Антологія української поезії XX ст.: від Тичини до Жадана. Упорядник Іван Малкович. – К.: А-БА-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018. – 2016 ст.
В мовчанні володіємо словами,
Та сказані вже володіють нами.
Сааді, «Бустан»
меч заховай до часу… але слово
наче стрілу випускай його вчасно
Ірина Калинець, «Шлюб із полином»
Читаю-перечитую «Антологію…», до якої, за твердженням упорядника, увійшли найпомітніші українські поети XX століття. Мудрість мовчання – вінець мудрості людини. Сова… «Сидить собі та птаха.., “не плаче й не співає”» (Андрій Содомора, «Наодинці зі словом»). Мовчить. Чи завжди мовчання – це золото? «Як хочеться – вмерти! / Аби не мовчати…»
(Василь Стус). «Слова, затиснуті у горлі, / слова, задушені в мовчанні…»
(Ірина Калинець, «Шлюб із полином»).
Про що ж промовчала «Антологія…», чого не знає Іван Малкович? Свого часу мені вдалося дещо опублікувати про майстрів пера Львова і Львівщини, які творили в XX ст. й плідно працюють по сей день на ниві слова-життя, окрім Ірини Калинець, яка відійшла за життєву межу 31 липня 2012 року. Тож подаю свої розмисли і фрагменти з опублікованих статтей про їхню творчість…
1 * * *
Ірина Калинець. На моєму робочому столі її твори у восьми томах, які читаю-перечитую, а перший том поезії «Шлюб із полином» прочитав від першої й до останньої літери – дещо написав і опублікував [1]. Тут подаю фрагмент статті про поетичну книжку…
Темрява пожерла наші серця і душі, затьмила незрячому світові крихтинки розуму, й Україна залишилася сам на сам у боротьбі зі злом:
Оце єднання в слові та у крові,
оце єднання дай нам днесь!
Не просим, Боже, вічної любові,
але єднання, що сильніш над смерть… (с. 136).
Єднання… В єднанні – наша сила, і слово рідної мови об’єднує народ: «Для Потебні було очевидним, що чуття і свідомість народної єдності є не тільки результат спілкування думки, воно можливе при єдності мови й наявності національної ідеї» (І. С. Захара, «Українська філософія»)…
Сльозою боротьби, силою слова боролася поетка за волю для прийдешніх поколінь – «… але слово / наче стрілу випускай його влучно» (с. 71):
Слово – безсмертне. Слово – у крові.
Піснею схлипне. Тугою встане.
Слово ніколи не буде останнім (с. 128).
Вона перемогла, всіх перемогла, і зоря її горить непереможно у вічності – дерево слова, дерево життя плодоносить запашним полином степів, нивою життя:
Нема в минуле нам повернень,
але майбутнє освяти
буянням пісні, сплеском слова
в євшаннім запаху степів! (с. 163).
Вічність волі, праці, пісні, слова рідної мови, «святої волі чистий звук! /…/ мої апостоли полів… / Замість плугів, замість ціпів / підняли слово…» (с. 163) – слово правди, вічності людини, України…
Омите любов’ю, сльозою пам’яті, слово житиме вічно, бо правдива вічність дарована Людині, яка життя своє положила на вівтар боротьби за сльозу слова волі:
Я на день воскресіння прийду.
Я ж бо дня того, Боже, чекаю,
бо пекельний вогонь не здолає
зжерти людську всевічну сльозу… (с. 150).
Вона запитає не Бога – запитає нас, присутніх на цьому дійстві: де були, що робили, щоб вибороти, зберегти для вічності сльози пам’яті, волю для прийдешніх поколінь…
«В умовах, коли весь простір дихав смертельною небезпекою українські політв’язні виробляли духовний імунітет проти страху перед фізичним небуттям, який найяскравіше передано промовистою філософською інвективою Василя Стуса: “Як добре те, що смерті не боюсь я”. У той же час мистецький талант Ірини Калинець явив читачеві свій варіант поетичної панорами нездоланного Танатосу:
Свічник загас. Лише сльоза воскова.
Тоненький дим розлукою запах.
В вікно листок ударив, наче птах:
– Чи ти в дорогу дальню вже готова?
Востаннє озирнись: твій дім, твій сад.
І цей свічник ще заясніє знову,
Коли покличе полум’ям, як словом,
В цю землю повернутися назад,
Щоб освятити з рідного порогу
Твій шлях до неї і на суд до Бога.
Щиро сподіваємося, що кожне слово, і промовлене тут у скорботних виступах, і продумане у гіркому стані непереборного смутку стане тим цілющим вогнем, який повік живитиме свічник всенародної любові і людської пам’яті про Ірину Калинець, яка віднині спочиватиме з Богом і в Бозі! Вічна їй пам’ять!» (Тарас Салига. У кн. Ірини Калинець «Шлюб із полином»)…
2 * * *
Микола Петренко народився 6 листопада 1925 року в сотенному місті Лохвиця на Полтавщині. Автор понад 100 книг поезій, прози, гумору, публіцистики, віршів для дітей, казок, пісенних текстів. Свої думки про творчість цього автора я постарався висловити раніше [2].
Доля не провадила Миколу Петренка второваними дорогами життя, а возила в переповнених товарняках, волочила, але не звалила, не озлобила – гартувала його. Пригадалася відповідь Андрія Содомори на зауваження журналіста про те, що годі плакати, потрібно бути злими: «Плакати справді не треба, але й цуратися нашої сльози негоже: у ній – наша душа. Якщо зло піде проти зла і переможе його, значить, воно, зло, помножить свою силу. Кому потрібна така перемога?.. Наші воїни на Сході не злі – радше завзяті (“Роздуймо, браття, вогонь завзяття”). Це – з нашої пісні: “Хто любов і мужність поєднав”; ні мужність, ні, тим паче любов, – не із сфери зла».
Фрагмент духовної мандрівки стежками рукопису поетичної книжки Миколи ПЕТРЕНКА під назвою «Бо замешкають праведні землю» [на основі Соломонових Приповістей]).
Поет усвідомлює просту істину: сенс буття людини – в «Богопізнанні», плеканні інтелекту, духовності у процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом. Віра – річ надзвичайно індивідуальна, яка базується на знаннях та дії. Вона є цілісним комплексом наших знань і розуміння не бачених очима об’єктів; це те, чого неможливо цілісно осягнути з допомогою наших п’яти органів сприйняття навколишнього світу, до кінця зрозуміти й осмислити. Отже, віра – це щоденна важка праця над собою на шляху з «особистим хрестом» на «свою Голгофу». Намагаймося пізнати Абсолют любові:
«…Бо хто знаходить Мене – той знаходить життя…»
Шукаю Бога. А Його – ні краплі…
А я шукаю Бога і знайду!
………………………………………………
Веди мене, веди, моя дорого!
Туди, де мрійно, де не хтось, а Він!
В усі часи людської історії мислителі трактували тексти «Приповістей» відповідно до подій, що мали місце в їхньому тогочасному неоднозначному, а нерідко й трагічному житті. Не виняток тут і наш ювіляр. Ось один із прикладів того, як поет переосмислює тексти, побачені ним крізь давнину написаного колись великими прозорливцями:
«…Путь праведних – ніби те світло ясне…»
За щасливі дні незнані,
Що звелись над світом чистим, –
Впали, впали на Майдані
З серцем гордим і вогнистим…
А ось продовження біблійного тексту в назві цитованого вірша: «…що світить все більше та більш аж до повного дня!» (Приповісті 4:18). Засвітило яскраво світло правди Україні та її народові. Чи не відкрилося це пророцтво також колись і нашому Тарасові Шевченку: «І без огня, і без ножа / Стратеги Божїі воспрянуть, / І тьми і тисячі поганих / Перед святими побіжать»? Та знову й знову (вже вкотре!) не довели, на жаль, сіромашні українці «того світла ясного» правди до логічного завершення – і про це з болем також розмірковує Микола Петренко: «З духом світлим і нескореним, / Виснуть хмари, наче брили…»
Що ж там, на подальших сторінках його книжки, очікує небайдужого читача?
«…Бо замешкають праведні землю…»
Кому земля із вовчим лігвом,
Кому жадана пресвята,
І не мете сибірським снігом,
Не мерзне вічна мерзлота…
Людство споконвічно мріє про райський світ. Не судилося нашому поетові в молоді роки зазнати добра на рідній землі: першокласником йому разом із земляками та всім народом довелося пережити страшний Голодомор 1933 року, пізніше – примусові роботи і концтабір у Німеччині, «фільтраційні» та трудові табори… Це, звичайно, відбилося в його душі назавжди, відлунюючи сумними поетичними рядками, попри те він став гідною, духовною людиною. Впродовж життя поет творить власний світ Маленького принца – правдиве є цілісним. Правда, ідеал – це все, до чого він прагне наблизитися у своїх розмислах, діях. Разом з тим відповідальний поет (як особистість) намагається спонукати й читача до роздумів та дії, щоб притаманний людині потяг до знань був усвідомленим поверненням до свого «Я», заохочував до пізнання сутності природи речей. Кожен з нас мусить особисто пройти через оте вічне наближення до себе, осягнути істину самопізнання:
«…Людина лукавого серця не знайде добра…»
Ну невже ми – як ті старці
З-під церковної брами:
Пильні погляди, шапка в руці –
Хтось та прийде з дарами.
Що вже там не дають – берем,
Кепкування не чуєм.
Ну а потім в корчмі проп’єм
І хреста поцілуєм…
Віра і вдячність напоказ – це сьогодні серед нас таке майже повсякденне, повсюдне… Поет, переосмислюючи глибинну сутність текстів Приповістей, якими Соломон промовляє до нас через тисячоліття, запрошує своїх читачів до праці, до споглядання навколишнього світу в усьому його розмаїтті, до розуміння величі Бога живого, якого не бачимо, АЛЕ БАЧИМО ЙОГО ТВОРИВО!!! Що ще?
«…А мій голос до людських синів…»
Довірся дню, і піт зітри з чола,
Почуй із тиші – наче батьків голос:
Хіба не диво квітка і бджола,
Мозольний труд, в якому зріє колос?
Обнімімо розумом серця глибину осмислення біблійних текстів поетом, дбаймо про добрі думки щодення через усильну працю, бо ж людина народжена для праці й для того, щоб радіти ділами своїми (за Екклезіястом). У цьому житті вона (людина), як писав Паскаль у своїх «Думках», утримується на грані двох безодень: нескінченності й небуття, і їй властиво вірити («Але ж без віри істини нема!..») й сумніватися, як коневі бігати. Микола Петренко старається осмислити навчання Ісуса Христа, а також поради, записані в Приповістях, передати їх читачеві через мистецтво свого поетичного слова. А в цьому його слові – цілісність людини, поета, який дарує нам поезію класичної ясності, осмислюючи минувшину й тривожне сьогодення з духовного й творчого досвіду свого 95-річчя…
ТР-УДНИЙ СПОЧИНОК ТВОРЦЯ
==========================
Замість рецензії на книгу
Богдана ДЯЧИШИНА
«ДУМКИ Й ДІАЛОГИ ЩОДЕННІ»
Ми що – із духу? Ми – із плоті?
Дива непізнані, дива:
Світ плине на автопілоті:
Господь створив і спочива.
Та ні – він творить! Творить душі!
Глибінь висот – бо то СЛОВА.
Хай світло думки пітьму крушить,
І над осмисленим сія,
І хай у мудрім небі кружить
Життя і Правди течія!
3 * * *
Андрій Содомора – професор кафедри класичної філології ЛНУ ім. Івана Франка, прозаїк, поет, перекладач, літературознавець. Автор 23 книжок оригінальної прози, поезії та есеїстики, 37 книжок перекладів із грецької, латинської й німецької мов та понад 500 літературно-критичних і наукових публікацій. Я прочитав майже всі книжки митця і опублікував понад 40 статей і дещо зі списку подаю тут [3].
Читаючи Андрія Содомору, поринаєш у плин думок-образів, живеш відчуттям, що крок за кроком, немовби тінь, ступаєш стежками його молодості та зрілого життя, дослухаєшся до його спогадів, до сліз, усміху речей, до всього забутого…
* * *
Блукає Львовом осінь-листоноша,
Забуте щось нашіптує мені…
У вітру барокового розкошах
Купаються фігури кам’яні…
«Наодинці зі Львовом»
* * *
Зігнулася під краплею роси
травинка лугова, життя основа:
тремтить на ній, до посвисту коси,
в травинці тій, – уся світобудова.
«Пригорща хвилин»
І, дасть Бог, якщо докладатимемо зусилля, сягнемо в усьому правдивих вершин…
Смій керуватись розумом своїм!
Sapere aude! – мовою Горація.
Якби ж то став на закликові тім
не хтось один, якби ж то – ціла нація!
«Пригорща хвилин»
1 грудня 2017 року ми відзначили 80-річчя нашого дорогого митця слова і перекладу. На моїй книжковій поличці, по горизонталі йдучи, упродовж 1 метра 20 сантиметрів «вишикувались» книжки пана Андрія (хоч не всі з перекладених ним творів там помістилися). Познайомився з його творчістю і пізнав її щойно 2006 року. Після ювілею, а це неповних три роки, маємо доробок митця слова з дванадцяти книжок:
- Сенека Л. А. Моральні листи до Луцілія / Луцій Анней Сенека; [пер. з латин., передм. А. Содомори]. — Львів: Апріорі, 2017. — 552 с. Книжка побачила світ наприкінці грудня 2017 року.
- Пліній Молодший. Вибрані листи / пер. з латин., передм. Андрія Содомори. – Львів: Апріорі, 2018. – 184 с.
- Вільгельм де Рубрук. Подорож у східні краї / пер. з латин. Андрія Содомори, передм. Дмитра Павличка, Андрія Козицького, Андрія Содомори. – Львів: Апріорі, 2018. – 240 с.
- Гесіод. Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла / пер. ??? Андрія Содомори. – Львів: Апріорі, 2018. – 136 с.
- Андрій Содомора. Бесіди п(р)одумки. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 160 с.
- Андрій Содомора. Скельця розмальовані. – Львів: Апріорі, 2019. – 104 с.: іл. Ілюстрації Лесі Квик.
- Публій Овідій Назон. Метаморфози / пер. з латин. Андрія Содомори. – Львів: Апріорі, 2019. – 520 с.: іл.
- Публій Овідій Назон. Любовні елегії. Мистецтво кохання / пер. з латин. Андрія Содомори. – Львів: Апріорі, 2019. – 196 с.
- Андрій Содомора. З-під долоні. – Львів: Апріорі, 2019. – 120 с.: іл.
- Боецій Северин. Розрада від філософії / пер. з латин. Андрія Содомори. – Львів: Апріорі, 2020. – 208 с.
- Андрій Содомора. Байка про сільську і міську миші. – Львів: Апріорі, 2020. – 32 с.: іл.
- Публій Овідій Назон. Ліки від кохання / пер. з латин. Андрія Содомори. – Львів: Апріорі, 2020. – 92 с.: іл.
Делікатно гортаю сторінки книжки «Скельця розмальовані», де мистецьке слово Андрія Содомори і пензлик талановитої Лесі Квик кольоровою палітрою торкаються нашого серця, провадять стежками призабутого світу дитинства з першої ж сторінки – і цього, який нас оточує, якого не зауважуємо, а він, цей світ, промовляє до нас із кожної сторінки. Це книжка, з якої «дитина візьме своє, дорослий читач – своє» (с. 5), бо немає дитячої чи дорослої поезії – є слово, яке торкається серця, праця пензля, яка через людське око (мозок винесений на периферію) розворушує приспані комірки нашої пам’яті. Тут Львів із його левами, кольоровими вітражами й дощем, який тихо дощить на місто і творить своєрідне настроєво-музичне «Ледве чутне: мі, фа, соль» (с. 7):
Цяпотить у середмісті –
Ось такі останні вісті.
Не шумить і не гуде –
Просто тихий дощ іде (с. 7).
Поетична книжка «З-під долоні» Андрія Содомори – це крихти живого часу науковця, майстра слова, розмисли людини, яка дивиться на світ, явища природи, людей «З-під долоні», бачить картину й чує музику, в його текстах «Тонка настроєвість, єднання думки та образу» – здатність у малому побачити велике, зафіксувати, зупинити мить, щоб звернути увагу читача на речі, яких не зауважуємо:
Листок он дерева летить –
У сяйві зблиснув вечоровім…
Може, краса – у тім листкові?
Може, краса – це часу мить?..
Вірш «Краса», «Скельця розмальовані»
«Часу мить» – промовляє до читача, супроводжує його впродовж читання книжки: «Вцілілій миті тій нема ціни / Бо час – одлуння втрати: / він – це ми» («Поезія. Проза»). Час є суб’єктивною похідною нашого розуму від реального процесу руху в навколишньому світі. Об’єктивно відтворюючи динаміку руху, розум суб’єктивно зберігає всю інформацію, яка в ньому нагромаджується. Поза розумом немає образів, не існує й часу, але є рух: «Смакуйте ж часу перелітну мить, / Хай не порожньою од нас летить…» (с. 15). Адже так легко змарнувати життя: «Як миті не вберіг, / То – п о р о ж н е ч а» (с. 68), бо «…час – це те, що в ньому». Хоча:
Вихоплює в нас час із-під руки,
Що тільки може, – все він забирає,
І речі, й пам’ять: заздрий забирає
Уже й потріпані записники (с. 73).
Але ж є миті нашого життя, які не підвладні часові й залишаються в нашій пам’яті, бо щаслива мить безмежна, і людина володіє здатністю її зберегти…
А все ж… Про що ця книжка? Це погляд у духовний простір поета, людини, щоб сучасник усвідомив вагу давнини в його житті, розмисли про вічне:
Увесь пісенний Лесбос я сходив,
Не бувши там. Що вичитав – те бачив (с. 41).
Побудьте ще на світі, поскрипіть,
Пісенну нам, криничну, снуйте нить,
Додому, з чужини, щоб нас вела –
До хати, до родини, до тепла…
(Вірш «Журавлі», с.69)
Прожогом я вибігав у сонця купіль з-за порога,
Щоб накупатись у ній, – прожогом я вибігав.
………………………………………………………………………
Та проминули роки… Не вискрипують двері уранці,
В снах хіба чую той скрип, бо проминули роки (с. 101).
Що тут ще сказати? Тонка настроєвість поетової душі спонукає читача поринути «у сонця купіль», бо ж «І чує вершник, з-поза двох тисячоліть» Горація: «І за вершником сидить чорна Журба (Оди, III, 40).
Поезія Андрія Содомори – це настроєве пізнання сутності речей. Пам’ять серця повертає мене в світ Маленького принца: «Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. І корба зарипіла, як ото рипить старий флюгер, що довго не рухався, бо не було вітру.
– Чуєш? – озвався маленький принц. – Ми розбудили цей колодязь, і він співає» (Екзюпері, «Маленький принц»). Я ж по сей день чую музику тепла дворучної пили, яку озвучив Андрій Содомора…
Дерева печаль
Ми з татом ріжемо на зиму дрова.
Подвір’я. Неба синього перкаль.
Чутливий натиск татового слова:
«Тягни до себе, потім – відпускай».
На сонці мушка грає вечорова,
Дзвенить зубаста, вигострена сталь,
Летить з-під неї на траву пухова,
Розтрушується дерева печаль…
Шерегом зими поміж нами стали,
Ніщо ж бо в світі не буває сталим,
Здається, й небо інше над селом,
Та щоб маліла даль надпросторова,
Щоби тепло зустрілося з теплом –
Ми з татом ріжемо на зиму дрова.
«Пригорща хвилин»
4 * * *
Петро Шкраб’юк – доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу української літератури Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, член НСЖУ, НСПУ, автор понад 30 книжок поезіі і прози та понад 400 літературних, літературно-критичних і наукових публікацій у періодиці, збірниках, антологіях. Дещо опублікував про творчість Петра Шкраб’юка [4]. Тут подаю фрагменти із статті «Поезія любові Петра Шкраб’юка»…
Кредо життя поета: «І я устав, аби не спати, / А стати правди охоронцем» (с. 9), бо сутність людини – бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять. Будь чесним перед собою, то будеш чесним перед Богом, людьми. Правдою живе людина, правдою торує шлях до вічності, адже Бог, Його Дух всюди і в усьому: «Навіщо Господа шукати? / Він всюди. Світ – Його палати” (с. 9). Життя людини, громади має сенс в осягненні Єдиного начала усього сущого – Бога, Його любові. Про це писав і Тарас Шевченко, осмислюючи глибинну сутність нашого небесного Творця: «Не нарікаю я на Бога, / Не нарікаю ні на кого». Але чомусь так ведеться упродовж усієї історії, що людство, народ і кожна людина шукає й знаходить винуватців своїх страждань, злиднів, бід поза особистісним буттям – своєї ж вини не визнає, завжди маючи напоготові оправдання бездіяльності: «Не винен Бог, що шлях трудний, / Що люди впали в гріх чадний” (с. 9).
Минуле невидимою духовною ниткою оживає в пам’яті поета й по серці скотиться «І та сльоза, коли переступаю / Осиротілий материн поріг» (с. 8); історія героїчної боротьби краян, настанови наших предків – людина без пам’яті, пошанування історії рідного народу – подмух вітру, є і нема:
Несу у собі цілий світ:
Змах пращі і до зір політ.
Несу багряну пам’ять предків:
Це їх – для мене – заповіт (с. 7).
Життя – це пошук правди і початку, пізнання Абсолюту любові, бо про кінець ми нічого не знаємо і знати не будемо – Бог приховав від нас таїну вічності: «І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!» (Екклезіяста 12:7):
Це щастя – кожен білий день.
Тож час не гай, встигай лишень
Творити, жити і любити
У сяйві Божих откровень (с. 12).
Пан Петро є рідкісною людиною, яка дарує людям добро і любов. Натхненне слово рідної мови світиться в ньому вірою та надією… Добро, любов, поетична майстерність у супрязі зі щирим серцем патріота України…
ПЕРЕД ЛИЦЕМ ОТИХ, ЩО ВПАЛИ…
Перед лицем отих, що впали,
Що перебули кримінали,
Ламали тюрем всіх стовпи, –
О пам’яте моя, не спи!
Перед лицем отих, що будять,
Неправду – студять, кривду – судять
І кличуть у державну вись, –
О пам’яте моя, зведись!
Не спи! Зведись мірилом сущим
І перед Духом невмирущим,
Сказавши спокою: прости! –
Свій дух і пам’ять освяти!
Петро Шкраб’юк, «Попід золоті ворота»
(Шість елегій про родину Калинців)
Петро Шкраб’юк сповідує життєву цінність, яка вмістилася в дванадцятьох рядках його поетичного серця…
CREDO
Хай «традиційний» – хтось там каже,
Та бруд життя не розгрібаю, –
Співаю, що на серце ляже
І творить образ мого краю.
Хай «не модерний» – хтось там скаже,
Та блуд перо моє не носить,
А явне та уявне в’яже,
Підносить славне все – і просить
Живих і мертвих пам’ятати,
І в кожну дерзновенну пору
Земні дороги осягати
і ті, які ведуть угору.
«Співзвучність»
5 * * *
Богдан Чепурко – автор 39 книжок поезії і прози. Оприлюднив у періодиці понад тисячу різножанрових текстів.
Наведу фрагмент тексту зі статті «Поезія дивини Богдана Чепурка» – поет, прозаїк, філософ, який повсякчас прагне зрозуміти, осмислити серцем, душею те, «що Бог учинив, від початку та аж до кінця…» Аж дух перехопило:
Летить осіннє сонце. Й неба край
Вмивається, втирається тим сонцем (с. 352).
Таки філософ поетичного слова, в якому життя любові засіяне зірками Всесвіту:
Неторкане слово мовчить в глибині.
…………………………………………………….
Із неба, що впало засію зірками…
Усе, що так ніжно в цім світі люблю,
Усе, що давно вже за нами, за нами (с. 3).
Пригадалися глибокі й суперечливі роздуми Сенеки про філософію, про мудрість: «Мудрість – річ доступніша. Скажу більше: вона простіша; аби втішатися здоровим глуздом, не треба великої начитаності (слід читати потрібні книжки – Б. Д.). Але ми й філософію, як і все інше, розмінюємо на всякий непотріб. Ми непомірковані в усьому, навіть у читанні: вчимося не для життя, а для школи» («Моральні листи до Луцілія», лист CVI). Мудрість, здоровий глузд, читання для життя… Наразі на моєму робочому столі – «біблія» думок, мудрість роздумів про дивину навколишнього світу… Про його поезію писано багато. Не буду порівнювати творчість цього поета з іншими митцями слова, бо в Чепурка особистісний пошук, дорога до слова – він його чує, відчуває, смакує. Запрошую пройти дорогою слова поета – вимережаного, виплаканого очисною сльозою, осмисленого духовними порухами пам’яті, життя, пісні, яка звучить у зорях Всесвіту мелодією українськості, побільшуючи вірою, надією, любов’ю ноосферу думок, створену творчою працею Єдиного живого Бога…
Ми ж – пилинка пилинки і живемо момент моменту в цьому незбагненному, нескінченному світі! Якщо й існує десь його кінець, то за ним – початок. У Всесвіті сто мільярдів галактик, у кожній – сто мільярдів зірок… Поет, пилинка пилинки, мислить категоріями безмежної любові до України – пилинки в безмежних просторах Всесвіту – й насмілюється промовити:
Вкраїно моя, Україно –
Кровінко на Божих устах! (с. 18)
Божі уста й Україна… Пригадується: «Бог дививсь й іронічно мовчав» (с. 60)… «Ну й слава Богу! Очі повні» (с. 63), тобто з радості плачу й ридаю… Що ще? Бога не бачимо, АЛЕ БАЧИМО ЙОГО ТВОРИВО й кровінку на Його устах – Україну…
КРОВІНКА*
Розпахнулись суниці за селом.
Сокоче рогіз за бугром.
Ніколи додому не пізно:
Розкільчилось в серці добро.
Що скажу я нині чи завтра –
Не знати тобі чи мені,
Але й сумувати не варто,
Бо й так дні безмежно сумні.
Бо й так все вмирає чи гине
Й летить в позаобрій, як птах.
Вкраїно моя, Україно –
Кровінко на Божих устах!
—————————————
*Кровінка – село в Теребовлянському районі на Тернопільщині.
6 * * *
Богдан Смоляк – автор 14 книжок поезії, прози і понад 100 літературно-критичних публікацій у періодиці. Його поезія перекладена й оприлюднена німецькою, польською, болгарською мовами.
Відчиняючи двері до духовного простору письменника Богдана Смоляка, читач мусить послуговуватися думкою серця, щоб осмислити цілісність творчого явища, способів творення оригінальної думки, сутності різнорідних порівнянь та метафор; щоби, зрештою, узгодити все це зі своїм розумом, який спирається на почуттєві порухи, серцеві мисленні осяяння. Йдеться про правдиво високий рівень сприйняття, засвідчений, зокрема, Андрієм Содоморою: «Є в Богдана Смоляка строфа, яка чи не найкраще дає нам зрозуміти глибинну заземленість (отже, і високість) його поезії, строфа, що стає своєрідним поетичним кредо автора:
І не просто зиму пережити.
І не просто повернути мить.
І не просто цей окраєць житній –
власне серце – іншому вділить.
“Словник мовчання”
…Той окраєць серця – житній “жити” й «жито» етимологічно споріднені слова; рима й тут – вагома)» («І квапиться душа додому». В ж. «Слово і час». – 2011. – Ч. 8. – С. 90 ). Я теж намагаюся спожити бодай декілька крихточок із цього житнього окрайця…
Герман Гессе називав поезію грою в бісер, хоча детального опису цієї гри в романі нема, відомо лише, що для її опанування потрібні ґрунтовні знання музики, математики та історії культури. Гра є синтезом мистецтв і наук, в якій людські цінності переплітаються, утворюючи складні асоціативні візерунки. Таку інформацію можна прочитати в роздумах про роман «Гра в бісер»…
Стосила і правдива
Поезіє, в тобі немає дива:
Приходиш, забираєш без бравади.
Ти, як і смерть, стосила і правдива –
Так само мертве до життя провадиш.
«Словник мовчання»
7 * * *
Ольга Яворська – авторка 22 книжок прози, поезії і понад 80 літературно-критичних публікацій у періодиці.
Наводжу лише фрагмент роздумів про книжку «Сльоза-живиця»
(«Думки на віддалі сльози»)…
Еврипід в уста свого персонажа Іона вложив слова: «Одними видаються речі (гадаю, також люди. – Б. Д.), коли дивитися на них зблизька, іншими – коли відійти далі»; а ще іншими – коли їх утрачаємо й дивимося на них через сльозу, бо вона, сльоза – як весняна роса, безголоса в журбі й дарує полегкість у стражданні («Плачуть і речі німі; все, що смертне, нам душу вражає», Верґілій).
Таке вже життя – захопливою може стати мить, на яку не покладали надії (за Горацієм), і ця мить може захопити нас в обійми сльози-живиці, сльози болю, печалі, переживання, радості… Сльоза спонукає до роздумів, річ до живого, дієвого споглядання та осмислення, бо тільки пам’ять серця зберігає таємницю уявного й реального, погляд, тепло; а сльоза падає, і не завше ми здатні пізнати її на дотик… Сльоза падає, й не завше ми можемо пізнати її на доторк серця, зупинити її лет на струджені долоні нашої пам’яті, які обнімали заплакані очі, обмиваючись безневинною сльозою туги-печалі життя…
«Шукаю втіхи в пам’яті лісів» (с. 55). Пам’ять, спогади, розмисли, думки… Енергія слова, думки не щезає безслідно, не розчиняється у Всесвіті, а тим паче енергія зігрітих пам’яттю думок.
Пам’ять… Листя падає – пам’ять стирається, бо короткочасна, як опалий листочок, що падає на землю, і немає йому вороття, хоча ми інколи шукаємо в комірках своєї пам’яті минуле і «Нарешті те, що в серці залягло, / Сплива сльозою в каламутну воду» (с. 62). Сплива, й нема йому однови… І тоді-то «Спочине серце в дивній таїні» (с. 58). Поетка пережитим болем-печаллю намагається знайти прихисток там, «Де цілуються з небом ліси» (с. 67). Життя – «Наче те листя дерев» (повість про Горація Андрія Содомори), бо «Завмерла пам’ять на кривавім пні» (с. 66).
«Іскринки душі (строфа)» (с. 98) співають пісню українки «Під музику вітрів» (с. 136), бо поетка, «скута ланцюгами обов’язку», творить поетичний світ жінки, матері, щасливої українки:
У щасті пригортає цілий світ,
Про зло благає пам’ять замовчати.
Жіноча доля – милосердя цвіт,
Воістину уміє все прощати (с. 139).
«Гляньмо вгору, допоки є час…» (с. 153). Щоб душа не спала, а працювала, людина мусить хоч інколи дивитися в небеса і не бути байдужо-бездумною; тільки висока, жива думка оживляє розум: «Щоб ми пізнали віру і надію, / Жорстокий світ – добром перемогли» (с. 154)…
Вічні – Слово, думка, сльоза. Вона ніколи не стирається з пам’яті, як і те, повторюю думку пам’яті, що «Усе мине, залишиться сльоза» (с. 184), сльоза думок нашої пам’яті, бо «Non omnis moriar» (Ні, не весь я умру. Горацій – III, 30) – «залишиться сльоза», сльоза-живиця і дух (душа) нашого єства…
То ж із сльозою-живицею на вії таїни життя торуймо шлях до перемоги: «Лише б стріла невдач не вцілила в мішень. / Лише б свобідний дух не кинули за ґрати…» (с. 206). Будьмо гідними жіночої, материнської, батьківської, дитячої сльози, щоб не закам’яніли наші серця, сльоза-живиця очисної сльози пам’яті, щоденного буття, надії прийдешнього…
2020 рік 55–річчя (4 вересня) прем’єри фільму «Тіні забутих предків»…
ІВАН МИКОЛАЙЧУК
Початок і кінець його життя…
Між ними світ фантазії і мрії,
Між ними світло думки і надії,
І вічна туга, й вічне забуття.
Кричала птахом пам’ять під вікном,
Кривавилась засмучена калина,
Взивала болем в серці Україна,
А воля спала непробудним сном.
Початок і кінець його життя…
Між ними кадрів дивовижна стрічка,
І щедра доля – праведна Марічка,
І вільних дум бурхливі почуття.
«Сльоза-живиця»
8 * * *
Олесь Дяк – автор 18 поетичних книжок. Вірші перекладені польською, російською, португальською, румунською мовами. Відомий як автор і виконавець власних пісенних творів у жанрі співаної поезії та популярної музики.
Фрагмент розмислів над добіркою віршів (Олесь Дяк. Натхнення жити. Дзвін, ч. 5 (895), 2019. – С. 121–125)…
Олесь Дяк відчуває глибинну сутність слова, живе словом. Його поезія живе в єдності слова і думки, працює на виховання читача. Він живе в світі природи, радіє від спілкування з нею, тож його слово здатне викликати в читача звукові і зорові уявлення переживань, допомагає наблизитися уявою до речей, яких не зауважуємо, не осмислюємо: «життя ніщо / і тиша ця – одвічна / повз цвинтар я / в задумі / прошкував» (с. 122), бо ж «ідуть дощі / холодні й легковажні – / похмурих днів / звисають / рукави» (с. 124) і «останній день зими / згорів як свічка – / і сонцю радий / і за снігом жаль» (с. 125). Уява малює картину тиші вічного, світу щодення, миті проминального – «згорів як свічка»…
Дорогий поете, хай життя «хитається», як «дві гілки смерекові» здоров’ям і натхненням жити, творити поезію добра, любові, щоб слово «лягло промінням сонця… / засяяло / аж видно / звідусіль» і плодоносило правдою на нелегкій ниві-життя українськості: «Смакуймо ж часу перелітну мить, / Хай не порожньою од нас летить» (Андрій Содомора, «Carpe diem» – лови день [лат.]). Тож надпиймо з «келиха щастя» й вина, бо «Де, мій хлопче, вино – / там таки й правда» (Алкей). Правда життя і щастя мислячої людини…
Мисляча людина, мисленна поезія класичної ясності – це про Олеся Дяка. Саме про таку поезію роздумує Володимир Базилевський, називаючи Ліну Костенко «найлогічнішою з наших поетів»: «Поезія думання іншою бути не може. Думання провокує думання… Класична ясність нині не в моді» («Життя у слові». – «Літературна Україна», № 41 (5774), 8 листопада 2018 року)…
БРАТ
поезії прийшов до мене брат
на призьбі ранку поруч посідали
виводять в небі трелі солов’ї
вже розцвітає слова біла кала
метафори збудилися пструги –
вирує річка вірша повновода
закривши очі дивимось у вись
як сонечко вмивається на сході
«Мрія про рівновагу»
Про поезію Олеся Дяка опублікувала об’ємні критичні статті Уляна Свередюк (здобувачка кафедри фольклористики ім. академіка Філарета Колесси Львівського національного університету ім. Івана Франка), які написані твердою рукою науковця:
- Непроспана спрага – розсипати нектар (психоаналітичні роздуми).
https://zolotapektoral.te.ua/непроспана-спрага-розсипати-нектар-2/
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2020/02/05/101625.html
«Золота Пектораль», 1 (49), 2020.
«Поет-пісняр Олесь Дяк належить не тільки до послідовників україноментального віку вісімдесятників-МЕТАфористів, але і сам наче виплавлений з найсучаснішого МЕТАматеріалу бо є людиною, яку одвічно мучить “непроспана спрага – розсипати нектар між людей”, що є очевидною здатністю людської натури вирівнювати часопростір за найвищими стандартами в гуманітарному масштабуванні».
- Офтальмологічна символіка поезії Олеся Дяка (нейролінгвістичні роздуми).
https://zolotapektoral.te.ua/офтальмологічна-символіка-поезія-ол/
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2019/12/31/115626.html
«Дзвін», ч. 6, 2020.
«У поета-пісняра Олеся Дяка Шевченкова локація “Висока Могила” зринає завжди у найнесподіваніших місцях: скверик заглиблюється у серце, а узвишшя – це саме небо, яке мусить піднятися ще вище по людській логіці розподілу сил. Це аж ніяк нереально за законом мір ока. Тож не тільки в україноментального читача виникає враження, наче світ, ідучи по колу, справді не встигає зіскочити з голови на ноги у своєму максимальному положенні. Поетова хмара висне, наче скеля, не тільки над землею, але й над небом тільки тому, що вона за його мірою слова “висне”, а не звисає».
9 * * *
Любов Бенедишин – авторка 12 книжок поезії.
Вкотре переконуюся, що поезія – це не гра слів і не багатство римування, а глибинне осмислення порухів душі і почуттів, єдність слова і думки, це виховання читача. Тож порозмислюймо над сторінками книжки “Шлях до воскресіння”, в якій Любов Бенедишин своїм поетичним словом спонукає до роздумів, виховує читача, бо «Любов Бенедишин – одна з тих тихих галицьких поетес, які утримують високе небо української поезії. Без ремства, претензій, без особливої надії на ширше визнання, зі святою жіночою покорою і вірою. Служіння слову – її свята офіра і, може єдине і справжнє щастя… “Поет – прочанин Духу”, – наголошує вона» (Петро Сорока, «З долин і надовкруж». Дзвін, 2018. – Ч. 4, с. 55)…
Дума важчає жива:
Як це світло не згасити?
Як це небо доносити?
«Зачаття неба»
Життя у слові – духовне життя. Ми черпаємо енергію духу від Бога, адже «Бог є Дух…» (Євангеліє від Івана 4:23а), і набуваємо її ще й упродовж нашого життя, якщо воно не суперечить логіці буття і ми споглядаємо світ через «вікно душі» (Лернардо да Вінчі), бо «Хоч би якою дорогою ти йшов, не знайдеш меж душі: настільки глибока її міра» (Геракліт).
Дехто вважає, що поезія – це прискорене мислення, а Сергій Дацюк стверджує, що суспільство емоційно вигоріло й не здатне мислити:
НА ХРЕСТІ
…………………..
А люд як люд:
……………………………
сліпа молитва кожного…
…співаємо осанну
Не знятому-з-хреста.
«Дарунок Сізіфа»
==============================
Анотація і фрагмент ЗМІСТУ книжки: Богдан Дячишин. В маленькій амфорі слова: рецензії-есеї. К.: Український пріоритет, 2020. – 258 с.
Присвячую цю скромну працю світлій пам’яті незабутнього й талановитого письменника Петра Сороки, котрий залишив помітний слід у сучасній українській літературі, з самовідданим натхненням працюючи для розвою духовності народу.
Розмисли, рецензії-есеї про книжки, які торкнулися мого серця, спонукають до глибшого думання про духовний світ людини, сенс людського буття, осягнення життєвого щастя в єдності з Творцем усього сущого. Будуючи себе, неустанно пам’ятаймо, що душа (дух) і думка – це рух, який обираємо, керуючись засадами вивіреної часом та досвідом давнини, особистим розумінням глибин архетипів української нації.
Для широкого кола читачів – людей, які люблять і прагнуть думати.
* * *
«Час—це те, що не зникає безслідно у людини»
(Ольга Яворська. Барви обвітрених літ) ………….. 12
«Без дії людині не жити, хоч як би й хотіла
Природа щомиті її спонукає до діла»
(До 95-річчя Миколи Петренка)………………………. 21
«Нехай на серце ляже ваготою» слово і пісня
(До 60-річчя Олеся Дяка)………………………………… 52
…………………………………………….
Українські аристократи духу і дії
(Петро Шкраб’юк. Попід Золоті Ворота:
шість елегій про родину Калинців) ………………… 69
Поезія любові Петра Шкраб’юка
(Петро Шкраб’юк. У сяйві Божих одкровень)……74
Поезія Андрія Содомори для родинного читання
(Андрій Содомора. Скельця розмальовані) …….. 78
Кому сказав Бог…
(Андрій Содомора. З-під долоні) ……………………. 86
……………………………………………
Кровінка у серці поета
(Богдан Чепурко. Дивина) ……………………………..105
Таїна світобудови від Богдана Чепурка
(Богдан Чепурко. Сотворення світу) …………….. 111
……………………………………………
Поезія дороги до храму вічності
(Любов Бенедишин. Шлях до воскресіння) …. 207
- * *
- 1. Мисляча поезія Ірини Калинець.
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2018/07/30/073453.html
Думки Божого дерева. «Слово Просвіти», ч. 31 (979), 2–8 серпня 2018.
У кн. Богдана Дячишина «Думки й діалоги щоденні», с. 119–128.
- 2. «І виправдалася мудрість ділами своїми».
У кн. Богдана Дячишина «Думки й діалоги щоденні», с. 183–190.
http://ukrainka.org.ua/node/8570
http://zolotapektoral.te.ua/і-виправдалася-мудрість-своїми-діла/
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2018/11/11/084426.htm
«Хто з мудрими ходить, той мудрим стає». «Культура і життя», № 7, 10 квітня 2020 р.
https://zolotapektoral.te.ua/хто-з-мудрими-ходить-той-мудрим-стає-р/
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2020/03/31/104639.html
«Хай послухає мудрий – і примножить науку, а розумний здобуде хай мудрих думок».
https://zolotapektoral.te.ua/хай-послухає-мудрий-і-примножить-на/
- 3. Богдан Дячишин. Крихти живого часу Андрія Содомори. – К.: «Ярославів Вал», 2017. – 104 с.
Богдан Дячишин. Слово Андрія Содомори у дзеркалах часу. – Львів: – «ЗУКЦ», 2017. – 104 с.
Крихти живого часу Андрія Содомори. «Українська літературна газета», ч. 3 (191), 10 лютого 2017.
«Шевченків садок і Франкове поле» – окрушина справжнього. «Наш голос», літературно-культурний журнал українських письменників Румунії, № 264, червень, 2016.
Крихти ниви слова-життя Андрія Содомори. «Наш голос», літературно-культурний журнал українських письменників Румунії, № 272–273, лютий-березень, 2017.
Розмисли про «Скельця розмальовані».
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2019/02/11/080532.html
Поезія для родинного читання. Літературна Україна. № 11 (5794), 16 березня 2019 року.
Кому сказав Бог…
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2020/03/13/131526.html
https://zolotapektoral.te.ua/кому-сказав-бог/
Літературна Україна. № 23–24 (5856–5857), 27 червня 2020 року.
- 4. Українські аристократи духу і дії. Газета «День», число 99–100 (5423–5424) п’ятниця-субота 7-8 червня 2019 р.
https:day.kyiv.ua/uk/article/ukrayinci-chytayte/ukrayinski-arystokraty-duhu-i-diyi
«ПОПІД ВОРОТА ЗОЛОТІ ДО ХРАМУ ЗОЛОТОГО»
http://zolotapektoral.te.ua/попід-ворота-золоті-до-храму-золотог/
На сторожі пам’яті. Літературна Україна. № 21–22 (5804-5805), 1 червня 2019 року.
Ворота пам’яті. «Слово Просвіти», ч. 24 (1024), 13–19 червня 2019.
Поетичне слово про дітей і для дітей.
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2018/10/31/193140.html
http://zolotapektoral.te.ua/поетичне-слово-про-дітей-і-для-дітей/
«Слово Просвіти», ч. 45 (993), 8-14 листопада 2018.
Поезія любові Петра Шкраб’юка. «Слово Просвіти», ч. 15 (1015), 11–17 квітня 2019.
Думне поетичне слово про дітей і для дітей.
У кн. Богдана Дячишина «Думки й діалоги щоденні», с. 175–182.
- 5. Поезія дивини Богдана Чепурка.
https://zolotapektoral.te.ua/поезія-дивини-богдана-чепурка/
Газета «Вільне життя» № 82 (16130) 11 жовтня 2019 року.
Кровінка у серці поета.
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2019/09/14/105221.html
Сонячна дорога дивини. «Культура і життя», № 36-39 вересень 2019.
Таїна світобудови від Богдана Чепурка.
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2020/06/08/042618.html
Інтелігібельний світ речей Богдана Чепурка.
https://zolotapektoral.te.ua/інтелігібельний-світ-речей-богдана-ч/
В скороченому вигляді опублікована: Світоглядні розмисли
Богдана Чепурка. «Культура і життя». № 14, 31 липня 2020 р.
- 6. Доторк до поезії серця. «Літературна Україна», число 1 (5630) від 14 січня 2016. «Буковинський журнал». Ч. 2 (100), 2016.
«Над берегами книжки помовчи з теплими думками любові. «Харків. Lit», ч. 6, 2016.
Богдан Дячишин. Думне слово Богдана Смоляка: есеї. – Львів: Апріорі, 2017, – 88 с.
- 7. Думки на віддалі сльози.
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2018/05/16/084058.html
http://zolotapektoral.te.ua/думки-на-віддалі-сльози/
Сльози щоденного життя. Газета «Вільне життя плюс», № 25 (16073) від 5 квітня 2019 року.
Сила животворчої сльози. «Слово Просвіти», ч. 24 (972), 14–20 червня 2018.
Думки на віддалі сльози. «Буковинський журнал». Ч. 3 (109), 2018.
У кн. Богдана Дячишина «Думки й діалоги щоденні», с. 153–164.
- 8. «Нехай на серце ляже ваготою» слово і пісня.
http://bukvoid.com.ua/events/culture/2019/10/29/073101.html
https://zolotapektoral.te.ua/нехай-на-серце-ляже-ваготою-слово-і-п/
Слово і пісня. «СЛОВО ПРОСВІТИ», № 45 (1045), 7–13 листопада 2019 р.
- 9. Поезія дороги до храму вічності.
https://zolotapektoral.te.ua/поезія-дороги-до-храму-вічності/
http://ukrainka.org.ua/node/8841
Газета «Голос з-над Бугу» № 37 (3300) 29 серпня, 2019 року.
Поезія духу і думки. «Буковинський журнал», № 4 (114), 2019.
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент