Мене убито позавчора. У інших випадках я б змовчав, а зараз зізнаюся – я не встиг на цій війні зробити жодного пострілу… Жодного! Бодай для годиться. Щоб усі бачили! Щоб побратими сказали: “А дивіться, який з нього стрілець! Як влучно він посилає чергу за чергою. Як вправно тримає в руках автомата, наче усе життя тільки зі зброєю мав спроаву. Наче зі зброєю у руках він народився…”
Ага – скажуть… Промовчать для вічливості, бо звісно, що про померлих або добре, або ніяк… Оте “ніяк” мене і стосується. Бо салага-салагою… Вистрибнув наче ошелешений з окопа, тільки встиг огледітись, як – на маєш… Вцілило прямісінько у лоба… Я скотився, вжалений, назад у окоп, наче з нього і не вибирався зовсім.
Ні, на фронт я не напрошувався добровольцем. Воно якось трапилось само собою Працював собі автомеханіком на станції технічного обслуговування. СТО – називається. У нашому місті таких станцій чимало. Усі вони належать фірмі “Шипшина”. Я за своєю наївностю спершу думав, що назва та від плоду. Кущів шипшини у нас повно водиться вздовж берегів річки Горинь, а ще там, де ставки і у яругах різних та при польових дорогах.
Але ж ні – то зовсім про іншу “шипшину” йдеться. Ох і натішились наді мною. Реготу було на усю околицю. А потім хтось з поблажливіших пояснив, що тут йдеться зовсім не про ягоду колючу, а мається на увазі два слова. Перше – “шипи…” Яка автомобільна покришка без них? І далі – “шина”. То наче – шипи на шині… Ото тякийсь мудрагелик придумав! Але ж влучно! У саму десятку втрапив! І гарно якось так…
Насміхатися наді мною, якщо підійти до справи формально, ніхто б не мав права. Річ у тім, що я єдиний з-поміж усієї бригади з професійною освітою – закінчив автодорожний технікум. То ж претендував на керівну посаду. А усі решта з тієї шайки вважай – самоуки. Тільки от дивина: розуміються вони на автомобілях куди краще за мене, “академіка”.
“Академік” – то моє поганяло. Вліпили відразу, тільки-но з моїх вуст злетіло, що так мене в ремонтній бригаді на СТО називали. І навіщо я в тому зізнався? Ото вічно зі мною такі прикрощі траплялись. Але то усе у минулому. Нині то усе наче й значення жодного немає.
Як я жив до війни? Як усі! Нічим не помітний і не примітний. Працював собі, ділянкою моєї відповідальності була електрична система автомобілів. За її справність відповідав, що називається – головою. Але усе йшло так як треба! З дорученою справою упорювався без зауважень. От і гарно…
Шеф наш, подейкують, з колишніх рекетирів. Олександр Олександрович – то нині так його звуть. А у ті колишні часи – Саша Бурят. Але то було тоді, ще до мого народження. І мене дуже строго попередили, щоб про “бурята” не смів навіть заїкнутися… А мені то нащо? Можна і без попередження. Я і шефа то бачив один раз на кілька місяців. Кажуть, він усе більше десь там у Ратуші, поміж депутатів та з мером знюхався… Ото дуже мені усе те треба… Мені аби електрика у автівці грала… Що я – з поліції, а чи прокуратури? Я маленький гвинтик. Встромили мене у положене місце в машині – і готово! Знай своє і мовчи! А власне про що балакати? Ти володієш інформацією? Жодною. Такі як ми далі пляшки з пивом і футбольного поля бачити не повинні.
Після праці, здавши зміну, ми частенько збирались, аби пропустити склянку-другу чогось міцненького, заполірувати усе це пивком і взятися за карти. Ото й усі наші розваги, наші “театри”, “концертні зали”, “виставки” та презентації. Усе те було наяву, афіші читати ми ще спроможні, але усе те наче існувало паралельно з нами. Ніхто ні до кого не втручався. Вони – там, ми – тут… Колись існували такі собі хлопо-роботнікі… То селюки, яких життя вирвало на міські простори. Тут вони закінчили профтехучилища і стали рабами на заводах. Але на кожні вихідні поспішали у своє село. Таким був мій дідусь. Уже батько мій, роджений у шістдесяті, вважався міщуком. Ну, а я то – взагалі! Корінний житель міста! І що з того? Єдине, що у село не рвався. А так – усе як і у дідуся. Тільки я уже не хлопо-роботнік. Перше слівце від мене відпало. Залишився тільки “робітник”. А в усьому решта – без змін. То де, питається, прогрес? У чому він? Що, людство так і зупинилось у своєму розвитку? Ба – більше! Якщо судити за кількістю прочитаних книг, то в моїй особі – повний регрес! Дід книги читав! І прадід також. Ще батько у молодості щось там почитував. Я ж… Може дві книги осилив за усе своє життя… Ну, три… Але не більше… І навіщо мені ті книги? У кіно усе побачити можна. З інтернету скачати… А загалом, якщо відверто – інтересу до того читання жодного. І так не лишень зі мною. Такі ми усі, роджені вже після двотисячного…
Мав я дівчину. Олесею звати. Ми зустрічались, іноді займались сексом, але про створення сім”ї якось навіть і не мріялось. Нам і розмовляти не було про що. Власне, і лінь було язиком молоти. Ото бувало поведу Олесю на піцу, вмостимось до столу, зробимо замовлення, а далі – кожен у своєму смартфоні. І не до розмов, і навіть не дивимось одне на одного. Збоку може видатися, наче ото двоє чужих та незнайомих вмостились випадково за одним столом.
Я вже казав і повторюсь – в армію, на війну я не особливо поспішав. Надійшла повістка. Мама в плач, батько відмовчувався, сестрі наче байдуже.
“Треба йти!” – подумав я.
Не було бажання “відкошувати”. Але і героя я з себе не корчив. Не ставав у позу, не промовляв театрально: “Якщо не я, то хто?”
Треба, то треба…
У військкоматі, тепер ці установи носять інші, якісь довгі назви, які і запам”ятати годі, мене внесли до реєстру і сказали, коли маю прибути на збори. Усе те без емоцій, де вже до привітань та захоплень моїм бажанням не втікати, а йти воювати… На мене, здається, і не дивились зовсім. Був якийсь майор та ще дівка при ньому. Гарна така тьолка! Певно, до всього годяща! Але мені що з того? Віднині я воїн! Он і контракт підписав. Міг зі зазначеним строком служби. Наприклад, на два роки. Я ж обрав з формулюванням: “До завершення війни”. Про цей свій вибір нікому не сповістив. Бо точно “дебілом” би обізвали.
А воно уже й значення немає. Що на два роки, що “до завершення”… Зі мною склався зовсім інший “сценарій!”…
Мене відвезуть і поховають з почестями на “алеї героїв”. Родина отримає добрий гріш за мою смерть. Олеся певно пошкодує, що не наполягла на одружені. Була б законною дружиною полеглого бійця, то й мала б… А так вона ніхто стосовно мене, героя…
А я?
Хто я?
Слюсар з ремонту автомобілів… Нічим не помітний і не примітний. Що корисного зробив я в цьому житті? Ну, пішов на війну. Перша атака… І все… Єдиний крок з окопу в бік ворога! Без жодного пострілу… Навіть не загнав патрона у патронник…
Тепер мені честь і хвала!
А може…
Та куля, що влучила у мене, мала інше призначення? Може, вона летіла, аби вразити дитину, вагітну жінку, когось знаного, талановитого і дуже потрібного суспільству. А я взяв ту кулю на себе. Огородив інших від напасті!
Коли так, то прожив я недаремно. І немає значення, що не обізвався у відповідь мій автомат. За мене це зроблять інші.
А я?..
Усе так…
Місце мені там, де Герої…
Ігор Гургула