30 січня 2021 року о 17 годині в рамках проекту «Невідомі дисиденти» анонсована онлайн-лекція «Метрополія свідомого життя Олекси Тихого». Куратором програми є відомий письменник, літературознавець та журналіст Ярослав Карпець. Подія відбудеться за підтримки літературно-художнього журналу «Дніпро», Яскравого радіо, видавництва «ОВК», сайтів «Український інтерес» та «Навігатор-ТВ», газети «Все про бухгалтерський облік», фейсбук-групи «Сучасна українська література» та літературно-мистецького журналу «Золота пектораль».
Вчитель-новатор, правозахисник, публіцист, засновник Української гельсінської групи – Олекса Тихий – був однією з ключових постатей, що виборювала національні права на Донеччині. Його ім’я увійшло до галереї національних борців за свободу поряд з такими видатними особистостями, як Микола Руденко, Левко Лук’яненко, Василь Стус. Думки Олекси Тихого про стан української мови та культури регіону, у якому досі точиться війна, виглядають пророчими.
Отже, постать Олекси Тихого неодмінно заслуговує нашої уваги. Тож ми вирішили поспілкуватися з культурологом, ученим секретарем Донецького обласного краєзнавчого музею та за сумісництвом майбутнім лектором – Дмитром Більком.
- Вітаю, пане Дмитре! Хочеться почати із такого питання: ким для Вас є Олекса Тихий і з чим найперше асоціюється його ім’я?
- З моєю дипломною роботою у Краматорському економіко-гуманітарному інституті та ім’ям Андрія Юрієвича Корнєва, мого керівника роботи, який запропонував дослідити діяльність мого земляка українського підрадянського дисидента Олекси Тихого. Це було, якщо не помиляюся, 1998 року. Відтоді я так чи інакше повертаюся до цієї постаті. Разом із моїм вчителем вона є для мене своєрідним моральним камертоном. На жаль, я не завжди наважувався чути ці голоси.
.
- На Вашу думку, яким є стан української мови на Донеччині? Якими були погляди Олекси Тихого щодо цього питання? І чи відчувається хоч якийсь прогрес щодо розвитку державної мови у східних областях України нині?
- Тихий хотів, аби почули його позицію як голос етнічних українців Донеччини, права яких на власній землі порушено. Якщо висловлюватися у сучасних термінах, Тихий був проти «особливого статусу» для Донбасу в культурному та мовному питанні, бо цю землю населяють переважно етнічні українці і вона є органічною частиною України. Тоді йшлося про асиміляційні процеси, що їх впроваджувала совєтська імперія. Сьогодні ми маємо наслідки. Тихий писав, що, якщо знищувати мову та культуру на Донеччині, то невдовзі вона перестане бути частиною України. Просто так і писав. Але для багатьох тоді національний простір не був чимось цінним. «Совєтський» режим намагався нівелювати етнічні й національні кордони тодішніх республік. Тепер маємо війну та політиків-популістів, які не гребують цією картою грати проти власної країни. Стан мови на Донеччині, звісно, від цього аж ніяк не покращується. Зараз ідеться про наслідки «совєтської» асиміляції на цих теренах і відсутність послідовності у впровадженні національної культурної політики. З мовою тут досі скрутно, але могло б бути й значно гірше. Як це не дивно й не прикро звучить, війна трохи пом’якшила мовний клімат, бо Донбас перестав бути регіоном закритим для цілої країни. Люди чують інші мови, чують українську, потроху самі починають спілкуватися українською. Втім, до того стану речей, коли б українська лунала бодай від кожного п’ятого, ще дуже й дуже далеко. Особливого оптимізму я тут наразі не відчуваю.
.
- Як саме впливав Олекса Тихий з ракурсу педагогіки на розвиток молодшого покоління?
- Він був цікавою людиною, бо цікавився багатьма речами сам та вмів зацікавити інших. Водив дітей у походи, був гарним оповідачем та музикантом. Загалом, – це універсальний вчитель. Він міг викладати природничі та гуманітарні дисципліни. Тихий не говорив з дітьми про те, що слід «родіну любить». Він намагався їх навчити науці, культурі, навчити досліджувати життя, але робив це українською. Він намагався впроваджувати авторський підхід у навчанні без домашніх завдань, аби дати можливість дитині мати дозвілля. Себто той час, який би вона могла використати з користю для власного розвитку. У розумінні Тихого – це заняття музикою, туризмом, спортом, читання. Це така трохи утопія, але свідомої людини без цього широкого кола захоплень не буває.
.
- Що можна сказати про життєву позицію Олекси Тихого? Чи близькі Вам його висловлювання щодо патріотизму, мови, української ідентичності?
- Колись Микола Хвильовий закликав «шукати метрополію свідомого життя». От, власне, цією метафорою можна позначити те, чим займався та чого прагнув Олекса Тихий: жити свідомим життям, творити власне життя, власну біографію, власну відповідальність самостійно. Це основний урок Тихого для мене. А ідентичність національна – то вже похідне від цього первинного ставлення, первинного завдання.
.
- Певно, не секрет, що у листопаді 2019 року в Києві вулицю Виборзьку перейменовано на честь Олекси Тихого. Також його іменем названо станцію швидкісного трамваю. Як Ви вважаєте, чи потрібно називати іменем Олекси вулиці, парки, сквери, громадські об’єднання?
- Скажу не популярну річ. Знаєте, я не певен, що іменування іменами якихось постатей – то взагалі найкраща стратегія для освоєння й форматування суспільного простору у постсовєтській країні. Ясна річ, старі імена комуністичних функціонерів мають бути замінені, або назви типу «вул. Московська, Виборзька, Магнітогорська…», але я не певен, що ці назви мають заступити імена Тихого чи Стуса, а не, скажімо, якась там умовно «Третя лінія». Бо мене обурює реакція багатьох людей у коментарях та при живому спілкуванні, коли Стуса або Тихого матюкають останніми словами через те, що на їхню честь перейменовано якусь там вулицю чи провулок. Я, звісно, можу помилятися, але не вулицями єдиними будується суспільство та пам’ять про такі постаті, як Олекса Тихий. Хай вони називаються, але не у таких кількостях, як за совка вулиці ленінів. Сподіваюся, ця доля не спіткає нас більше ніколи. Я за те, щоб робити це дозовано й виважено, бо ми можемо знівелювати важливість цих постатей для подальших поколінь.
Спілкувалася Юлія Григорук
