов на озброєну «беркутню» Януковича, від яких загинула Небесна Сотня, що “треба тікати з цієї «дебільної країни»”. Так і хочеться таких втікачів запитати: «А чи не ви своїми ж руками створили ТАКУ «дебільну країну» своєю захланністю, жлобством, своїм прогинанням під куплену і продану місцеву і столичну владу? Чи не ота «агресивно-мовчазна» більшість своїм пофігізмом і продажністю створила країну, з якої тікають не лише дорослі, але й колишні школярі – випускники наших шкіл, – туди, де дипломи не купуються, де освіту здобувають, а не отримують у «фабриках дипломів» за «бабло», туди, де судді не «колядують» через своє «напівзлиденне» існування, прокурори не «рєшают вапроси», а чесно служать безпристрасній Феміді? Хіба не ті ж «агресивно-мовчазні» обивателі голосували за своїх місцевих януковичів, а потім мовчки чухали чуби і терпіли їх, а також вдавали, що не бачили, як вони цинічно і відверто обкрадали наші міста, райони, області, нашу країну?! А тепер, коли вона, «приспана і окрадена в огні злими і лукавими людьми», намагається стати на ноги, вони тікають з неї, «дебільної». Саме такі «патріоти», на думку відомого блогера Дениса Казанського, вважають, що ЄвроМайдан та вигнання єнакіївського шапкокрада стали для нашої країни ледь не катастрофою, і що з Януковичем, у напівколонії, під всевидящим оком путінської ефесбешно-чекістської Росії нам жилось краще, ніж зараз. І що від так званих реформ один лише головний біль, а тому їх не варто було й починати, адже набагато зручніше було жити в картопляному бантустані – в напівзлиднях, зате стабільно. Як в «зоні». Він також вважає, що не варто власні проблеми виправдовувати тим, що десь в когось життя ще гірше, ніж у нас після ЄвроМайдану. Та все ж головне – докопатись до істини і з’ясувати, наскільки мають рацію ті, що списують біди та невдачі України на наслідки ЄвроМайдану 2014 року. Насправді ж – закінчує свою «незручну» і несвяткову аналітику на сторінці «Обозрєватєля» відомий блогер, – нинішня українська криза виростає не з революції 2014 року, а з подій 1990-х, з кучмівського болота, з кількох років безмежного грабежу країни Сім’єю Януковича, наслідком якого якраз і став Майдан, на який вийшло, на жаль, не мільйони і навіть не сотні тисяч, а ота Небайдужа Меншість. Яка і зараз, на жаль, … в тій же меншості.
Та все ж краще бути ТАКОЮ меншістю, ніж отарою байдужої більшості.
Та все ж… Із святом вас, небайдужі мої земляки!
18,08, 23.08.2016