а Поділлі та Гуцульщині вшанували пам’ять отця Олекси Волянського: священика, просвітителя, видатного громадського та культурного діяча, хранителя «Українських Афін» у Криворівні – з нагоди 155-ї річниці від його народження.
Отець Олекса Волянський народився на Поділлі, але майже усе його свідоме життя пов’язане з Гуцульщиною. До слова, оцей духовний зв’язок Поділля та Гуцульщини простежується протягом століть у долях багатьох людей…
Олекса Волянський був представником чисельного шляхетського та священичого роду, віддавна вкоріненого у наших краях. За родинними переказами Волянські походили з села Воля, що в околицях Самбора. Вже наприкінці XVIII – початку ХІХ століття їхні нащадки осіли й на Поділлі: в околицях Бучача, Язловця, Чорткова, Будзанова, Теребовлі… У історичних та краєзнавчих джерелах знаходимо чимало згадок про Волянських: священиків та небагатих шляхтичів. Деякі з них визнавали себе українцями, інші – поляками, але так чи інакше багато з них відзначилося в історії краю власною просвітницькою та гуманітарною місією.
Так, з 1857 по 1898 року служив парохом греко-католицької церкви у селі Біла Чортківського повіту отець Андрій Волянський. Владислав, Анна і Франциск Волянські наприкінці ХІХ століття були засновниками фамільної благодійної «Фундації Волянських» у селі Ріпинці Бучацького повіту. Фундацією у Ріпинцях підтримувалася діяльність дитячого будинку, було споруджено костел, створено бібліотеку, проводидися літні реколекції для львівських семінаристів, закладено ландшафтний парк…
Носіїв прізвища Волянські чимало на Тернопіллі і нині, однак більшість з них не володіє інформацією про свій родовід.
Відомо, що дід отця Олекси, Микола Волянський, був парохом у Баворові поблизу Тарнополя.
Його батько, також Микола (1829 – 1882), спочатку служив священиком у Білій Чортківського повіту, Угриньківцях – Заліщицького та Будзанові – Теребовельського. А згодом, від 1871 року і до кінця свого життя – у селі Звиняч Чортківського повіту. Тут його й поховано. На жаль, могилу отця Миколи Волянського наразі не вдалося відшукати на старому звиняцькому цвинтарі.
Олекса Волянський народився 7 жовтня 1862 року у родині Миколи Волянського та Павлини з Боровських. Щодо місця народження відомості різняться. У багатьох джерелах згадується село Звиняч, але вірогідніше майбутній дущпастир народився у містечку Будзанові – це знаходить підтвердження в архівних джерелах. У Звинячі минули його дитячі та юнацькі роки, спогади про які закарбувалися у родинній пам’яті.
Село Звиняч на Поділлі віддавна був відоме, як осередок християнського життя. Ще у ХVІІ столітті сюди прийшли з Покуття ченці Угорницького Свято-Преображенського монастиря. Над стрімким яром Серету поблизу Звиняча ними було засновано «Святу обитель Звиняцьку». Проіснував монастир до 1785 року. Після його закриття ченці перейшли до Улашківського монастиря. Від першої половини ХІХ ст. можна простежити історію священичої династії Звиняча. Парохом церква Різдва Богородиці з 1820 по 1853 роки служив отець Василь Левицький (1797 – 1853). Його наступником був згаданий вище Микола Волянський, від якого перебрав священичу місію отець Микола Галущинський (1852 – 1923). Династію звиняцьких священиків у буремні часи ХХ століття продовжили: о. Михайло Ганкевич, о. Нестор Погорецький, о. Михайло Грималюк, о. Стефан Фіголь.
Наразі невідомо, де отримував освіту Олекса Волянський, але схоже, його освіта була дуже глибокою. Так приміром Володимира Ценко, онука отця Олекси, у своїх мемуарах згадує, що дідусь володів латиною, як розмовною мовою.
Упродовж п’яти років (1887 – 1893) молодий теолог Волянський працював адміністратором греко-католицьких парафій у Товстому на Поділлі та Сереті на Буковині (містечко Серет – історично на україно-румунському етнічному кордоні, нині у складі Румунії).
У 1886 році він одружується з донькою Йосифа Бурачинського, багатолітнього пароха гуцульського села Криворівні, Марією. Тут варто згадати, що священичий рід Бурачинських був поріднений з багатьма видатними особистостями свого часу. Так донька Андрія Бурачинського (1793 – 1871), який служив парохом Криворівні впродовж 40 років у першій половині ХІХ століття, також на ім’я Марія, була дружиною Якова Головацького, засновника «Руської трійці» та єдиного русина-українця, який обирався ректором університету у Львові. Олена Гнатюк, дружина нашого видатного земляка, Володимира Гнатюка, була онукою отця Андрія Бурачинського.
Що ж до Марії Бурачинської – Волянської, то їй судилося стати однією з перших жінок на Гуцульщині, які провадили громадську та просвітницьку діяльність. Вона проявила себе, як збирачка гуцульського фольклору, упорядниця словника гуцульського діалекту, одна з перших учасниць громадського об’єднання «Товариство Руських женщин». Перебуваючи з Олексою Волянським на Поділлі та Буковині, Марія сумувала за рідними горами, родиною, подругою свого дитинства Софією Пшибиловською, всіляко прагнула повернутися до Криворівні.
Коли ж отець Йосиф Бурачинський був переведений до села Княждвір на Коломийщині, змінити тестя на місці священика кріворівнянської церкви Різдва Богородиці зголосився Олекса Волянський.
Він віддав своїй пастві на гуцульській Верховині тридцять років життя (1893 – 1923). Це була нелегка праця, адже на той час до криворівнянської парохії було прилучено найбільш високогірні села під Чоргогорою та Чивчином – аж до угорського та румунського кордонів: Бистрець, Дземброня, Зелене, Буркут… Діставатися багатьох осель можна було лише верхи на коні, гірськими стежками.
Але молодому пароху все було до снаги! Наділений глибоким розумом, пасіонарною вдачею, високим зростом та могутнім голосом священик скоро здобув повагу та безперечний авторитет серед гуцулів.
Високоосвічена та гостинна родина Волянських вабила до себе й українських інтелектуалів, котрі у ті роки почали приїздити до Гуцульщини на літні вакації. Першими гостями парафії у Криворівні у 1900 році були родини Гнатюків та Франків. Саме Володимир Гнатюк, відзначаючи велику ерудицію та авторитет отця Олекси, напророчив Криворівні майбутнє «гуцульських Атен».
І справді – за час служіння на Гуцульщині Олекса Волянський зумів зібрати довкола себе увесь цвіт української інтелектуальної еліти.
Під дахом його «Сонячної хати» тут зустрічалися, творили та навчали: Володимир Гнатюк, Михайло Грушевський, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Гнат Хоткевич, Олександр Олесь, Антін Крушельницький, Осип Маковей, Дмитро та Володимир Дорошенки, Іван Труш, Лука Гарматій, Федір Вовк, Андрей Шептицький, Григорій Хомишин та інші видатні особистості…
Можна припускати, що саме під впливом почутого від отця Олекси та з його допомогою Андрей Шептицький, на той час молодий Станіславівський єпископ, написав 1900 року своє відоме «Послання до моїх любих гуцулів», викладене гуцульським діалектом. З тих часів минуло більше сотні років, але слова молодого владики Андрея залишаються актуальними донині: “Періш усего Ви, дєді і нені христєнецкі, сокотіт свої ґіти вид згіршення”… І далі: «Ліси такі густі та зелені, і красні полонини, тай файні кішниці дав Вам Бог, шо лиш май та будь! І дав Вам Бог спосібність до усякої роботи. А усі ті дари і ласки дав Вам Бог на це, аби Ви за них дєкували, у них Бога, Найвишшого свого Пана, узнавали і Єго, єк ґіти добрі найліпшого Отця, цілим серцем любили. Тож ни марнуйте дарів Божих!… Мир Вам!»
З багатьма видатними людьми отця Олексу пов’язувало багаторічне листування. Про кількох з них він залишив власні спогади, найбільш відомі з них – «Мої спомини про Івана Франка». З року в рік Криворівня вабила до себе все більше гостей: не лише з Галичини, але й з Наддніпрянської України. Про кожного з них отець Олекса хотів подбати: знайти зручне помешкання, допомогти порадою, передати книжки для читання, легалізувати перебування гостей … Часом виникали труднощі – так режимом прикордонної території було встановлено, що кожен прибулець до Криворівні був зобов’язаний до 24-ї години поточного дня «замельдуватися» у поліційному відділку через особу, котра його приймає. За незначні порушення цього порядку місцеві чиновники не раз накладали штрафи на отця Олексу. Але попри ці бюрократичні клопоти він щиро радів гостям, можливості спілкуватися з ними та дбати про них: «Не в силі я передати на цей напір тих усіх гарних хвилин, які ми переживали кожних вакацій, де кожного року попри сталих літників заїздила маса інших гостей, міняючись, немов найгарніші жемчуги в калейдоскопі життя».
Отця Олексу Волянського можна вважати творцем і хранителем історичного культурного феномену – «Українських Афін» у Криворівні. Справа збереження пам’яті про його сподвижницьку місію є важливою і нині – причому не лише з історичної точки зору. Адже світоглядні цінності, які він відстоював сто років тому – освіченість, культура, повага до людської та національної гідності, праця заради добра та порозуміння між людьми – не втратили актуальності й у добу глобалізації та комп’ютерних технологій.
За тридцять років свого служіння на Верховині отець Олекса зібрав велику бібліотеку та щедро ділився книжками з усіма, хто прагнув знань, зокрема через читальню «Просвіти» у Криворівні. Він глибоко усвідомлював, що збудувати власну державу та стати на шлях демократичного розвитку може лише освічена та культурна нація. Кредо його просвітницької діяльності були слова «Дайте народу якісну освіту, а народ сам дасть собі раду!» Про цю унікальну на той час бібліотеку згадує у своєму листуванні з Ольгою Кобилянською Леся Українка, яка зупинялася у «Сонячній хаті» 1901 року, прямуючи на лікування до гірського Буркута: «Там нас прийняли Волянські теж дуже добре та ще й потім дали нам до Буркута цілу пачку книжок, переважно етнографічних. П.Квітка, зобачивши у них велику масу українських книжок, розпалився великою жадністю і все просив, що бачив».
На жаль, книгозбірня та архів листування отця Волянського загинули в роки Першої світової війни. Відступаючі у 1917 році деморалізовані російські війська застосовували практику «випаленої землі» не лише стосовно матеріальної спадщини Галичини та її транспортної інфраструктури. Не менш послідовно нищилася ними культурна спадщина краю. Так російськими солдатами було спалено у Криворівні: читальню «Просвіти», садибу Михайла Грушевського та бібліотеку криворівнянського дідича, багаторічного патрона тутешньої церкви Різдва Богородиці, Станіслава Пшибиловського…
Нині нам важко уявити значення тих перших приватних бібліотек в той історичний період, коли більша частина населення карпатської Верховини все ще була неписьменною. Це був без перебільшення культурний скарб, з якого живилася просвіта краю. Втрата цього скарбу у вогні війни була направду непоправною…
Трагічний слід залишила війна й у родині Олекси та Марії Волянських – був мобілізований до австрійського війська та загинув на фронті їхній син Роман…У перші повоєнні роки польські чиновники, намагаючись нейтралізувати нелояльно налаштованих щодо нової влади осіб, насамперед у середовищі інтелігенції та колишніх вояків Української галицької армії, вдавалися до репресій. У 1920 році був арештований та на деякий час вивезений до львівської тюрми й Олекса Волянський…
У 1923 році Олекса Волянський, відчуваючи, що з віком йому все важче працювати у Верховинському краї, домігся переводу до парафії у селі Соколівка, що поблизу Косова. І тут він відразу опинився у центрі культурного та громадського життя – соколівська читальня «Просвіти» невдовзі вже вважалася найповажнішою на всю округу.
Олексу Волянського відрізняла широта поглядів, толерантність до різних думок, прагнення миру та єднання між людьми. Онука отця Олекси, Володимира Ценко з цього приводу згадує, що до священичої плебанії у Соколівці у той час також тягнулося дуже багато гостей з цілої Галичини: «Часто велися тут поважні дискусії на політичні та громадські теми. А коли при столі зійшлися люди, які заступали протилежні погляди, тоді дідуньо ставав медіатором».
Не обійшло парафію у Соколівці лихо Другої світової війни. Зимою 1942 – 43 років у Карпатському краї стався небувалий досі голод. Зусиллями церкви і благодійних організації вдалося відправити близько 20 тисяч дітей з Гуцульщини та Бойківщини на Поділля, де їх було тимчасово, на декілька місяців, поселено у сім’ях милосердних людей.
У 1944 році онуки Олекси Волянського вирішили не чекати повернення більшовиків і подалися у еміграцію. Сам він відмовився їхати зі словами «Добрий пастир не покидає овечок у негоду». При проходженні фронту церква і плебанія у Соколівці згоріли – знову загинула відновлена бібліотека отця Олекси та його архів. Старіючий священик провів останні роки свого життя у хаті дяка соколівської церкви Ярослава Стефурака.
Помер отець Олекса Волянський 2 березня 1947 року. Поховано його у Соколівці на цвинтарі поблизу церкви Зішестя Святого Духа, поруч із могилами дружини Марії Волянської-Бурачинської та зятя Мар’яна Гардецького…
Але не згасає традиція громадянського та культурного сподвижництва, закладена на Гуцульщині світлої пам’яті духовними отцями Бурачинськими та Олексою Волянським. У повоєнний час, на початку свого священичого служіння, перебував у криворівнянській церкві отець Василь Романюк (1925 – 1995) – майбутній Патріарх Київський і всієї України – Руси Володимир, правозахисник, член Української Гельсінської групи, політв’язень радянського режиму…
Тож на стіні церкви Різдва Богородиці у наш час можна побачити меморіальні таблиці, що увічнюють память про трьох видатних людей, чий життєвий шлях проліг через Криворівню: Андрея Шептицького, Василя Романюка та Олекси Волянського. Нині шляхетну місію духовного отця і просвітителя провадить у Криворівні отець Іван Рибарук.
Богородична церква у Криворівні кілька років тому дбайливо відреставрована громадою села. Поза сумнівом, з огляду на свою багату історію та збереженість як пам’ятки гуцульської сакральної архітектури, вона цілком заслуговує на те, аби бути включеною до Списку світової спадщини ЮНЕСКО «Дерев’яні церкви карпатського регіону»…
В гуцульському краї збережено пам’ять про творця «Українських Афін», нашого земляка Олексу Волянського. Його могилу відновлено та доглянуто. Про його плідне життя нагадують меморіальні таблиці, встановлені на церквах у Криворівні та Соколівці. До 150-ї річниці від його народження в обох селах відбулися урочистості. Рішенням Івано-Франківської обласної ради 2012 рік було оголошено «Роком Олекси Волянського»…
А віднині й кожен учень загальноосвітньої школи у Звинячі на Чортківщині знатиме про свого видатного земляка. 20 жовтня спільними зусиллями ЕГО «Зелений Світ», колективів Звиняцької школи та сільської бібліотеки було організовано інформаційно-просвітницьку зустріч з нагоди 155-ї річниці від народження Олекси Волянського. «Зелений Світ» на ній представив ілюстровану презентацію про його життєвий шлях та місію духовного отця і просвітителя. На подвір’ї школи тепер ростиме символічне деревце пам’яті Олекси Волянського – карпатський тис.
До дня народження отця Олекси 7 жовтня символічні деревця лип з Поділля було висаджено нами у Криворівні, а також у Соколівці на Косівщині, де він похований.
Тож духовний зв’язок Поділля та Гуцульщини триває і нині.
Джерела інформації:
1.«Історично-мемуарний збірник Чортківської округи», Звиняч, історичний нарис, авт. д- р Дмитро Штогрин – Український архів, т. ХХVI – Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто, 1974. – C. 173 – 190.
2. Олекса Волянський «Мої спомин про Івана Франка» – Із збірки «Спогади про Івана Франка» / Упоряд., вступ. сл., прим. М. І. Гнатюка. – Львів: «Каменяр», 2011. – С. 690 – 701.
3. Станіслав Вінценз «Спогад про Івана Франка» – Із збірки «Спогади про Івана Франка» / Упоряд., вступ. сл., прим. М. І. Гнатюка. – Львів: «Каменяр», 2011. – С. 346 – 349.
4. Леся Українка. Зібрання творів у 12-ти томах.– Том II. – К.: Наукова думка, 1978. – С. 260-262.
5. Володимира Ценко «Мій дідуньо». Видавництво «Писаний камінь», 2013.
6. Мирослава Олдаковська-Куфель «Станіслав Вінценз». Чернівці: «Книги ХХІ», 2012.
7. Шематизм Львівського архієпископства, 1861, 1882.
8. Шематизм Станіславівської єпархії , 1903.
9. Міжнародний біографічний словник дисидентів. Нарис «Романюк Василь Омелянович» авторства Ірини Рапп. Т 1. Частина 2. Харків: «Права людини», 2006. С. 616 – 622.
10. В. Гуменюк «Олекса Волянський» Опубліковано в збірнику: «Тернопілля’96». Регіональний річник.– Тернопіль, 1996.– С. 113.
11. ДАІФО, Ф. 504, оп. 1 справа 195 – а : Станіславська греко-католицька єпископська консисторія, м. Станіслав Станіславського повіту Станіславського воєводства, Книга обліку священиків єпархії (1873–1944) та метрики кліру (1887– 1941).
Олександр Степаненко, Гельсінська ініціатива-ХХІ