Книга-тетралогія з «календарними» текстами – так можна сказати про поетичний експеримент Олександра Козинця. Але це якщо говорити про форму. Одна книга – один сезон, більше того: кожен день сезону має свій окремий вірш, написаний саме тоді і саме в рамках експерименту. Здавалося би, подібна ідея більше пасує для вправ на літературних студіях, аніж власне для літератури, але вміст кожної з чотирьох книг переконливо це заперечує. Так, це можливо – писати щодня і вдивлятися в себе доти, поки асоціативне обличчя моменту не стане зримим і не дасться описати. Звичайно, в кожного письменника свій індивідуальний творчий шлях, і хто звик кожну строфу виношувати днями і місяцями – навряд чи відкритий для подібних експериментів.
Отже, форма цікава, інтригуюча, особливо коли дізнаєшся, що письменник справді писав по віршеві на день. Не буде перебільшенням сказати, що це найскрупульозніший і найцікавіший з літературних перформенсів, які я бачила. Так, саме перформенсів – якщо розглядати письмо як акт творчості. І саме в цій площині письменник, який видаючи поетичний щоденник, насправді пише його щодня – саме в такий спосіб він проживає свою книгу. Це щирість. Отак ось аркуш за аркушем вести читача: «ось так я прожив цей день», «отакий на смак мій будень», «а це для мене любов», «а так твориться родина». І так щодня. І ще про структурну оригінальність – до кожної зі збірок окрема передмова, кожна структурна частина тетралогії має власний заголовок, концепцію, колорит. Тобто може розглядатися окремо – «Pin–code: ЗИМА», «Обвітрена весна», «Скибочки літа», «Тричі осінь».
Це та поезія, яку хочеться більше цитувати, а менше – характеризувати. А якщо цитувати – то повністю – вірші легкі, тендітні, сказати б – крихкі, повітряні. І відразу кілька вражень від кожного (іноді навіть у тій же послідовності): ось він, вірш-щоденник, у якому сконденсувався день. Друга думка: це вірш не про день, це упіймана мить, яких значно більше, як 365, лише треба роздивитися. Лише треба зважитися на цей експеримент – бути скрізь із записником і відкритим серцем, і ловити ті миті, роздивлятися, більше таких не буде ніколи.. Третя думка: це настільки легке і добре слово, що треба завтра прочитати цю книгу знов. І післязавтра. І це вже будуть цілком інші враження.
Pin–code: ЗИМА»: точка доступу до альтернативної дійсності
Лейтмотив, який до мене особисто заговорив першим – це погляд як вияв приватності. Саме очі стають тою ж таки точкою доступу до душі, а тому одним людям ліричний герой дозволяє оцю ось надтонку розмову очима, іншим же каже: це надто особисте, це небезпечне, це – не для всіх:
«не
торкайтеся
моїх
очей
я з того виміру
вас
витягти
не зможу».
Іноді пізнання дійсності ототожнюється з читанням, а по суті – зчитуванням, тим же зоровим контактом:
«бережу нині очі
нічого
не читаю
між рядків»
А діалог зі світом (так натурфілософічно) вибудуваний просто і глибинно: розвернути обличчя до сонця і дивитися. Як соняшник. Жодного натяку про зміст розмови із сонцем – не тому, що її немає, а тому, що це надто сутнісне.
Адже природа також підпускає до себе не всіх, змінює себе. А що як її метаморфози і навіть мутації – для того, аби «скинути паролі» і залишити в мережі лише своїх?
«білий сніг
не любить
сторонніх очей
тому має пін-код
який вам
відомий
білий сніг
не любить
чужих слідів
тому й змінив
його
на інший»
Як слушно зазначила авторка передмови до цієї книги Анна Багряна, у цьому поетичному щоденнику кожен знайде своє – жарти, буденність, еротику, високі смисли, світ почуттів – усе, з чого складається наше життя. І, як мені виглядає, перша збірка з тетралогії я своєрідним пін-кодом до наступних. Вона легка, самодостатня, і кожен вірш – як кристал. Який лиш натякне, що всі ці значення ще буде перепрочитано. І це не самоповторення, це перепрочитання.
Найсвіжіша «Обвітрена весна»
Весна – це невловимість. Сьогодні земля пахне вологим мохом і підсніжниками, а завтра вже облітають кульбаби, і ніщо не спинить ту гедоністичну впертість. Всупереч вітрам, хмарам і ще багато чому. Це життя – таке сильне і надихаюче у своїй циклічності.
Весна в ці книзі розпочинається концептуально і символічно: поет пише, сонце – редагує:
«написав олівцем
на снігові
тут був я
зійшло сонце
поправило
тут буде
я_блуня»
Ця збірка з усіх найлегша за настроєм, доволі чуттєва, по-весняному уважна, із вдивлянням у душу:
«допоки
жінка
доглядає
тіло
чоловік
ревнує
її душу».
Лаконічні верліброві вірші-хмарки іноді фіксують емоцію «тут-і-тепер», а іноді відображають універсальне і адресне. Ось ви читаєте вірш і розумієте: він написаний вам. Але з автором ви – незнайомці.
Найсмачнішу любов ділять на скибочки
Зізнаюся, я почала читати саме з цієї книги. Тому, що народилася влітку. А про книги, ще не читаючи їх, думала приблизно так: напевне, у них Олександр говорить до свого читача, що не день – то вірш. Оскільки він також народився влітку і також у серпні, вирішила, що саме в цій книзі буде найбільше сонця. І тут вступила у дію синхронія, як я так люблю. Авторка передмови до збірки «Скибочки літа» пише: «У збірці відчуваю, що зі мною говорить справді поет, а не просто автор. Говорить щодня, й мені це необхідно. Видається справді неймовірним, що поетичне слово може тримати тебе триста шістдесят пʼять разів на рік […] відкриваючи історію однієї душі, як одного року. Такий, який запамʼятається назавжди».
Кожен у віршах Олександра Козинця шукав своє, і підозрюю, що ці збірки можуть охарактеризувати читача за отим «пошуковим запитом». Мотив мудрості і розгадування смислів, знаків та кодів душ – саме це вело мене із книги в книгу, а розпочалося таки зі «Скибочок», причому вірш влучив просто в серце:
«питаю у скибочок дині
питаю в обличчя води
чи можу я бути
мудрим
і молодим?»
Діалектика світобудови, у якій «пекла стіна впирається в раю стіну», закономірність відчуття часу (можливо, саме тому «літо – найшвидший час»), а ще … власна галактика, вирощена з ожинового зерняти. Це не буденний часопростір, не ліричний герой зробив ескіз дійсності, аби потім (можливо) виписати у щось цілком стороннє, таке несхоже на ту мить свіжого натхнення. Автор терпляче дочекався зерняти світла у кожному абсолютно дні, аби виростити свою маленьку галактику.
Автор дозволяє заглянути у його калейдоскоп, ось він – альтернативний світ. Тільки не пробуй зіставляти з реальністю, інакше все зіпсуєш і видиво зникне:
«літо
в клепсидрі
морем солоним
пахне
з піску золотого
випускає
в кімнату
риб»
В цій книзі багато світла – Божого і людського. Є сад, у якому в Єви виразно яблучні очі, і про це знає спокушений нею змій. Є древо ..радості і винні плоди істини. І всі ці соковиті плоди поділені на скибочки – аби ти також міг їх скуштувати.
Тричі йому являлася осінь
Одного разу розцвів кактус – вперше у своєму житті. І той, хто виростив його, взяв рослину просто так у горщику і .. відніс у ліс, показати осінь в усіх кольорах. Адже він, кактус, ще точно не бачив. А вона, осінь тобто – приходить як мінімум тричі: в вересні вона тягнеться, як запашний мед. Небо тоді прозоре і стигле. В жовтні вибухає карнавалом листя. А в листопаді хтось за одну ніч просто змінить декорації і замість палітри яскравих фарб – глибока графіка. І то три різні осені, головне їх роздивитися.
Головне.. головне не відкладати думки на завтра – за ніч вони можуть постаріти. Головне роздивитися кожен день і зрозуміти: в ньому достатньо світла, аби подивитися в небо і сказати «дякую».
А ще.. важливо знати: межі між світами – умовні. Бо з найдорожчими душами можна говорити біля свічки, а потім зустрітися – під новими іменами, у нових втіленнях. І іноді так хочеться подзвонити тим, кого прийнято називати «мертвими». І це так нормально, хоча .. для чого у цьому випадку телефон, якщо є свічка.
Осінь – це не крок до смерті. Це виразне, як крона без листя, усвідомлення: час відпускати і пробачати, час любити і берегти.
«далі не буде краще
може не буде й гірше
та все ж
я не хочу чути
грізні
прогнози з новин
іноді хочеться
мертвим
справді
дзвонити
частіше
справді дзвонити
частіше
мертвим
аніж живим»
Так, ці поезії – про відвертість, з них вони вибудувані. Але це не означає, що у душі немає кодів приватності. Швидше навпаки: письменник, день за днем, показав читачеві власний світ, практично в усіх деталях, аби без слів пояснити: своїх багато не буває. Є оболонки, у яких кипить життя: робота, товариство, сусіди, перехожі. Є оболонки родинного – де лише свої. І є оболонки істини – де лише людина і світ. Якось так…
Іванна СТЕФ`ЮК –
кандидатка філологічних наук,
членкиня Національної спілки письменників,
наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини