Першого серпня 2025 року виповнилося 100 років від народження Петра Тимочка — українського поета, перекладача, драматурга, громадського діяча. Задля оборони України від більшовизму в 17 років, ще студентом тернопільської української гімназії вступив у дивізію «Галичина». Потрапив у полон. Після трьох років таборів ГУЛАГ і дев’яти років праці на копальнях Забайкалля повернувся в Україну.
У 1961 році закінчив гірничий факультет московського політехнічного інституту і почав активно працювати за письменницьким столом. У його творчому доробку 14 книжок, із них 12 — збірки поезій, одна — публіцистики, і одна — біографічні роздуми. Має переклади майже тридцятьох авторів із латинської, польської, німецької, чеської, словацької, болгарської, есперанто та інших мов. У 1992-1998 рр. був головою Тернопільської обласної організації НСПУ. Помер на початку 2005 року.
Не даремно кажуть, що люди, які за подачею московітської комуністичної системи пройшли заслання в Сибір, відрізняються від інших своєю стійкістю у захисті правди свого світогляду. Їх не обдуриш наративами комуністичної пропаганди, бо вони знають їй ціну. Таким був і Петро Семенович Тимочко, і ця його не так ідеологічна, як вже духовна позиція дуже чітко проглядається у його віршах. Призначення таких людей, як він — оновлювати забруднену неправдою землю, очищувати свідомість своїх краян задля того, аби їхній народ «дійшов свого воскресіння». Тож говоритиму про ті основи у поезії Петра Тимочка, які становили сутність його особистості і спонукали до писання.
У вірші «Я і Я», то збірка «Із болем у душі» 1995 року видання, автор підкреслює, що є його маленьке «я» і його «Я» з великої літери. Каже: «Бо справжній Я, як зрю красу дібров, / Як п’ю нектар із рук безсмертних Геби / Та в Зевса вкрасти полум’я готов, / Щоб гнів його накликати на себе // …». Себто «справжня моя сутність, яка є безсмертною, заради людей готова піти проти волі сильних світу сього, навіть якщо постраждаю…». Продовжую цитувати далі: «І я не Я, коли заб’юсь в куток / чи в шкаралупу заховаюсь власну, / або, збагнувши істину сучасну, // з мільйонами ітиму крок у крок. / Я бачив, як шикуються в колони / підступним гаслом дурені мільйони» (1974 р. написання). Він не буде отим найдорожчим, що становить його духовну сутність, якщо злякається зла або зрадить Бога, бо вже побачив як масово обманюють людей і ведуть у протилежний бік. Хіба нині не те саме? Побачити в цих його словах лише пафос може людина, яка не узріла того, що узрів Петро Тимочко.
Як може допомогти поет? У вірші «Якби…». Звертаючись до Господа, пише, що «…якби померлих душ живі гроби, / не забуваючи про тлінь, / свого нікчемства всю глибінь / могли збагнути… … то, може б, вічний мир прийшов». Якби люди свідомо відкрили свій розум і своє серце на правду Бога, на його цілісні закони земної і духовної світобудови, а ті закони мовлять, що криві шляхи породжують зло, яке виступить проти них же, то «прийшов би вічний мир» — прийшов би спокій умиротворення, який називаємо щастям. Це і є завданням поета — показувати людям правду, яка би розширювала і розкривала їхню свідомість. Розширювала, не звужувала, показуючи маленький куточок світу, свого світочку, а розширювала, відкриваючи цілісно весь світ і навіть усесвіт. Яка би давала розуміння, що кожен з нас є дитиною Бога і унаслідує його величний спадок, а тому має поводитися як його дитя, бо світу вигідно зводити людину до розумної тварини, що дбає лише про запити фізичного виживання. Бо ми є тими, ким себе усвідомлюємо.
На цю тему в Петра Тимочка є короткий, простий, жартівливий вірш: «Є одиниці, є і дріб, — / Це істини всім звісні. / Кому аби насущний хліб, / Кому ще й треба пісні».
Автор майстерно розкриває маніпуляції людською свідомістю і дуже гостро сприймає тему повальної брехні. Наприклад, у написаному ще в 1981 році вірші «Біля пам’ятника „Тисячоліття Росії” у Новгороді» він каже, що налічується чи не налічується те тисячоліття, а воно, надумане, вже «злетіло чорним ангелом на світ». І продовжує, що тоді справді руський (читай український) Новгород «завзяту війну програв», і якщо би росія, завойовуючи, сягнула Тигра та Євфрату, то вона би відразу стала старшою разів у п’ять. Вже тоді поет бачив, що росія — не цілісно-генетичне, як Україна, а штучне утворення, яке силою збирає різні народи і привласнює не тільки їхню працю і земні цінності, а й їхню історію. Себто робить ці народи повністю окраденими і повністю підпорядкованими своїй системі зла. Погодьмося, що навіть нині, у час гарячої кривавої війни не всі це розуміють.
Те ж саме — у вірші «Сфінкс»: «Від росіян, коли точилась мова, / я чув не раз: «Росія загадкова! / Росія — Сфінкс з божественним обличчям! — / Отямтеся, уражені величчям, — / це витвір хворобливого ума, / що бачить сфінксів там, де їх нема». Цю тему московія розвивала від початків свого виникнення, а отже є інформаційно агресивною (читай брехливою) від самого свого народження, тому можна припустити, що була народжена від генетики зла. А ось і підтвердження мого висновку: «Не було на світі за усі віки / більшої мерзоти, як більшовики, / що в своїй пекельній і жахній будові / мурували стіни на кістках і крові». Їхній так званий «руський мір» (суть терміну вкрадена у давнього світогляду українців, украдена і перевернута навпаки, себто спаплюжена) будований на смертях і крові інших людей. Їхній світ відбирає, аби мати собі. Ще одне підтвердження служінню ідеології зла. Йдеться не про кожного окремо взятого росіянина, а про вікову чи навіть тисячолітню, бо від початків, ідеологію зла їхньої влади.
Сутність прийняття зла має не лише міждержавний вимір, її вимір — вселенський. А отже виходить на рівень духу і посіяна в серця не тільки, вибачте, росіян, а, в великій мірі і нас, українців, також. Поет не може про це не говорити. Є ті, які, як у поетовому «Химерному сні», наче рослини-паразити «смокчуть … свіжі соки з дерев, кущів, куди не погляди», а є ті, з яких смокчуть. Тому йде боротьба за узаконення паразитизму, камуфлюючи його під праведні справи. У вірші «Doppelsklaven» («Подвійні раби» (нім.)) П. Тимочко пише, що у наші конституційні часи земляни є не звичайними рабами, а рабами подвійними: і окремих людей, і закону. Звідси — потреба міняти закон. А хто мінятиме, якщо у наших жилах «потекла поганська кров»?
Завважте, у нього поганство не те, що не є християнством, а те, що є гріхом. Поет повертає узаконений формальний підхід до його первісної суті.
У вірші «Правдоборство» автор висвітлює їхню, паразитів, «правду»: «Ідеям їхнім, правдам на Землі / здавна лічбу народи загубили, / а світ живе лиш істинами сили, // бреде наосліп у брехливій млі — / розп’ятий вчора, нині оживає / і знов осанну деспотам співає» (1974). Розп’ятий Бог, а за ним — і світ розп’ятий тими, хто Його відкинув. Ще маємо їхній час, і їхній світ, у якому «замучений Бог». Звертаючись до матері, поет каже, що волів би допомогти, та «…дикий світ, на плечі впавши гнітом, / прирік тобі лиш муку й мозолі». Не допомагає навіть молитва до Всевишнього: «то я б моливсь за тебе, рідна мати, / але його, я знаю, не вблагати, / бо й Бог тепер замучений, як ти».
То який вихід? — роздумує. І каже: «Повинно ж нас здійняти з тої ями / нове боріння ангелів з чортами / опісля всіх гріхів, стовпотворінь. // Допоможи тим ангелам, о Боже, / хай добра сила підлу переможе, — / хай будуть люди на землі. Амінь». У цьому вірші (1996) йдеться вже про нинішні часи, що саме набирають сили свого звучання.
Петро Тимочко дуже глибоко приймає до серця долю свого народу. Каже, що наші предки нікого не загарбували, то наші землі загарбували «голодні хижаки іншомовні». Та незважаючи на дуже складні часи, «мій люд у сьогодення крізь віки / пройшов і сили приберіг оновні. // Коли ж свого не дійде воскресіння / … / то я повік за кривду мого люду, / живий чи мертвий, мучитися буду / і світ увесь за нього прокляну!». Заважте, це не шевченкове «за нього Бога прокляну» (якщо Бог відречеться від такого вистражданого за нього народу — тут проглядається поетова образа, щоправда, в діалозі з Богом), хоча, можливо, цей шевченків вислів нам також подали викривленим, зміненим. Тимочко пише «за нього прокляну світ», світ, який паразитує на такій одвічно світлій і чистій нації як українці (тут — позиція воїна світла, який приймає рішення: не варте життя зло, якщо воно убиває добро). Чому ж буде мучитися? — бо це і його, поетове завдання — підштовхнути люд до виходу із ями. Муки — від того, що з тим завданням не справився.
Знання про світле і чисте в українцях також викривлене і приховане. У вірші «Quo vagitis?» («Куди йдете?» (лат.)) автор, звертаючись до своїх земних братів, пише: «Невже … вас Господь прирік, / щоб ви забули, звідки ви і хто ви, / й не вирвавшись із-під чужих опік, / свої ж поля в упряжці без відмови / орали зайдам за скупий обрік? // … Якби вам гідність власну зрозуміти, / її збагнув би і нікчемний світ!».
Гідність самого автора — велична. Її утвердженням як життєвим кредо (вірш писаний курсивом і винесений за межі назв розділів), як гімном людині він розпочинає збірку «Із вічності в вічність» (2000). «Без мене світу не було в минулім, / а в майбутті не буде й поготів, — / в єстві живім чи в камені нечулім / я був, я є, я буду вік-віків». Кожна людина — невід’ємна частинка світоустрою, який вимірюється вічністю. Духовна частина людської душі ніколи не помирає, а сама людина, «одягаючись» у тіло лише змінюється, зберігаючи суть.
Далі за текстом вірша: «Бо жоден атом, частка, що сьогодні / зійшлися разом у моїм єстві, / безслідно в світі щезнути не годні, / вони в творіння увійдуть нові. // Моє життя — свідомості горіння, / різдво душі, яка чомусь болить, / яку чекає вічне воскресіння, / а смерть — лише метаморфози мить…». Кожного чекає воскресіння у щасливу вічність, кожного, чиє життя — то палахкотіння — динаміка, розвиток, зміна свідомості відповідно до правди і законів любові Небесного Творця. А душа болить від недосконалості світу. Виправляючи його недосконалість, вона умиротворяється.
І у другій частині вірша: «… Я знаю, роки проминулі / І трошки тих, що в майбутті, — / Весь шлях мій по космічній кулі — Лиш дрібка вічної путі». Петро Тимочко сприймав людину невід’ємним від загального цілого паломником Усевишнього, якому призначена довга путь до світла Його любові. Яку (любов), утім, можна втілити й на землі, бо люди самі «творять пекло», «забувши те, що ходять божим раєм» (вірш «Опівночі»).
З кожної окремої людини, яка прагне світла і добра, складається і шлях народу, зокрема, шлях українців — земний, космічною кулею, і небесний — вічністю путі. Бо «їх ждуть сонця, що дихають вогнями, / їм по зірках остуджених брести, / їм гріти всесвіт ніжними серцями, / а може й рай божественний знайти» («Опівночі»). Поет твердо вірив, що знятий з хреста український народ по днях жахіть і окрадень піде «із Богом одесную» дорогою свого світлого Неба.
Анна-Віталія Палій, 31.07.2025 р.
Leave a Reply