– Васильку, візьми мене на Великдень додому, візьми мене, синку. Я притулюся десь у куточку, до рота прикладу хустинку, щоб не кашляти і перебуду кілька днів у рідній хаті, де і стіни лікують, бо тут не витримаю.
– Ви, тату, як мала дитина. Тепло вам, чисто, їсти маєте що, ще щось з дому привезу, ліки куплю.
– Я не хочу їсти, Васильку, я вже рік не був удома, – старий Петро намагається зазирнути синові в очі. – Я сам залишився в палаті, всіх забрали родичі.
– Ну добре, добре, до свят ще чотири дні, якось буде.
Василь відвернувся, а втішений Петро почав ходити по палаті, розповідаючи синові, що йому вже набагато легше. Залишившись наодинці, припав поглядом до вікна. Весна… Плакучі верби, які хтось посадив на лікарняному подвір’ї, розпустилися й зазеленіли. Так тихо всюди…
«Може й не всіх забирають на свята додому, залишаються важко хворі і ті, у кого немає родини».
Самотність знову почала огортати Петра і несамовито давити в грудях.
«Як то витримати ще чотири дні? Коли приїду додому, піду на цвинтар до Марії. О Маріє, серце розривається від згадки, що тебе немає».
Легенькі хмаринки пливуть і пливуть по синьому небі, то скупчуються, то бліднуть і раптово губляться в безмежжі. Білі покривала лікарняних ліжок, запах ліків і гнітюча тиша обезкровлюють душу, що рветься на рідне подвір’я, де розпускаються вишні і цвіте первоцвіт.
«Боже, Боже! Верни мене додому, там шумить сосна коло хвіртки, і від смутку за мною сивіє Маріїна могила, верни мене на день-два, а тоді роби зі мною що хочеш», – шепоче Петро.
* * *
– Віруню, я привезу тата на свята, – Василь благально дивиться в очі дружині, намагаючись обняти її за плечі. Віра нервово повела плечем – і вивільнилася з обіймів.
– Ти добре знаєш, що твій тато туберкульозний і може заразити всю родину.
– Але ж лікар казав, що він не є небезпечний, що давно не виділяє туберкульозних паличок.
– Ти віриш тим лікарям? Я взагалі вже нікому не вірю. Ті лікарі тепер нічого не розуміють. Хіба лікар вболіває за нас? Більше хворих – більше грошей. Чи ти хочеш приректи всіх на вічну недугу та загибель?
Віра замовкла і до вечора не відізвалася до Василя жодним словом, а вночі довго плакала, жалібно промовляючи, що Василь її не любить. Він пригортав дружину до грудей, цілував мокре від сліз обличчя, просив пробачення і вкотре повторював, що нічого з батьком не станеться, коли перебуде свята в лікарні.
* * *
В суботу Петро не відходив од вікна. З болем дивився на сонце, що пересувалося по небі, на листочки, що зав’язувались у бруньках, на зелені паростки трави, які тягнулися до світла і на гарних молодих лелек, що кружляли високо-високо.
«До вечора ще далеко, ти приїдеш, синку, приїдеш, Васильку. Десь у церкві Плащаницю прибрали. Мама з п’ятниці на суботу завжди цілу ніч сиділа біля Спасителя».
– За що тебе, Ісусе, розп’яли? – промовив Петро голосно.
– За наші гріхи, за наші, а не за Твої, бо Ти був безгрішний. Безгрішний, а помер такою страшною смертю, щоб нас, грішних, врятувати. Які нелюдські муки Ти терпів! Прости мені, що розхлюпуюся з жалю і не залишай самого, не залишай, Спасителю. Я чув, як лікар казав синові, що дозволяє взяти мене на кілька днів додому, бо я вже незаразний.
Сонце почало хилитися до заходу, посилаючи останні промені на молоді крони. Подали вечерю: молочну кашу, чай і шматочок хліба.
– А вас чому додому не забрали? – немолода жінка, що принесла їжу, співчутливо подивилася на хворого. Не відповів, бо жаль спазмом здавив горло. Коли вона невдовзі зайшла забрати посуд, то побачила – він до їжі не торкався. Важко зітхнувши, понесла все на кухню.
Петро на мить відчув присутність Маріїного духу в палаті, і це відчуття було таке сильне, що він мало не зімлів. У грудях запекло, світ якось дивно хитнувся, а погляд не міг покинути плакучої верби, що журливо опустила свої прегарні розквітлі віти. Притулився гарячою щокою до холодної подушки і так пролежав до ранку, не зімкнувши очей.
Місяць покрадьки зазирав у велике вікно, то ховаючись за хмарами, то виринаючи з них, кидав свій холодний відблиск на бліде, змучене хворобою обличчя й на сухі блискучі очі, в яких залягла невимовна туга.
* * *
Раненько на Великдень Василь із Вірою та восьмирічним Ромчиком пішли до церкви. Після відправи хотів навідати батька, але приїхала в гості Вірина рідня. До вечора сиділи всі за багатим святковим столом, радіючи Воскресінню, співали величальну пісню „Христос Воскрес!”, а також веселі українські гаївки.
Василь відчув у грудях такий дикий смуток, що не витримав, вийшов надвір. У церкві дзвонили в честь свята, а смуток переростав у нестерпний душевний біль, що роз’ятрював серце. Згадав, як колись десятирічним хлопчиком, саме на Великдень, лежав після операції на апендицит у реанімаційному відділенні. До нього нікого з рідних не впускали, а тато цілий день простояв під вікном. Він усміхався до Василька крізь сльози, ліпив з пластиліну тваринок і показував йому. Лікар відганяв батька від вікна, той відходив, знову повертався і стояв доти, поки Василько не заснув. Прокинувшись наступного дня на світанку, хлопчик знову побачив тата, що зазирав крізь шибку. Дотепер не знає, де ночував тоді батько…
Відпровадивши гостей, сумно сидів ще з годину, а потім ліг спати. Та заснути не міг. Віра горнулася до нього, цілувала і гаряче шепотіла, що кохає його. Вранці, готуючи передачу для батька, поклала в сумку найсмачнішу ковбаску, найдорожчі цукерки і кілька найкращих мандаринок. Відчував себе таким спустошеним, що майже не чув її слів.
У лікарні був вражений тишею, яка залягла в коридорах. Не став дочікуватися ліфта, побіг по сходах на сьомий поверх. Батькове ліжко було порожнє, тільки пружини чорніли різким контрастом до білизни застелених ліжок. Ледь переставляючи важкі ноги, підійшов до чергової медсестри. Не чекаючи запитання, вона тихо промовила, що ніхто такого не сподівався. Широкий інфаркт розірвав батькове серце саме на Великдень.
– Робили все можливе, але на превеликий жаль…, – і замовкла…
Ольга Яворська, Львівщина.