Лагошняк Олександр. Ночі Телергофа: оповідання. – Дрогобич: Коло. 2021. – 168 с. – (Серія «Бібліотека Крилатого Лева»).
Панько Юліус. Я – Михась: сатирична повість. – Дрогобич: Коло. 2020. – 112 с. – (Серія «Бібліотека Крилатого Лева»).
Це – різні книги за своєю суттю. Але поєднання обох видань в одному відгукові не вважаю випадковістю. По-перше, вони зустрілись на Міжнародному літературному конкурсі рукописів прози “Крилатий Лев”, який минулоріч проводився уп’яте. Його організатори й посприяли появі друків у видавничій серії Конкурсу. По-друге, про творчу сув’язь говорить й одножанровість у своєму розмаїтті, бо маємо оповідання й сатиричну повість. По-третє, не варто скидати з рахунку й того, що авторами обох видань є мужчини – ровесники у часовимірному просторі, бо народилися у 50-ті р.р. минулого століття.
Але отой третій поєднувач бере на себе роль познаки різності. Юліус Панько з’явився на білий світ поза материковою ріднизною – в українській родині Пряшівського краю Словаччини. Поза материзною вперше заплакав й Олександр Лагошняк. Це сталося на Далекому Сході Російської Федераціїі. Це вже пізніше родина переїхала в південноукраїнські степи і нині він мешкає в обласному Миколаєві. Й ця географічність по-своєму впливає на творчість. Це по-перше. А хіба про різність не говорить той факт, що Юліус Панько вже є досвідченим письмовцем, маючи у своєму активі вісім друків? А Олександр Лагошняк – дебютант на ниві художньої літератури? Хоча його неможливо назвати новачком у книговитворі (написав і видав кілька краєзнавчих праць).
Не бачу ніякої дивовижі в констатації цих фактів у відгукові. Адже мені здається, що саме вони є отим своєрідним ключиком, який відчиняє двері до збагнення обох видань.
Спершу увійдемо в оселю, в якій газдує Юліус Панько із сатиричною повістю “Я – Михась”. З одного боку розумієш, що автор дотепно висміяв негаразди, які опосіли людину у посттоталітарному суспільстві у сусідній державі, котра теж була “в’язнем соціалістичного табору”. А з другого – твір легко зпроєктувати на реалії в нашій країні, хоча й автор анотації ніби й відкараскується від цього, вказуючи, що йдеться про життя українців Піддуклянщини серед словацького та польського етносів…
Бодай кількома реченнями деталізую це узагальнення. Як видно з тексту, головним героєм твору є Михал Михаляк – неординарна містечкова особистість, до якої легко чіпляються “плюси” і ‘мінуси”. Він сам не знає, ким він є, бо ще малим батько підкинув його у дитбудинок, бо мама нагуляла хлопчика від гаджа (білого нецигана). Далі була школа для розумово відсталих дітей, навчання на муляра, яке не дало позитивного результату. Михал якось отримав однокімнатку у містечку і став працювати у культцентрі під орудою Владя Богаря. Звісно, що перипетії тоді були різними, бо в соціалістичну епоху, яка смішила навіть пиячиськів (замашне слівце з лексикону Юліуса Панька), траплялося усяке. (Як тут не згадати, приміром, про описи демонстрування фільмів «Досконале подружжя» і “Гелга”? Всі після сеансів казали, що вдома бачили більше відкритого сексу, ніж на екрані, хоч чекали протилежного).
Після падіння “берлінського муру” життя змінилося. Але Михала Михалюка і далі цінують люди за його простакуватість, яка у багатьох випадках межує з пришелепкуватістю. Спочатку він допомагає багатьом (Владю Богарю також) стати депутатами, а потім і сам засідає у міському правлінні, голосуючи за інтереси містечкових “крутеликів”. А завершується все тим, що головний герой опиняється у будинку пенсіонерів, бо однокімнатку у нього забирають через фінансові махінації Владя Богаря (він у документах жодного разу не підставив себе, а весь час діяв від імені Михася). Апофеозом є фраза про те, що обманутий далі вірить своєму “благодійнику”, хоча про пам’ятник для себе у містечку, з якого починається твір, вже думати перестав. (Вам це нічого не нагадує?)
Гадаю, що про ці два моменти слід поговорити конкретніше. В “Ночах Талергофа” – дев’ять оповідань. І більшість з них повертає у початок минулого століття. Здається, що лишень “Гість із Канади” є ближчим до нас у часі, бо описує лише один випадок із життя в роки перед розвалом СРСР. Щодо комічності, то гумористичності пера, напевно, заслуговує розповідь про невдале перше сватання Максима до старшої од себе (оповідання “Варвара-вдова”).
Можна балакати й про інші аспекти цих та інших прозотекстів автора. Але не бачу потреби. По-перше, кожен при бажанні сам зробить певні висновки, перечитавши цю книгу. По-друге, упевнений, що моє суб’єктивне висловлювання не може бути остаточним. (У кожного є своє взорування. Отож, читальнику, в дорогу).
А автор цих рядків тимчасом матиме можливість наголосити на виховній складовій текстів. З оповідань можна дізнатися багато цікавих деталей про життя-буття наших дідів та прадідів, що дуже важливо у пору, коли зі шкільних програм вихолощують й найменшу згадку про тогочасні складнощі життя. (Все частіше закрадається думка, що творці таких “нововведень” зумисно взяли курс на знищення національної пам’яті. Й оповідання Олександра Лагошняка протистоять цій згубності).
А тепер поведу мову про ще один виховний момент. Та цього разу він стосується обох книг. Не втомлюся повторювати, що мовленневий апарат є дуже важливим для прозаїка, свідчачи про неординарність у вираженні думки в умовах глобального курсу на зоднаковіння мислевисловлювання. Бо цікаві літературні тропи існують в обох авторів. Приємно подивовують й окремі слівцята. Хоча, як на мене, таких більше в Юліуса Панька, що натякає на те, що ми зобов’язані зберегти рідномовну стихію в материзні.
… Отакі думки викликають у мене обидві книги. Неповні вони? Згоден. Але хто заважає поціновувачам красного письменства заглибитися у літеросплетіння й доповнити мої розмисли?
ІГОР ФАРИНА,
м. Шумськ на Тернопіллі.
