(Роздуми над віршем Богдана Чепурка «Памʼять». Кервавиця. Т. 1. Захалявні вірші. – Тернопіль: ФОП Осадца Ю. В., 2023. – 396 с.)
Наповнена природа голосами,
Яких не чуємо, а серце відчува…
Природа, земля українська голосить, промовляє могилами вічності: «Минуле не хоче вмирати. Якщо задуматися над ним, воно може пояснити і сьогоднішнє, й завтрашнє» (Михайло Слабошпицький, «Тіні в дзеркалі»).
Памʼять – фундамент нашого розуму, наше минуле і майбутнє. Серця наші зболені минулим, зморені сьогоденням, та все ж зорять надією на майбуття. Голос минулого взиває до нашої памʼяті:
Їх чує кров клітинами всіма –
З глибин віків летять вони над нами.
Про що їх клич – могильними горбками?
Про що говорить пісня ця проста?
Чому так важко думка дороста…
«Думка дороста…» Думки – це не просто пульсування свідомості, що спонукає до мисленного діяння, а й згусток енергії слова, мови, дарованої нам Богом. У Богдана Чепурка – кожне слово витончене, метафори додають глибинного змісту дійства, присутня наскрізна гармонія вірша, гармонія в кожному рядку, щось прочитується між рядків… Повага до СЛОВА рідної мови – це поезія, яка спонукає до розмислів, виховує українськість читача.
У цьому жорстокому сьогоденні мусимо надіятися на власні духовні й фізичні сили, памʼятаючи твердження Івана Пулюя, що «Бог стоїть за тим, …за ким культура і цивілізація!» Мусимо усвідомлювати, що місія України, українця полягає в тому, щоб нести світові дух правди й оживити змертвілу суспільність до життя. Чи людство планети Земля обʼєдналося у боротьбі з нелюдами, небаченим ЗЛОМ? Ми вдячні іншим народам, дружнім державам за допомогу, але ж «Пече лиш те, в якому сам гориш» (Ліна Костенко, «Сніг у Флоренції).
З огляду на смертність свого людського тіла, ми минаємося й проминаємо – дух же наш, набутий упродовж життя, слугує вічності. При своєму зачатті ми вочевидь одержуємо крихтинку Духу від Бога, примножуючи цей скарб упродовж свого життя. Праця, знання постійно формують духовність нашого єства. Яка праця, які знання – така й духовність. Забагато духу не буває – так само, як і знань, любові та кохання. А мозок – модель Всесвіту з незвіданими світами та явищами – необмежений у здатності накопичування інформації.
До неминучості навічно буть рабами
Минущості, вмирущості людської,
Невічності найкращих поривань…
Вмирає тіло. Завмирає грань.
Куди ж, куди летить цей вічний поїзд?
Чому так тяжко, ніби йдеш віками…
Література на папері донесхочу сміється й плаче: «Коли камінням здавлена душа, / Сама стає, як той біблійний камінь?» Людина в житті – істота творча й вільна, «крила має, але не літає», бо біль її тримає. «Але минає час, і ми дізнаємося, що вже ніколи не почуємо ясного сміху когось із нас, і тоді стає зрозуміло, що та оаза – назавжди заборонена для нас. Відтоді починається наша справжня скорбота, не та, що розриває душу, а якась гірка» (Антуан де Сент-Екзюпері, «Планета людей»)…
Чому так тяжко йти моїм чуттям,
Мені самому до страшного болю –
По незасіяному цвинтарному полю,
Якого я нікому не віддам!
«Перікл, опинившись у Пантікапеї: “Чудова земля, і народ міг би перебратися сюди, але як бути з кладовищами, на яких поховані великі предки? Без них народ може змаліти навіть тут”» (Василь Земляк, «Лебедина зграя. Зелені Млини»).
Письменник-мислитель уміє злучити минуле з майбутнім! Бо як тоді нам поєднати своє життя з минулим, як зберегти в пам’яті тих, кого вже нема посеред нас? Як глибоко все те, що відійшло, має пронизати наші серця? А таки мусить проникнути якнайглибше, щоб воно, те серце, не здичавіло, не позбавило нас зв’язку з майбутнім.
Не один я все життя шукав правди й ідеалу. Розчарування й руйнація стереотипів допомогли усвідомити, що ПРАВДА (ІСТИНА) – це не що інше, як розуміння того, що ми є і створені Богом. Я, МИ – Є: «…я і є пам’ять, і тому я вічний» (Павло Загребельний, «Я, Богдан»).
Скроплена рясним дощем-кровʼю наших воїнів світла українська земля промовляє до нас їхньою саможертовною любовʼю до України, волі і взиває до наших сердець зберегти памʼять про них:
Народе мій, на самому краю,
На пограниччі правди і краси –
Я памʼяттю глибокою стосил:
Немає мертвих в рідному краю!
P. S. ПАМʼЯТЬ, СЕРДЕЧНИЙ ПОГЛЯД НА РЕЧІ ЖИТТЯ – СЛЬОЗА МИНУЛОГО І МАЙБУТНЬОГО: «Погляд, крок назад (retro), у минуле, – завжди дотик до серця. Найкраще про це – Вергілій своїм знаменитим рядком з “Енеїди”: “Є таки сльози речей, і що смертне – торкається серця”. “Краплиною вічності” назвав цю віршову сентенцію Віктор Гюґо (“краплина” – це також “сльоза”), а “речі” латиною (res) – це також події, дії людини, її думки, почуття, вся життєва реальність» (Андрій Содомора, «Стою, мов явір в огняній одежі…» – «Слово ПРОСВІТИ» ч. 49 (1233), 7–13 грудня 2023).
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів