Хоча поняття «гетьман» і «комуністичний ідеал» поєднати не можливо, та папір не червоніє. Тому в радянському мистецтві за вуха підтягували Хмельницького до диктату соціалістичного реалізму і партія вимагала від митців змальовувати його без коливань, сумнівів і будь-яких «збоїв» у сфері духу.

Спроба художньо відтворити на сцені образ гетьмана припадає ще на початок ХVІІІ, коли з’явилася анонімна шкільна драма “Милость Божія”. З часу публікації О.Бодянским у “Чтениях в обществе истории и древностях российских (1858, кн. I) до неї виявляли підвищений інтерес дослідники давньої української літератури. П. Житецький писав, що це “один з видатних драматичних здобутків ХVІІІ століття”; ця п’єса, на думку О.Білецького – “драматизація подій недавнього минулого України, твір, написаний гарячим українським патріотом і козакофілом”.
Образ Богдана Хмельницького – втілення прагнень українського народу до волі, до єднання в боротьбі проти польських панів. Гетьман усвідомлює свою роль у національно-визвольній війні, він не має наміру “от зайцев бежать”, поки при нем “сабля”, він розуміє мету і призначення цієї боротьби. Поза цим не можливо оцінити його роль як національного героя, що піднявся на гребінь великої боротьби і зумів вірно зрозуміти історичну обстановку і перспективи народної історії. Зв’язуючи свою долю з долею українського народу, розуміючи, що для того, щоб обєднатися й очолити вже дозрілі для боротьби народні сили, потрібні лише сила волі, віра в народ, уміння обпертися на народні маси; у той же час Богдан апелює до Бога як до надприродної сили, що може допомогти йому в боротьбі з ворогами. У такий спосіб він бачить дві сили, на які можна спертися в боротьбі – Бог і козаки: “Жив Бог, і не умерла козацкая матка!” Характерний монолог гетьмана в четвертій дії:
Что тебі воздами, о всеблагий Боже?
Кто бо твою до нас милость ізрещи возможе?
О тебі супостати нашя побідихом,
Тобою гордії їх думи низложихом,
І духи попрахом, ні на лук, ні на стріли,
Ні на інші якіє уповахом сили.
Десниця, о Господи, твоя прославися,
В кріпості, десная ти рука, утвердися
На них, пособляя нам.
Цікаво під цим кутом зору глянути на п’єсу О.Корнійчука «Богдан Хмельницький». Деякі біографи письменника, зокрема О.Горбунова, стверджують, що автор почав працювати над п’єсою 1935 року і навіть якийсь час провів в архівах. Однак, матеріали із особистого архіву цього не підтверджують. Перша чернетка драми з назвою «Богдан Хмельницький. Героїка. Україна ХVІІ ст.» збереглася серед матеріалів, датованих 1938 роком. Ані зміст п’єси, ані записники О.Корнійчука не свідчать про серйозну працю з історичними джерелами. Гетьман зображений у ній як видатний державник і полководець, по суті, як національний герой, котрий звільнив Україну від польського гніту і створив козацьку державу. Навіть про таку важливу подію, як возз`єднання з Москвою у п’єсі не йшлося.
Тому О.Корнійчука запросили до Москви, де престижний московський Малий театр прийняв п’єсу і почав її репетирувати, щоб автор відповів на запити рецензента, історика Владіміра Пічета щодо спотворення історії: чому в тексті фігурують вигадані персонажі й події, чому автор не зобразив Хмельницького захисником класових інтересів землевласників? Обговорення вистави в Малому театрі відбулося 16 жовтня 1838 року, воно «перетворилося на справжню баталію довкола Хмельницького. О.Корнійчук захищав свій акцент на національному звільненні, а не на внутрішній класовій боротьбі, і боронив свою роботу як українську відповідь польській історичній мітології» (Єкельчик С. Імперія пам’яті: Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. К., 2008, с.48). Він нагадав аудиторії відомий роман Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем» (1883-1884), який живив польські стереотипи щодо українських козаків: У (книжці) виведено образ Хмельницького як п’яницю і напівбандита… Доводиться, що Польща була хазяйкою України й що вона мусить вернутися знов, щоб заволодіти Україною…
О.Корнійчук переміг опонентів, незважаючи на те, що ще один літературний критик Владімір Блюм навіть написав Сталіну: мовляв, п’єса ігнорує класовий підхід. Відділ пропаганди й агітації ЦК дійшов висновку, що Блюм неправильно витлумачив поняття «радянського патріотизму» (Там же). Навесні 1939 року відбулася прем’єра «Богдана Хмельницького» в Малому театрі та кількох українських театрах. Інші письменники пішли слідами О.Корнійчука: 1939 року Петро Панч надрукував уривки із нового історичного роману «Запорожці», Яків Качура незабаром закінчив роман «Іван Богун». Композитор Кость Данькевич написав музику до п’єси О.Корнійчука, а Дмітрій Шостаковіч на лібрето О.Корнійчука погодився написати оперу «Богдан Хмельницький» (Станішевський Ю. Український музичний театр: нариси історії (1917-1967). К., 1970, с.177).
У квітні 1941року вийшов на екрани повнометражний художній фільм «Богдан Хмельницький», знятий режисером Ігорем Савченком за п’єсою О.Корнійчука. Цей фільм з початком Другої світової війни став важливим засобом пропаганди. Письменник отримав найвищу нагороду – Сталінську премію першого ступеня.
Уже в 50-х роках п’єса О.Корнійчука, написана в 1938-му, втратила свою політичну актуальність: «вона не оспівувала союзу України з Росією, а її антипольське спрямування геть застаріло. На початку травня 1945 р. українська влада призупинила вистави в Харкові, бо до Москви приїхала делегація союзного уряду з Польщі; в усіх головних містах України проводилися мітинги на честь польсько-української дружби» (Єкельчик С. Імперія пам’яті: Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві, с.84). Під час VІІІ Української художньої виставки в листопаді 1945 року критика й преса звернули особливу увагу на історичні картини. Серед них найбільше обговорювали «Пісню запорожців» Івана Шульги, «Богдана Хмельницького під Львовом» Гейми Розмуса, серію «Хмельниччина», портрет гетьмана Михайла Дерегуса; однак уже через рік газета «Радянське мистецтво» ці ж таки твори розкритикувала, оскільки одні «надмірно ідеалізували давнину» (Іван Шульга), а інші не приділили належної уваги Переяславській раді та історичному союзові з Росією (Михайло Дерегус).
Із 15 по 20 вересня 1945 р. у Києві відбувся розширений пленум Спілки письменників, на якому О.Корнійчук піддав критиці кіноповість Олександра Довженка «Україна в огні», у якій угледів спотворення образу Хмельницького (хоча насправді нападки на п’єсу О.Довженка почалися з промови Сталіна на засіданні Політбюро у Москві, де він звинуватив письменника в «ревізії марксизму» (Коваль М.В. Справа Олександра Довженка // Український історичний журнал. 1994. №4, с.108-109). Тут же, на цьому пленумі, Петро Панч покаявся за свій щойно опублікований роман «Запорожці» і пообіцяв написати «партійний роман про Богдана Хмельницького».
Наробив шуму в українській історичній прозі роман «Переяславська рада» (1948-1953) Натана Рибака. Навколо Переяславської ради автор групує всі основні події: у першій книзі – шлях України до ради, у другій – відстоювання ухвал, освячених у Переяславі, боротьба з численними ворогами народів-братів. Поступово розширюються географічні рамки твору: якщо на початку війни вони обмежувалися Україною, Польщею та Кримом, то з часом, з новими перемогами козацько-селянського війська, українськими справами починають гостро цікавитися у Москві, в Парижі, Стокгольмі, Римі, Стамбулі. Хмельницький у зображенні Натаном Рибаком чимось подібний до Сталіна: він нагадує ідеального правителя, всюдисущий і всемогутній батько народу, який залізною рукою править своєю державою, стоїть над усіма соціальними верствами. Натан Рибак радикально перекручує історичні події. Якщо в романі «Борці за свободу» (1914) Адріана Кащенка Богун виступає проти боротьби з Росією, в «Богунові» (1931) Олександра Соколовського – теж, у ранній редакції п’єси «Богдан Хмельницький» (1938) Олександр Корнійчук про нього не згадує зовсім, то Натан Рибак був першим письменником, у кого Богун насправді підтримав Хмельницького і навіть склав присягу цареві (Сиротюк М. Український радянський історичний роман: Проблема історичної та художньої правди. К., 1962, с.295-299).
Олександр Корнійчук свою п’єсу «Богдан Хмельницький» двічі переробляв: у 1939-му і в 1950-му. Він замаскував у творі антипольську упередженість, помінявши скрізь «поляків» на «шляхту», увиразнив сцену зустрічі з посланцями російського царя у Києві. Коли 1951 року «Правда» критикувала Корнійчукове лібрето до опери «Богдан Хмельницький», внаслідок чого виставу зняли, то О.Корнійчук у 1953 р. подав другу редакцію опери, і її невдовзі відновили на сцені. Петро Панч переробив свій роман 1946 р. «Запорожці», дописавши до нього два розділи і видав новий грубезний том під назвою «Гомоніла Україна». Ясно, всі ці твори «експлуатують» авторитет гетьмана.
Радянські ідеологи розуміли, що зміни протягом останнього десятиліття в офіційній політиці вимагають нової візії повстання Богдана Хмельницького, відмінної, скажімо, від фільму «Богдан Хмельницький», що був у 1941 році знятий Ігорем Савченком за сценарієм Олександра Корнійчука. У березні 1953 року, відчуваючи дихання ювілею 300-ліття Переяславської ради, чиновники підтримали ідею переробки фільму «Богдан Хмельницький», тепер уже в кольорі. «Корнійчук пропонував такі зміни: додати аудієнцію козацьких послів у царя, показати Переяславську раду, наново зняти битву під Батогом, вивівши на сцену російських донських козаків. Ідеологічно прийнятний, оснований на експлуатації авторитету сценарій був готовий усередині 1954 року: Корнійчук скрізь підкреслив роль Росії і додав сцени, які засвідчували, що українці від самого початку війни мріяли возз’єднатися з Московією. На завершення він повністю переписав промову Хмельницького на Переяславській раді, вклавши в уста гетьмана такі слова: «Не раз просили ми об’єднати навіки народ український з нашим братом в одній державі – великій Росії. …На тому стояли наші діди й прадіди, на тому стоїмо й ми. Твердо, навіки» (Єкельчик С. Імперія пам’яті: Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві, с.237).
Зняв цей фільм російський режисер Владімір Петров (він же зняв перед цим історичну дилогію «Петро І», Ленфільм, 1937-1938). Фільм вийшов масштабним і дорогим, у радянський прокат він поступив під назвою «Триста років тому», у 1956 році, коли політичне й культурне життя країни було вже зовсім не таким, як за Сталіна.
Українські художники також намагалися внести свій внесок у 300-ліття возз’єднання України з Росією. Після того, як критика розгромила серію Михайла Дерегуса про повстання Хмельницького (1946), художник зосередився на ілюструванні історичних романів, зокрема «Тараса Бульби» Миколи Гоголя і «Переяславської ради» Натана Рибака. Під час декади українського мистецтва в Москві, у червні 1951-го, художник представив нове полотно «Переяславська рада» (в роботі йому допомагали Степан Рєпін та Віктор Савенков). Михайло Омелько показав своє монументальне полотно «Навіки з Москвою, навіки з російським народом», хоча йому добряче перепало від критики за пишноту і за парадність тощо. Критики з симпатією прийняли роботи молодих українських художників: «Навіки разом» (1953) Олександра Хмельницького; «Богдан Хмельницький залишає свого сина Тимоша заручником кримського хана» (1954) Віктора Задорожнього; Олександр Данченко створив прекрасну серію гравюр «Визвольна війна українського народу 1648-1654 років» (1954).
Творці жанру історичної опери, звертаючись до тематики національно-визвольної війни українського народу 1648-1654 рр., теж намагалися, експлуатуючи авторитет, поєднати монументалізм з традиціоналізмом. Олександр Корнійчук разом з дружиною Вандою Василевською терміново переробили віршоване лібрето опери «Богдан Хмельницький»: 27 січня 1950 року Кость Данькевич завершив перший варіант музики і тут же повідомив про це двом секретарям ЦК Компартії України – Олексію Кириченку й Івану Назаренку. Вже 15 лютого газети повідомляли, що обговорення опери з великим успіхом пройшло в республіканському Комітеті у справах мистецтв. Під час декади українського мистецтва в червні, 1951 року, Київський оперний театр чотири рази з помітним успіхом виставляв «Богдана Хмельницького» у Великому театрі, в Москві. 20 липня 1951 р. «Правда» надрукувала статтю «Про оперу «Богдан Хмельницький». Анонімний автор цієї статті вітав тему опери, музику й виступи співаків, хоча й критикував кілька дрібних вад. Та навіть після цього, на вимогу української влади, О.Корнійчук ще раз переробив лібрето «Богдан Хмельницький», особливо перед його постановкою у Київському оперному театрі 27 вересня 1953 року. Опера увійшла до канону української радянської культури. Її оголосили найвищим досягненням радянського музичного театру. За статистикою, в 1954 році 7 оперних театрів (Київський і 6 обласних) виставляли «Богдана Хмельницького» 129 разів, ці спектаклі відвідали 136 123 глядачі.
Отже, в радянському мистецтві образ Богдана Хмельницького виступив як певний художній канон, який мав яскраво виражений ідеологічний характер і асоціювався з «новим типом свідомості». Які б спекуляції не торкалися образу гетьмана, в усіх творах було присутнє поняття певної мети, виражене або відкрито, або через підтекст. Така мета увиразнювала виховну функцію мистецтва, а його головними темами були метаморфози окремих особистостей і цілих колективів на шляху до комуністичного ідеалу. Хоча поняття «гетьман» і «комуністичний ідеал» поєднати не можливо, та папір не червоніє. Тому в радянському мистецтві за вуха підтягували Хмельницького до диктату соціалістичного реалізму і партія вимагала від митців змальовувати його без коливань, сумнівів і будь-яких «збоїв» у сфері духу. Усі спроби вибору героя були обумовлені раз і назавжди зробленим кроком і єдино вірним кроком – Переяславською радою і возз’єднанням з Росією, хоча це не завжди відповідало історичній правді. Такий підлакований гетьман – святая святих, наріжний камінь і головне досягнення радянського мистецтва. І летіли голови з пліч у тих, хто цього не хотів, або не міг усвідомити. А пристосованці першими вдалися до спекуляцій, здобуваючи на цьому лаври.

Олександр Астаф’єв, м.Київ.

Post Views: 482