Пам’яті поета Ігоря Калинця

На 86 році життя 28 червня 2025 року помер у Львові поет Ігор Калинець (9 липня 1939 – 28 червня 2025), не доживши до своїх липневих уродин. Не стало нашого відомого поета, правозахисника, політв’язня та сибірського засланця. Для мене, як і для багатьох людей, поет Ігор Калинець був літературною віхою Львова та України.

Я написав про Ігоря Калинця наукову монографію, яка стала у 1998 році темою захисту моєї кандидатської дисертації. Мав щастя зустрічатися і розмовляти з поетом у Львові під час моїх відвідин України. Ці зустрічі були для мене дорогі та незабутні. Перша моя зустріч з Ігором Калинцем відбулася через заборонену збірку поета «Підсумовуючи мовчання». Складні вірші збірки були дороговказом до справжньої української поезії. Доля веліла згодом зустрітися з автором книги і я побачив Ігоря Калинця наочно у Львові, в місті його життя і творчості. Я попросив, щоб Ігор Калинець дав згоду перекладати його поезію польською мовою. Поет дав таку згоду, а я розповів йому, що маю його західні видання. Це були збірки «Вогонь Купала», «Підсумовуючи мовчання», «Коронування опудала» та «Вірші з України». Коли настала незалежна Україна, я купив або отримав від поета всі його видання. Перелік завершують книги моїх перекладів Ігоря Калинця «Карпат або посельска книжка» і «Ладі і Марені». Варто нагадати для історії, що збірку «Коронування Опудала» привіз для мене поет Нью-Йоркської групи Богдан Бойчук, а збірку «Вогонь Купала» надіслала з Америки Марта Тарнавська. Обидві книги я возив до Ігоря Калинця і він їх тримав в руках та підписав для мене.

Я дуже любив читати поетичну збірку Ігоря Калинця «Підсумовуючи мовчання». Вона була надзвичайно оформлена роботами художника Романа Петрука. Книга вийшла в Мюнхені у видавництві «Сучасність» 1971 року. Я брав її шанобливо до рук, відкривав на улюбленій сторінці і читав вірш «***мова йтиме про поета», де Ігор Калинець згадував своїх поетичних ровесників та побратимів Василя Голобородька і Миколу Воробйова в контексті княжого поета Митуси. Глибший сенс цієї поетичної філософії хай доповість сам вірш:

мова йтиме про поета

в спокою лишім тиранів

мова йтиме про зухвальця

даймо спокій тим

кому заціпило

мова йтиме про Митусу

але чому б не згадати

Голобородька чи Воробйова

моїх ровесників

«отже

словутній півець Митуса

древле за гордость не

восхотіша служити князю

Данилу роздраного аки

зв’язаного приведоша»

але чому б тоді

не підсумувати своє

м о в ч а н н я

Цей твір був настільки вагомий, що дав літературознавчий поштовх, щоб бачити епоху репресій та переслідувань української еліти через призму непокори. Тому варто нагадати фрагмент статті поета Назара Данчишина «Дещо про Калинцювання – поезію, сильнішу за в’язницю», в який автор пише про збірку «Підсумовуючи мовчання» на тлі епохи:

«Ігор Калинець у спогадах про 1960-і роки зауважує: «Я, прихильник мистецтва для мистецтва, відгукувався тоді буквально на всі драматичні події: на смерть Алли Горської, на переслідування Івана Дзюби, на арешти Валентина Мороза, В’ячеслава Чорновола, Караванської. Посутніше кажучи, ті мої поезії – ніби фотографія душі тогочасного інтелігента, людини, яка в опозиції». Хто ж у віршах Ігоря Калинця ті герої, прототипами яких були реальні люди, що в умовах межової ситуації приймають виклик, беручи удар на себе й усвідомлюючи відповідальність перед минулим, теперішнім і майбутнім поколіннями своєї рідної спільноти – сім’ї, нації? Таким, зокрема, у Калинцевому художньому світі є образ Валентина Мороза, показова розправа над яким спричинила потужний протест у шістдесятницькому середовищі. Страдницьку дорогу українського політв’язня Калинець у збірці «Підсумовуючи мовчання» (1970 р.) осмислює крізь призму мучеництва Христа».

Невипадково наводжу текст Назара Данчишина, бо справді збірка «Підсумовуючи мовчання» несла у світ інформацію про тогочасне переслідування українських еліт і водночас була великим мистецьким надбанням української літератури. А ще тому, що на презентації у Львові у 2019  році моєї книги «Лугини», на який був присутній Ігор Калинець, поет Назар Данчишин подарував мені свою поетичну збірку «Постання в повстанні» (Львів, 2018). З неї я довідався, що в творчості Данчишина відбувається глибоке переосмислення поезії Ігоря Калинця.

Назар Данчишин у 2021 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Поліфонія поетичних світів Ігоря Калинця, Романа Кудлика та Григорія Чубая». В дисертації  було звернуто увагу на  творчість львівських поетів періоду 1960–1970-х років та їх ролі і місця в українському літературному процесі, зокрема поезії Ігоря Калинця.

Але, повертаючись до самого Ігоря Калинця і його творчості, то, зустрічаючи поета на львівський вулиці в далеких 1980-х роках, я знав, що маю справу з Митусою наших часів, бунтарем і легендою української поезії, який попри зовнішню камерність, зумів протиставитись жорстокий владі, що правила Україною від закінчення війни до 1991 року. Тому  в унісон розмови, за мною бігли, розриваючи серце, рядки вірша («***всі герби знаті нашої») зі збірки «Підсумовуючи мовчання»:

всі герби знаті нашої

в чужинецьких музеях

всі герби ремісницькі

в чужинецьких руках

всі міста наші

з гербами зайд

навіть золоте дерево

і се у саді сусіда

навіть ся осінь

не за нашим календарем

навіть ти Митусо

власне кажучи

не на часі

адже твоє мовчання

одиноке

і ті що зводити мають

вежу мовчання

стирти газетні громадять

Іншим моментом глибоко пережитої миті, пов’язаної з Ігорем Калинцем, була зустріч в варшавському помешканні відомої літературознавці професорки Олі Гнатюк. Це був 1995 рік і я гостював у Олі Гнатюк з відомим мистцем Володимиром Лободою. Господиня приготувила каву, почастувала нас тістечками і показала свою бібліотеку. На перший погляд нічого особливого, сотні книжок на поличках в затишній кімнаті варшавської інтелектуалки, тобто хребти книг нерозбірливої  тематики. Тільки потім починаєш розуміти їх цінність з огляду на наукові зацікавлення власниці. Отже література, поезія, наукові дослідження польською, українською та англійською мовами. І відкриття – на стіні портрет Ігоря Калинця, неперевершена робота львівського художника Петра Гуменюка. Шедевр неймовірної краси і мистецького рівня. Зокрема майстерно зображені риси обличчя і погляд очей, замислених і мудрих. Пригадалися 1980-ті роки, коли Ігор Калинець власне так проникливо дивиться на свій Львів і сильним голосом Митуси говорить про суть поезії. Тому на підтвердження, що так було — вірш («***і Митуса теж має») зі збірки «Підсумовуючи мовчання»:

і Митуса теж має

осінь за коханку

пергамент на вітрі полощеться

не для його калити

хай виброджує на городі

бузиновий атрамент

хай вправляються нестори

в кирилиці по монастирях

підсумовуючи мовчання

Митуса скаже

бояни замуровуйте

медом князівські вуха

на золото осіннього дерева

проміняв я княже

отож не мій пергамент

на вітрі полощеться

не мій атрамент

бродить у лозах

Пригадую зустріч у львівському помешканні Ігоря Калинця, коли ми напередодні ХХІ століття узгоджували зміст книги перекладів польською мовою «Карпат, або посельська книжка» (Варшава 1999). Я перекладав цю збірку на підставі харківського видання «Слово триваюче» (1997). Задум тоді був такий, щоб дати пояснення до кожного вірша на кінці книги. Хоча видання було двомовне, я створив пояснення  тільки польською мовою, бо книга була керована до польського читача. Ми сиділи з поетом і обговорювали зміст окремих пояснень. Нам допомагала Ірина Калинець, яку також було заслано на Забайкалля. Вона була присутня при народженні книги в Ундіно-Посельє. Виринали отже болючі спомини карательської дійсності. Мережилася непроста сутність поезії. Знову ставали актуальними слова, що «минуле не зовсім минуло». Ірина Калинець пригадала, як малювала міст на сибірський ріці Унді, що мав три кілометри довжини. Вона не справлялася з цією роботою і запротестувала. Тоді табірна адміністрація перевела її на іншу роботу – бути дояркою корів на фермі. Пані Ірина каже: «Я не боялася жодної роботи в таборі, чи на засланні, але ж пане Тадею, послати мене, львів’янку з народження, малювати потужний міст на повноводній сибірський ріці, чи це не форма психічного карательського знущання? Так зрештою, як і руками доїти корови. Це була дуже виснажлива і тяжка робота».

На презентацію моєї поетичної книги «Лугини» у 2019 році Ігор Калинець приніс переклад збірки «Карпат, або Посельська книжка». Він її показав присутнім, надав теплий коментар, і книга помандрувала з рук до рук. Я пригадав, як поет надіслав до книги дорогоцінний з погляду української літератури, автограф вірша «Хата взимку» і я про це розказав людям. Автограф відкривав книгу. Крім того я сказав, як важко було для мене перекласти слово «сопка» з вірша «Карпат». Я пам’ятаю, що за порадою проф. Флоріана Неуважного, відомого перекладача української поезії, сопку я переклав як «góra». Свідомий зрештою, що сопка це не гора, а вулканічне утворення в Азії і сама назва невідома польській мові. Тим більше, що досі сопка немає окремої статті у польський Вікіпедії, хоча англійська Вікіпедія дає наступне пояснення: Sopka (hill). Тобто і українською мовою можна би сопку перекласти як «пагорб», чи «холм». Втім Ігор Калинець не хотів повертатися до болючого минулого, і спостерігати сопку в Ундіно-Посельє. Він тільки коротко сказав: «Пане Тадею!» та махнув рукою.

В 2022 році вийшла у львівський «Приватній колекції» моя книга перекладів останньої збірки Ігоря Калинця «Ладі і Марені». Вона цінна в кількох аспектах, в ній використано ілюстрації художниці Галини Новоженець з 1988 року та блискучу статтю Сергія Яковенка «Слово о слові Ігоревім» як передрук зі «Слово і Час» (№ 3/1995). Щоб не перекладати статті Сергія Яковенка польською мовою, оскільки книга вийшла у Львові, я подав свою статтю з літературного е-сайту Pisarze.pl «Złota Brama» (Nr 2/22 (500) /2022).

Об’єктивні причини призупинили презентацію книги в Україні та в Польщі. Пандемія і російська війна в Україні не дозволили мені поїхати до Львова, на зустріч з поетом. Натомічть, я знаю від видавця Василя Габора, що Ігор Калинець тішився книгою і дарував її знайомим. Видання мало схвальні відгуки моїх польських читачів. Втім книга «Ладі і Марені» в творчості поета дуже важка за філософською сутністю та різноманітна за змістом. Її оформив покійний нині Андрій Кісь, а, отже, вона набула статусу літературної перлинки.

З Міжнародного книжкового форуму у Львові з 2019 року  залишилася історична світлина. Ми бачимо на ній  (справа наліво): поета Ігоря Калинця, поета Нью-Йоркської групи Юрія Тарнавського (США), поетесу Лесю Степовичку та поета і перекладача Тадея Карабовича (Польща).

Люблін, липень 2025

Тадей Карабович,

 Національна спілка письменників України

Тадей КАРАБОВИЧ – поет, перекладач, літературознавець, літературний критик. Член Спілки польських літераторів Люблінського осередку та Національної спілки письменників України. Постійний автор журналу «Золота пектораль» та Pisarze.pl. Головний редактор щорічника «Український літературний провулок» (з 2001 р.). Живе в Любліні (Польща).