Роздуми над книгою лірики Ігоря Павлюка «Перевізник мрій. –
Харків: Майдан, 2019. – 352 с.)
Люблю поезії Ігоря Павлюка…
Що найбільше мене вражає?
І не тільки вражає, а й дивує, захоплює, надихає, тішить…
Дивує ота поетично-вулканічна виверженість його душі («закінчиш вірш – а інший вже зачавсь»!). Захоплює його нестримний злет звисокостити Слово до Небес, наблизити людське й божественне, зріднити вогонь і вітер, «водку» і воду, повій і любок, кров і піт… Народження і смерть!
Перечитую збірку «Перевізник мрій».
Тішить те, що і сам Ігор Павлюк не просто перевізник мрій, а й перевізник таємничого Всесвіту людської душі, перевізник надій і сподівань.
Перевізник правди!
Хоч іноді…
«Інтерес до життя проминає, немов електричка».
А епоха…
«Епоха – базар».
Та цей базар… «із здобного тіста»!
Поет розриває сіті нелегкої епохи своїм «іду до зорі…», «моя зоря кудись мене веде».
Свій висновок «по-простяцьки» подає читачу:
Що ж, я буду летіти
Крізь терни до зірки своєї:
А куди ж мені ще?
Невтомний перевізник доброго настрою щиро зізнається:
Люблю цей світ, як білий лист паперу,
Де я останній вірш не написав,
Де жив не так сьогоднішнім, як ерою,
В сльозині прочитавши небеса.
Між ситими від благості духовної,
Між злими, одержимими й теде,
Я плив під білим парусом на човнику
До Бога, добрих, зоряних людей.
Вони ще є – шляхетні, світлі, мучені
І мічені – освячені тому.
Ігор Павлюк несе «свій дух» – від епохи до епохи», адже в нього – «тане намотана ніч на свічу».
Він « любить те, що світ убив давно».
Для нього «музика Сонця» пахне, «як райська печаль».
Поет не стишує лету, мчить «туди, де жити почав».
Він не є поетом сірих буднів.
Адже у його поезіях – «лоскіт епох», «росинка крові», «солона світломузика зорі», «мандолінний реп», «вовки віків»… «сльозинна вода»!
Захоплює мене й те, що поет «з вогнем зорі» вчиться «жити в мирі».
Для нього « поезія справжня, як мова богів».
У його поезіях «хліб народжує сіль», його «душа скоріша, аніж кулі».
Вражає й те, що він «в’язень моря і степу».
Адже «тримає руку на коліні Музи»!
Павлюк чує « голос далекого предка, мов пісню зорі» і щиро сповідається перед читачем:
Душу, наче корисну копалину,
Ніжно переводив у слова –
У вогонь – червоний вітер зоряний.
Такі майстри Слова, як Ігор Павлюк, легко відчувають глибину і висоту людської душі…
Історії душі і тіла – різні:
Це якби просто – пісні і струни,
Я між якими тільки перевізник,
Що завернув з космічної війни.
Для такого майстра Слова «душі далеко видно» і:
Він добре чує, відчуває шкірою
Лампадки в людських душах і вино.
Від поезій Ігоря Павлюка світліє печаль:
Головне – я знав любов у світі.
Головне – перемагаю страх.
Або ось ще:
Я ж вірш пишу для друга, не для друку,
Прикривши душу масками дерев.
Уважний читач знайде у поезіях рецепт для себе, хоч автор:
Я не хочу нікому давати душевні поради,
Крім отої хіба:
Хай в душі буде мир.
А ось справжній рецепт людського щастя :
Був щасливим, коли мені вірші складались прозорі
І коли я любив – море, жінку, печаль, райський сад.
Хочеться цитувати ще і ще…
Я молився віршами до неба –
І мені ставало легше жить.
Вражають, дивують, надихають у поезіях Ігоря Павлюка численні оксиморони, від яких гусне кров:
І атомні кричать боєголовки
Над предком ненародженим моїм.
Або ось: «пес приблудний – мов ангел грішний»; «рідна смерть мене цілувала»; «весна осіння»; «мій роман із славою і смертю»; «сніг і цвіт зустрілись»; «тіла красиві – як в труні»; «п’яна правда і свобода гола»; «настільки все грішне, що аж святе»!
Павлюку так просто-не-просто оксиморониться! Бо… «лягла на душу музика меча»!
Вдалі, тонко різьблені і порівняння : «зірка – мов кров на голці»; «журавлі над ставом плачуть, як богомольці»; «бродять душі героїв, як білі ворони»;
«Дніпро – як дорога до раю; «як дерево, помру, здається, стоячи…»
І щиросердне зізнання:
Та поетом краще би й не буть.
Для душі цей хрест важкий, мов небо…
Тішить у Павлюка його « звірина любов до життя і рослинна до смерті». Його батьківщина – там, де «лежать… предки між дідом Дніпром і Дунаєм, де нащадки летять з голосами святих журавлів».
Для нього Україна – це «сивий дзвін Софії, в якому глибиніє висота».
Та, на жаль… «Майданно. Не мадонно в Україні».
І…
В суспільстві пахне зрадою і старістю.
Хтось рани, хтось медалі заробив.
А що ж політики?
…плетуть свої інтриги…
Так вже було в історії не раз.
І «війна – як зла насмішка долі».
А «друзі» біля корита владу пантрують».
Та прикро стає, коли «Україна сумніша за всі мої вірші тепер…»
Чому?
Бо… «стара совітська відьма ще жива».
Ще прикріше стає, коли автор кидає справедливий докір: «У цій країні вже не тре поетів»…
Та тільки справжній поет-патріот може заявити:
В душі перо міняю на меча.
І йду пороти підлих товстопузів.
На жаль, таких талановитих, відвертих правдолюбів «і царі, і підпанки не люблять», «не люблять слуги й королі».
Хочеться уточнити: сліпі слуги й голі королі.
Не люблять і заздрісники.
Хоча поет «зла нікому справді не робив» і в нього «совість… чиста, мов кишеня».
Мандрую сторінками «Перевізника»…
Надибую нові образи, свіжі тропи, світлу дивину мислення!
Нареченої поглядом дивиться вічність на мене.
Напускний байронізм уже здимів із мене давно.
Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
Хоча листям уже золотію, немов перед сном.
Ігор Павлюк – талант.
Талантище!
Це істина.
А в істини немає заперечень.
Лиш згадуються всім відомі слова : «Чим більший талант, тим трагічніша доля».
Чи була доля милосердна до Павлюка ?
Ще немовлятком був – завдала доля хрест на плечі: не стало мами!
Така рана ніколи не загоїться:
Моя мама до Бога
Пішла молодою.
І…
Без мами й тата
Воно жилось не дуже важно.
Все життя тепер доводиться «маму із дороги виглядать»!
Вражає незагоєна синівська любов до найріднішої людини у світі, яку мав і якої… не знав!
Біля материнської могили
Плачу я…
Чого так відбулось?
Лиш Всевишній сироту зігріє…
Ну а люди, люди…
Знаю їх…
Вірю, чую – мама на зорі є,
Бо який в моєї мами гріх?
Таке життя…
Без вороття…
Дивує, чи може бути людина грішна і без гріха?
І в поетовій долі «лиш сніг із дитинства іде».
Та на сторожі ласки материнської, незнаної – казка бабусі стає.
І родина – Святе!
А сьогодні мені на душі і дитинно, і вічно.
Посидів із родиною біля багаття калин.
Хоч сумом схлипує біль невиліковний:
…життя моє –
Свічка тоненька,
Хтось якусь запалив
З двох боків
Одночасно.
Колись.
Що Всевишній
Від мене відразу забрав мою неньку.
Поезії Ігоря Павлюка здатні сп’янити душу: «Прочитають мій вірш – мов нап’ються земного вина».
І правдиво він пише свою Книгу життя.
А ще твердо переконаний, що «Книгу свого Буття кожен сам написати повинен».
Хочеться читати поезії Павлюка ще і ще… З його поезій прозирає мотив стусівської печалі-надії:
І, я знаю, день смерті –
День мого народження.
Я ще, рідні, хороші мої,
Повернусь…
Хочеться цитувати Павлюка.
Бо далеко не кожен поет є «перевізником мрій», перевізником правди, не кожен вміє чути, «як ангели учаться грать на трубі», не кожен вміє бачити, «як підіймається терном заросла дорога…»
Жанна Юзва