Сливе дві тисячі років тому прийшов у цей світ Ісус Христос. І з того часу аж до сьогодні Він є силою і спасінням своїм послідовникам та слабкістю й погибіллю своїм ворогам.
І досі ніхто з людей не може пройти байдуже біля Особи Ісуса Христа; Його люблять та обожнюють, а хто не любить Його, той ненавидить і поборює. Один німецький професор проголосив своє “сенсаційне відкриття”, мовляв, Христос ніколи не жив на землі, тому Його життя є звичайним мітом. За цим поглядом пішла українська радянська енциклопедія і втовкмачує цю сенсацію християнам України.
Недовго потім преса проголосила “нове відкриття” іншого німецького професора, що нібито він мав віднайти в Єрусалимі гріб з кістками Ісуса Христа. В цей спосіб він хотів повалити правду про воскресіння Христа із мертвих.
Як бачимо, обидва “сенсаційні відкриття” мали явну ціль: по-борювати Особу Христа, щоб відкинути автентичність Його навчання, а вслід за тим знищити християнську віру й суспільний лад, побудований на ній.
І.
Святий Павло писав до Галатів: “Браття, коли сповнився час, Бог послав свого Сина, що народився від Жінки, народився під законом, щоб викупити тих, які під законом, щоб ми прийняли усиновлення. А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина свого, що кличе: “Авва, Отче”. Тому ти вже не раб, а син; а коли син, то спадкоємець завдяки Богові” (Гал. 4:4 слід.).
Такими словами вияснює Апостол Народів містерію Воплочення Божого Сина від Святого Духа і Діви Марії. Христос звільнив нас з неволі гріха, наших власних пожадань і з неволі диявола. І, хоч Він прийшов у цей світ серед дуже дивних і незрозумілих, обставин, обравши замість царського палацу вбогий вертеп біля Вифлеєму, – з часу Його народження це маленьке містечко є на устах людей доброї волі усіх часів, країв і рас.
Могутні імператори, королі, князі, президенти, лицарі, богобоязливі ченці і покірні паломники шукали дороги до того вертепу. Колись вузенька, темна, непевна і небезпечна дорога до Вифлеєму, – стала відомою в цілому світі, навіть найменшому школяреві і неписьменному.
Вифлеємські ясла й усі інші обставини народження Божого Сина є українським християнам милі й близькі. Убогість вертепу, переслідування Божого Дитятка поганим, жорстоким і безбожним Іродом, масове вбивство невинних дітей у Вифлеємі, вихід Божої Родини з рідного краю на скитальщину, – усе це українській людині добре відоме й зрозуміле, бо від часу втрати своєї державности український нарід переживає подібну долю. І сьогодні його вірні сини наповняють московські тюрми, концтабори та своїми кістками мостять важкий і довгий шлях у сибірські тундри і тайги.
Безбожний большевизм, який можна би порівняти до кровавого Ірода, нищить їхню віру і каже їм приймати московське православ’я. Хто ж цього, не робить, такому забороняють молитися в своїй рідній Церкві й за своїми рідними обрядами і звичаями.
Одначе, Божа Родина дала нам найкращий приклад: Вона в простоті серця і покорі повинувалась Божій волі аж доки не прийшов час нагороди й тріюмфу. Хай же цей приклад буде потіхою і розрадою в терпіннях людям в Україні і в світовій діяспорі, бо доки модерний, безбожний Ірод, большевизм, нищить нашу віру і тримає нарід у кайданах, доти не буде добра в Україні.
II.
Молитвами Пресвятої Богородиці, терпіннями українських сучасних мучеників та ісповідників за Христову віру, релігійно- національне життя нашого народу в вільному світі поволі двигнулося вперед. Наша Українська Церква, розсіяна на чотирьох континентах, поволі збирає докупи свої сили і з вірою та надією дивиться у майбутнє.
Кров наших мучеників у большевицьких тюрмах і концтаборах створила нам величезний духово-моральний капітал і з нього наша Церква в вільному світі черпає свої життєві сили й завзяття. Подиву гідна непохитність у вірності Богові й Апостольській Столиці та страждання у тюрмах і на засланні наших Владик-Ісповідників, з-поміж яких залишилися у живих тільки Києво-Галицький Митрополит Верховний Архиєпископ Кардинал Кир Йосиф Сліпий і Пряшівський Єпископ Кир Василій Гопко, перетерпівши жахливі знущання, спричинилися також до того, що тепер нема закутими в світі, де не знали б про Українську Церкву з її ореолом мучеництва.
Завдяки прекрасному українському обрядові, українські християни є в кращому положенні, ніж інші релігійні групи в новому світі. Сильне переконання, що в кожній нашій церкві маємо цю саму Св. Літургію і співаємо її тією самою мовою, якою співали наші предки часів св. Володимира, Ярослава Мудрого, короля Данила і наших гетьманів, – дає нам свідомість історичної єдности і звідти черпаємо силу в боротьбі за Божі права нашого народу.
Кожний з нас має не лише триматися свого, але й дати найкращу частину своїх сил, свого знання й узагалі свого “Я” для зросту свого народу. Хай же наші церковні громади стануть для нас Божими фортецями, куди спливатиме на нас Боже благословення.
***
У Різдво Христове ангел миру зійшов з неба на землю, щоб звістити радість людському родові: Божий Син народився від Духа Святого й Діви Марії. Цей ангел миру й сьогодні приходить до людей доброї волі.
Через народження Христа-Чоловіка сила диявола була зламана, а в світі запанувала Божа благодать. І люди, що мають віру в Христа та приймають його божественне вчення, є Божими синами і наслідниками Божого Царства, як навчав св. Павло.
Дай Боже, щоб усі українські християни на Батьківщині й розсіяні добре зрозуміли цю велику містерію вчоловічення Божого Сина й ніколи не перестали називати себе Божими Синами. Хай це буде найсердечнішим, святковим побажанням для всіх синів України.
Рим, 1991 р.
Довідково.
Визначний історик, релігійний та громадський діяч, доктор філософії, професор, священик о.Ісидор Нагаєвський народився у с. Полівці нашого району 21 червня 1908 року. Працьовиті, богобоязливі батьки – прості селяни – дали своєму старшому синові добру освіту і виховання (другий син, Євген, був на багато молодший за свого брата): у 1929 році Ісидор Нагаєвський закінчив Бережанську гімназію, а в 1934-му – Богословську академію у Львові. У 1935 році молодий вихованець Львівської богословської академії прийняв духовний сан. Свою першу Службу Божу о. Ісидор відслужив у рідному селі. До цих пір деякі полівецькі старожили пам’ятають той багатолюдний день тридцять п’ятого року, коли до Полівців зійшлось багато селян навіть із сусідніх сіл, аби пошанувати увагою свого земляка. Після цієї доленосної події молодий священик отримав свій перший душпастирський уряд – був короткий час парохом сіл Могильниця і Залав’є на Теребовлянщині, відтак душпастирював у селі Білявинці (нині Бродівський район Львівської області).
Через свої націоналістичні переконання з липня по вересень 1939 року відбував ув’язнення у Березі-Картузькій – тюрмі, де польський режим утримував усіх українських політичних в’язнів. Рятуючись від більшовицьких репресій, які почались одразу після «золотого вересня» 1939-го року і продовжились під час другого приходу радянської армії на Західну Україну, перебрався в розпалі лихоліть Другої світової війни до м.Грубешув (нині Польща), де працював культурно-освітнім референтом. У 1943 році священик став в’язнем гестапо. В 1943-1944 рр. з благословення митрополита Андрея Шептицького береться виконувати особливу місію – стає капеланом дивізії «Галичина», бійці якої ставили перед собою найблагороднішу мету: побудувати самостійну Українську державу. У своїй художньо-автобіографічній повісті о.Ісидор Нагаєвський згадує «довгомісячну в’язницю в часі «пацифікації» 1930 року; кілька судових розправ за оборону прав народу в перших роках священства; ув’язнення в Березі-Картузькій напередодні Другої світової війни; переслухування з побоями в НКВД, втеча в підпілля та перша еміграція; виконування обов’язку культосвітнього референта в УДК на Холмщині (крім священичих обов’язків) та ув’язнення ґестапом навесні 1941 року».
З 1945 року Ісидор Нагаєвський перебуває в таборах американської окупаційної зони у Німеччині та Італії, 1947-го емігрує до США у 1953 році – обіймає посаду професора УВУ в м.Мюнхені (Німеччина). Отець Ісидор Нагаєвський перегодом завдяки своєму витонченому розуму, таланту та освіті стає членом Американського історичного товариства, головою секції Українського Богословського наукового товариства в США. редактором журналу «Месіонер», не полишає співпрацю із редакціями часописів «Шлях» і «Америка». Від 1963-го він є професором історії Українського католицького університету в Римі (Італія).
Слід відзначити, що о.Ісидор є автором багатьох прозових книг, які знайшли широкий розголос у культурному світі: «Католицька церква в минулому і сучасному України» (1950 р.), «Кирило-Мефодіївське християнство в Русі-Україні» (1954), «Рим і Візантія: Вселенська церква і патріархат» (1956), «Князь Ізяслав Ярославович і папський престол» (1957), «Історія римських вселенських архиєреїв» (3 т. латинською мовою), «Історія України» (1962), «Історія новітньої Української держави 1917-1923» (1966, обидві – англійською мовою), «Історія Української держави XX століття» (1989; перевидана у Києві в 1994 році), художньо-автобіографічної повісті «Тернистим шляхом. Спогади священика про Березу» (1957), «Спогади польового духовника» (1985), ряду статей на релігійну та педагогічну теми тощо.
Помер о.Ісидор Нагаєвський 7 травня 1989 році у м.Пармі, штат Огайо, США.