5 червня концертом камерної музики завершилася програма першого фестивалю «Дні Пінзеля» у місті Бучачі
Часто доводиться чути полеміку з приводу того, ким власне за походженням був той таємничий майстер Іоган Георг Пінзель: швабом, чехом, поляком, італійцем, євреєм, русином, католиком, протестантом? От і україномовна Вікіпедія вже нарекла його «Іваном Георгієм», вважаючи чи то українським, чи то галицьким скульптором. Сам Пінзель скоріш за все був би подивований: як ім’ям, так першим і другим штампом, притягнутим до нього. І усі ті суперечливі твердження вкупі, як на мене, є одночасно і безглуздими, і бездоказовими.
Висока творчість Маестро належить європейській культурі. Вона єднає нас із великою європейською культурною традицією. Панове, цього достатньо.
Тож мабуть не варто прив’язувати Пінзеля до якогось з етносів, якоїсь з конфесій, якоїсь з держав. Слід просто усвідомлювати по-перше, що він був генієм. І ми повинні бути вдячні йому за те, що залишив слід власної геніальності у цих краях. А по-друге – відчувати наш гріх – за усе те у його спадщині, що було по-варварськи знищено нами і занедбано.
Роботи Пінзеля – свідки доби Просвітництва, коли міста Східної Європи були вільними та відкритими: для людей та книг, знань та товарів, ідей та форм. Коли матеріальні цінності і щедроти Миколая Потоцького не переважували цінності ідей Баал Шев Това. Коли міста вже перестали бути городищами, обнесеними стінами. А увесь край – середньовічною Гардарікою. Міста тоді вийшли за брами й вали, перетворилися на більш облаштований, окультурений, вільний та відкритий простір. Обмежений вже не стінами, натомість – правом. Недаремно ж інший наш геній – слова та пера – приблизно у той самий час залишив своє славнозвісне «Всякому городу нрав і права…»
Тож і в Бучачі часів Речі Посполитої перед самими її розборами вже не було потреби у замках, вежах, брамах, ровах та інших фортифікаціях. Нове відкрите місто потребувало інших майстрів – для зведення величної ратуші Магістрату, багатих палаців, мурованих церков, костелів, монастирів, доріг та мостів, які відкривали новий простір.
Адже від міста до міста у цілій Європі у той час вільно подорожували: купці, шляхтичі, спудеї, музиканти, співці, архітектори, майстри різця і пензля, проповідники. .. У тогочасних містах вільно спліталися – не ворогуючи! – культурні впливи Гамбурга та Відня, Венеції та Стамбула. Адже Річ Посполита середини ХVIII століття була чи не найбільш ліберальною і поліетнічною країною тогочасної Європи. Війни виснажували її, але вона не знала національної та релігійної нетерпимості, не відчувала жорстокої владної тиранії.
Але «у кожної епохи своє Середньовіччя!», як стверджував інший наш геніальний земляк, Станіслав Єжи Лєц. Воно, Середньовіччя, повернулося до Європи у ХХ столітті, занурило її у накривавішу з воєн, у найжорстокіші деспотії, а згодом розділило новими стінами, видимими і не…
Європа ХХІ століття здається вже повернула собі колишню відкритість, свободу, право і повагу до культурного розмаїття. Ми на жаль, все ще залишаємося дуже закритою країною. Нам все ще до душі: стіни, брами, муровані огорожі, замки, рови та інші фортифікації. І усі ці стіни-брами, реальні і віртуальні, здається не настільки пов’язані з економічними бар’єроами між нами і Європою, і не з проблемою візового режиму. Виглядає на те, ті бар’єри здебільшого – в свідомості, в культурній площині.
Власне тому саме сфера культурного зростання та діалогу, нового Просвітництва не в останню чергу є для нас тим світлом у тунелі, що веде до Європи… Якщо цього росту через бар’єри не буде, нас можливо чекає чергове Середньовіччя за версією Лєца? Середньовіччя якогось нового тоталітаризму? Середньовіччя споживацтва?
Та нарешті, про головне – про Подію, власне про «Дні Пінзеля» у Бучачі.
Зрозуміло, на вшанування Маестро Пінзеля було б непросто наважитися, для прикладу, мешканцям тієї ж Городенки. Адже у їхньому місті ще не так давно середньовічні варвари порізали на дрова півтора десятка скульптур Майстра. У святому місті Бучачі, здається, щось таки вціліло.
Тож патріоти Бучача днями спромоглися на повну силу заявити, що вони розуміють, шанують і люблять мистецтво Пінзеля. І мають вже досить підстав для того, аби вважати його своїм. А себе – європейцями.
Програму останнього «Днів Пінзеля» розпочала літературна екскурсія по Бучачу в супроводі Мар’яни Максим’як.
У Бучацькій Ратуші від ранку відкрилася невеличка виставка скульптур, які приписують різцю Майстра. Цього дня вперше було виставлено «Голову Юпітера», яка колись прикрашала портал Ратуші. Звісно тоді голова була єдина з тілом верховного олімпійського бога. Але й у нинішньому вигляді її форми вражають високою майстерністю. Хочеться вірити, що це було творіння саме Його рук.
Опісля був виїзд гостей «Днів» до недалекого сільця Рукомиш. Там нарешті випала нагода побачити в оригіналі інший шедевр Майстра – «Святого Онуфрія», якого громада села вже не перший рік ховає від світу. Так, за стінками…
Наступним номером у програмі були дві лекції у церкві Покрови: від доктора архітектури Львівської політехніки Володимира Бевза та його брата, реставратора Миколи Бевза. Йшлося про історію міста та цієї історичної церкви. Було авторитетно сказано – вже вкотре!!! – про потребу створення у Бучачі державного історико-архітектурного заповідника. Про реальність шанс включення архітектурних пам’яток міста до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Сам процес втілення цього шансу приверне увагу до нагальної потреби порятунку тих пам’яток. Можливо, нарешті бучачани почують цей месидж?… Можливо ще не пізно рятувати і відтворювати? Чи натомість вони шукатимуть примарну «могилу Пінзеля» («майстерню Пінзеля», «будинок Пінзеля»), яких нема ? Ну що з того, що на горі Федір стоїть в руїні цвинтарна каплиця Потоцьких і не потрібно вже нічого шукати? – варто лише берегти! Чи хтось прагне докластися до її реставрації? Чи хтось прагне врятувати надгробок Миколая Гомулки у Язловецькому костелі? Чи…. годі, тому що таких прикладів – легіон.
Програму «Днів Пінзеля» увінчав в костелі Успіння Богородиці концерт камерної музики у виконанні ансамблю «Опус». Було чудово! Час-по-час автор цього опусу спостерігав за янголами, що розсілися на костельних колонах та карнізах і , здається, помітив – вони раділи так, що не могли стримати посмішок . Тієї ж миті нагадав собі фразу нашого отця Томаша: «Потоцькі сьогодні також дивляться з небес – і радіють»!
І насамкінець – про справжніх героїв дійства.
Засновником «Опуса» є музикант і громадський лідер Віктор Гребеньовський. Він же – ініціатор успішного проекту «Арт-двір» у Бучачі. «Дні Пінзеля» – також великою мірою дітище Гребеньовського, усієї його талановитої родини, його творчих та діяльних друзів.
Це власне той добрий приклад, коли нове буття в новій Україні, новий відкритий культурний простір творить не влада, не капітал – лише пасіонарні особистості.
«Дні Пінзеля» у Бучачі відбулися. Цей черговий «птах Гребеньовського» таки злетів.
З Чорткова щиро бажаємо йому високого і щасливого польоту.
