Осмислення трагедії Голокосту також є нашою перемогою над нацизмом

6 травня, зустріччю у Бучацькій публічній бібліотеці розпочався цикл інформаційно-просвітницьких заходів у рамках «Року Іди Фінк на Тернопіллі». Зустріч приурочено до Днів пам’яті, примирення та перемоги над нацизмом 8 – 9 травня. У її програмі було представлення першого українського видання творів Іди Фінк, роману «Подорож», ілюстрована розповідь про письменницю, її родину та її творчість.

*   *   *

Як відомо, цьогоріч виповнюється 100 років від народження Іди Фінк – Ландау (1921 – 2011) — відомої та шанованої у світі польськомовної письменниці, яка народилася і провела молоді літа у Збаражі. Іді довелося пережити трагічні події нацистської окупації та втрату близьких людей. Відтак значну частину її творчості займає згодом тема Голокосту. У повоєнний час емігрувала до Польщі, а згодом до Ізраїлю. До рідного міста більше ніколи не поверталася. Не могла наважитися. Писати про людей у Голокості стала пізно. Знову ж, це той випадок, коли непросто описати трагедію, так щоб люди зрозуміли і повірили тобі. Про це влучно сказав свого часу Варлам Шаламов: «Пережити ГУЛАГ – це одна справа, розповісти про це або якось пояснити – це зовсім інша, практично неможлива річ». Але їй це вдалося.

Творчість Іди Фінк відзначено літературними преміями багатьох країн – Премією Анни Франк (1985, Голландія), меморіалу Яд Вашем (1995, Ізраїль), імені Альберто Моравіа (Італія), польського ПЕН клубу (2003), імені Пінхаса Сапіра (2007, Ізраїль). Остання премія присуджується виключно авторам творів, написаних на івриті. Іда Фінк стала єдиним у світі лауреатом цієї премії з огляду на заслуги у описанні трагедії Голокосту. Про її долю та за мотивами її творів знято фільми у Франції, Німеччині та Ізраїлю. Їх включено до шкільних програм з літератури у Польщі, Німеччині, США, Ізраїлі. Її твори перекладено з польської мови: на іврит, англійську, німецьку, французьку, голландську, норвезьку, данську, італійську, російську і – нарешті – на українську мову.

Твори письменниці в Україні поки що недостатньо відомі. У 2017 році у “Видавництві Старого Лева” вийшла перша її книжка українською – роман “Подорож”.

Киянин, публіцист Віталій Портников у своєму недавньому нарисі про неї, названому «Іда Фінк. Недочитана книга», окреслює тональність її творів так: «Я мало у кого зустрічав таку прозорість і легкість письма, таку ясність прози, точність образів, таку інтимну інтонацію, вивірений підбір ситуацій. Це як ковток чистої води — але не в спеку, а спокійного осіннього вечора. Тільки ось історії ці — про Голокост. Причім не про той Голокост, який ми всі собі уявляємо — Голокост концентраційних таборів і розстрільних команд у ярах і на майданах. Це оповідь про повсякденність Голокосту. Про тягучу повсякденність безвиході й зла. Це прозорість сірого — хай навіть на небі немає ні хмарини і яскраво світить Сонце. Це склянка чистої води, якою захлинаєшся…»

Варшав’янка Наталка Римська, публіцистка та перекладачка творів Іди Фінк на українську, у таких от словах ділиться власним сприйняттям її письма: «Це дуже спресований, «густий» текст, який діє мов стиснена пружинка, яка коли розпрямляється, то відчуваєш, що тобі бракує повітря. І мусиш відкласти книжку, підійти до вікна, подивитися на Сонце і зрозуміти, що ти щаслива людина, бо ти жива, і ні тобі, ні твоїм близьким нічого не загрожує. Так ця проза діє, так вона впливає на сучасну людину».

Харків’янин Володимир Каплун, мій мудрий та шляхетний товариш, про її роман «Подорож», написав: «Ця книга – прекрасний, рідкісний зразок людяності у нелюдських обставинах».

Чи не на часі згадати про славетну письменницю і її землякам, тернополянам? Якщо не з нагоди 100-річного ювілею письменниці, то коли ж ще?

Тож ще наприкінці минулого року сформувалася громадянська ініціатива відзначення «Року Іди Фінк на Тернопіллі». Наразі створено відкриту групу «Рік Іди Фінк на Тернопіллі» у мережі Facebook. Пропонується проведення у листопаді 2021 року літературно-мистецького фестивалю та відкриття меморіальної таблиці у Збаражі, створення документального відеосюжету про письменницю, промоція другого видання її творів українською – збірки оповідань «Сад відпливає», заснування літературної премії імені Іди Фінк «Творчість заради діалогу та порозуміння між людьми та народами», низки інформаційно-просвітницьких заходів у закладах освіти та культури тощо.

Ініціативу «Рік Іди Фінк на Тернопіллі» наразі підтримано Тернопільською обласною державною адміністрацією та Збаразькою міською радою. Вже достатньо довго чекаємо на рішення Тернопільської обласної ради з цього приводу.

 *  *  * 

Ювілей Іди Фінк, який збігається у 2021 році із скорботними 80-ми роковинами трагедії Голокосту в Україні, є однаково слушною нагодою для пробудження зацікавленості її творчістю, так і для переосмислення злочину Голокосту та загалом – трагедії війни й травми життя під окупацією. Для формування культури пам’яті про катастрофу Світової війни.

Голокост єврейського та ромського етносів сприймається сучасним поколінням надто схематично і якось відсторонено. З одного боку є загальновідомими історичні факти про мільйонні жертви у гетто і таборах смерті. З іншого ж –  бракує свого роду мікроісторичного погляду на ті трагічні події. Погляду через конкретні людські долі та свідчення очевидців. Адже численні нулі у цифрах, що ілюструють кількість жертв, нікого не вражають. Аушвіц та Бабин Яр для молодого покоління – це щось далеке, таке що міститься у сухих та формальних підручниках історії. Про що нагадують час від часу лише ритуальні покладання квітів до пам’ятників війни. Таке, що не бентежить уяву та співпереживання – як багатократно бачений фільм жахів. Таке, що в принципі неспроможне сформувати культуру пам’яті про війну і прищепити поколінню, яке її не бачило, імунітет до повторення геноцидів.

Проза Іди Фінк дає нам отой «олюднений» погляд на трагедію, погляд через призму сприйняття конкретних людей та злами у їхніх долях. Тому її твори – це не лише майстерна проза, сповнена глибокого психологізму, це й ще своєрідні мікроісторичні документи епохи, складені у неназваному «місті Z», що дуже нагадує отой Збараж. Оте місто дуже близьке нам, рідне, пізнавано – подільське. З його річкою, вигоном, з костелом і ринком у центрі. Схожі подорожі двох дівчат, котрі тікають з гетта, рятуючись від смерті, могли починатися будь-де у нашому краї: у Бучачі, Чорткові, Скалі, Теребовлі…  Схожі подорожі, поза сумнівом, були. Але більшість з них закінчилася трагічно. Як саме і хто у тому винен – ми вже ніколи не дізнаємось.

Але розповідь про одну з них дарує нам Іда Фінк. У своїй книжці авторка не шукає винного, не судить, не чіпляє етикетки: це кат, це поплічник, це жертва… Вона здається, керується отим Франковим: «Не в людях зло, а в путах тих, котрі незримими вузлами скрутили сильних і слабих з їх мукою і їх ділами». Їй не дає спокою питання, чому люди коять таке? Що відбувається у їхніх головах, коли вони опиняються серед епідемії знищення людини людиною? Що накладає пута на їхню волю, перетворює на заручників обставин? А що дає сили залишитися Людиною?

Про це й ми намагалися говорити у Бучацькій бібліотеці напередодні Дня пам’яті і перемоги над нацизмом. І говоритимемо надалі. Примірник «Подорожі» залишиться тут і , можливо, читатиметься. Маємо ще кілька. Рік Іди Фінк на Тернопіллі триватиме. Незалежно від того, чи прийме будь-яке рішення з цього приводу обласна рада.

Організатори зустрічі:

• Бучацька публічна бібліотека,
• Кіноклуб медіапросвіти Docudays UA при Тернопільському національному педагогічному університеті імені В. Гнатюка,
• Кіноклуб медіапросвіти Docudays UA «Кіноклуб на вулиці Зеленій»,
• ГО «Вільний світ»,
• ГО «Гельсінська ініціатива-ХХІ»,
• Відкрита спільнота «Рік Іди Фінк на Тернопіллі» у мережі Facebook.