» Петро Джерелянський. Про нескорену Україну

Верховна Рада України 11 лютого 2015 року прийняла постанову про відзначення на державному рівні 110-ої річниці від дня народження художника Ніла Хасевича. Мовою гравюри він розповів усьому світові про Україну, що ні на мить не припиняла запеклої боротьби з підступним ворогом…

Він мав би стати священиком

«…Я не можу битися зброєю. Але я б’юся різцем і долотом. …Хочу, аби світ знав, що визвольна боротьба триває…», — писав Ніл Хасевич сім десятиліть тому, звертаючись не лише до сучасників, а й до далеких нащадків, до нас із вами. Графік європейського рівня, член ОУН, воїн УПА, він був особистістю надзвичайно талановитою й неординарною. Його твори зберігаються у приватних мистецьких колекціях — від Польщі до США. Він міг спокійно заробляти на життя творчістю, живучи за кордоном, виставлятися у провідних мистецьких салонах, але обрав собі інший шлях — складний та небезпечний. І за свій вибір заплатив життям у віці сорока семи років. У тому ж віці не стало Тараса Шевченка й Василя Стуса. Однак, лише останнім часом робляться спроби всебічно дослідити творчий та життєвий шлях мистця (Іриною Єзерською, Андрієм Криштальським і деякими іншими авторами).
Ніл Хасевич народився 25 листопада 1905 року в селі Дюксин Костопільського повіту (тепер Костопільського району Рівненської області) в сім’ї диякона і псаломщика місцевої церкви Антона та його дружини Федорії Хасевичів. В родині було троє синів, двоє з яких стали українськими священиками на Волині. Анатолія закатували поляки в селі Дерев’яне біля волинського містечка Клеваня, а Федір загинув після війни на засланні в Сибіру. Третім був Ніл, що теж вчився в духовній семінарії (і перші уроки малювання отримав в іконописній майстерні), але згодом став професійним художником.
Коли Хасевичу виповнилося чотирнадцять років, в його житті сталася трагічна подія — на залізничному переїзді підвода, на якій вони з мамою їхали до гімназії, потрапила під поїзд. Матір загинула, а син, втративши ліву ногу, на все життя залишився інвалідом. У цій трагедії добре проявився характер Хасевича, який, хоч був іще підлітком, не опустив рук, а, вміючи вирізати з дерева, сам виготовив собі протез і вперто йшов до мети — дістати освіту.
Після лікування Ніл продовжив навчання у художній майстерні Василя Леня у Рівному. 1925 року екстерном закінчує рівненську гімназію, рік працює помічником іконописця. А від 1926 року, на компенсацію від французької компанії (якій належала залізниці, де юнак зазнав каліцтва) Хасевич починає навчатися у Варшавській Академії прикладних мистецтв.
Ось яким він запам’ятався на початку навчання своєму землякові в академії Петрові Мегику: «Молодий, років двадцяти, невеликого росту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги — дерев’яний, закінчений грубим патиком, примітивний, власної роботи, протез… Сумлінно вчиться й неймовірно матеріально бідує. З дому від батьків нічого не одержує, бо там — не менша біда».

Покликання — мистецтво графіки

Після тривалих творчих пошуків, спроб сил у різних мистецьких напрямках Ніл Хасевич остаточно вирішує обрати курс графіки в майстерні відомого польського художника, професора Владислава Скочиляса. Ще за студентських років став одним із засновників і секретарем мистецького гуртка «Спокій», до якого входили молоді українські художники. Попри тяжке матеріальне становище, Хасевич успішно закінчує академію та отримує диплом про вищу художню освіту з правом учителювати в середніх школах.
Ще під час навчання Ніл Хасевич активно листувався з мистцями із Австрії, Угорщини, Бельгії, Нідерландів, США, Канади та інших країн. Його роботи експонувалися на 35-ти виставках (у Львові, Берліні, Празі, Чикаго, Лос-Анджелесі). Художник був відзначений багатьма міжнародними дипломами та престижними нагородами: 1931 року його полотно «Прання» відмічене премією «Ватикан», 1932 року за портрет гетьмана Мазепи він одержав диплом Варшавської академії, а 1937 — здобув третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр у Варшаві. Його портрет Володимира Великого, екслібрис президента УНР в екзилі Андрія Левицького, серія робіт у колективній художній збірці «Дереворити» були високо оцінені фахівцями. 1939 року у Варшаві видається альбом екслібрисів «Книжкові знаки Ніла Хасевича». Талановитий мистець працював, переважно, в галузі станкової, книжкової, документальної графіки, створював самобутні дереворити (гравюри на дереві). Мав чимало шанувальників у Польщі, але шлях до «великого мистецтва» для українського художника був надто складний через його небажання приймати польське громадянство.
Після навчання Ніл Хасевич повернувся на Волинь. Працював учителем у місцевій школі, й далі багато малював і виставлявся. Водночас на своїй малій батьківщині Хасевич починає займатися громадською та політичною діяльністю, стає членом Волинського Українського Об’єднання, згодом вступає до ОУН, з багатьма членами якої, зокрема зі Степаном Бандерою, зблизився ще в студентські роки у Варшаві. Талановитий художник міг спокійно заробляти на хліб своїм мистецтвом, але страшні події початку радянсько-німецької війни, коли під час відступу в червні 1941 року каральні органи СРСР потопили Західну Україну в крові тисяч невинно закатованих людей, змусили художника докорінно змінити своє життя.

Шлях до безсмертя

Через авторитет і повагу земляків Хасевича обирають мировим суддею в часи німецької окупації. Тоді ж він працює у рівненській газеті «Волинь» разом з відомим літератором Уласом Самчуком. Однак, розуміючи справжню мету політики нацистів, він залишає мирну роботу та вступає до лав УПА. Власне, саме Хасевич створив той візуальний образ УПА, відомий нам з архівів, — від плакатів до нагород. Зарекомендував себе прекрасним пропагандистом: був членом крайової референтури пропаганди, протягом 1943-1944 років працював у редакції журналу «До зброї», готував ілюстрації до сатиричних журналів УПА «Український перець» та «Хрін», керував підпільною друкарнею, випускав різні агітаційні матеріали (брошури, листівки, летючки).
Він же розробив ескізи прапорів, печаток, бланків та відзнак підпілля (Хрест заслуги, Хрест бойової заслуги, медаль «За боротьбу в особливо важких умовах»), навчав мистецтва гравюри молодих художників. Його ілюстрації прикрашали майже всі підпільні видання Волині й Полісся.
Умови для праці в підпіллі були надзвичайно важкими: використовували друкарський верстат, схожий на той, на якому друкував ще Гутенберг, постійно відчувався брак матеріалів, необхідних для виготовлення та тиражування гравюр. Згодом саме оприлюднення його творів на Заході стало чи не смертельним вироком для мистця. 1951 року роботи Хасевича потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатів і вже за рік пор тому були надруковані в альбомі «Графіка в бункерах УПА».
Було докладено чимало зусиль для його пошуку, а виявленню місця перебування Ніла Хасевича сприяв випадок — розшифрували документи, знайдені в одній із викритих на Рівненщині криївок: у них, зокрема, йшлося про необхідні художникові для роботи папір та вишневе дерево. Було також названо місце знаходження однієї з останніх на Волині криївок — біля села Сухівці, за дванадцять кілометрів від Клеваня у Рівненській області. Зрадники допомогли відшукати криївку, але живим художник не здався — згідно з однією з версій, він застрелився разом із двома своїми охоронцями — В’ячеславом Антонюком — «Матвієм» та Антоном Мельничуком — «Гнатом», спаливши перед тим усі важливі документи. Могили мистця, як і двох побратимів, що загинули разом із ним у березні 1952 року, й досі не знайдено…
Зброєю Хасевича були олівець і різець, папір і дерево. І хоч він не очолював збройних формувань, не керував бойовими групами та операціями, його дуже шанували в УПА, максимально оберігали та навіть наполягали на відході на Захід, але він рішуче відмовився. Була якась особлива сила духу, нескореність жорстоким ударам долі в цього невисокого, з фізичними вадами чоловіка. А через його пройняті крицевою незламністю твори ця сила передавалася іншим повстанцям. Тому при обшуках захоплених ворогом криївок роботи Ніла Хасевича вилучалися разом із цінними документами — як особливо важливі та небезпечні.
З-поміж багатьох портретів роботи Хасевича привертає увагу малюнок зовсім ще юної дівчини з гарними великими сумними очима, виконаний олівцем 1945 року. Як вдалося з’ясувати, ця дівчина була зв’язковою «Мартою», а справжнє її ім’я — Євгенія (Женя) Юхимюк. На той момент їй виповнився лише двадцять один рік, і вже невдовзі вона загинула. Кажуть, Хасевич був закоханий у неї…
Євген Маланюк, улюблений поет кількох поколінь українців, пильно вдивляючись у далеке майбутнє, писав:
І ти, нащадче мій, збагнеш,
…Чому стилетом став мій стилос,
І стилосом бував стилет.
Стосовно Ніла Хасевича, ми справді зрозуміли, чому його приладдя гравірувальника силою таланту та непохитною мужністю художника перетворилося на грізну зброю, яка й досі лякає ворогів України.