Коли в місячну ніч не спиться (не просто тому, що чарує рання весна, а тому що поруч не все гаразд – хворіє донька, чи просто життєві буревії, а чи над рідним українським небом загроза московських ракет!), – шукаєш спасіння в образах високих і містичних, таких як казковий ЄДИНОРІГ і задумуєш сокровенне бажання, щоб наші близькі і рідні були ЖИВІ і ЗДОРОВІ, а країна – ВІЛЬНА!!!
Моя остання збірка-альбом, що вийшла у видавництві “СПОЛОМ” у 2018 році, має назву “ТУГА ЗА ЄДИНОРОГОМ”. Єдинороги – ці містичні істоти давніх часів, були символом щастя і гармонії світу. А щоб знайти Єдинорога і задумати заповітне бажання, за легендою Середньовіччя – треба було бути непорочною Дівою, сісти серед галявини в пралітньому лісі під розлогим старезним деревом. Тоді Єдиноріг сам, з власної волі, підійде і покладе тобі на коліна голову.
За знаком Зодіаку я Діва – отож маю шанс задумати бажання…
Фреска в Палаццо Фарнезе, Рим, можливо робота Доменікіно, 1602 рік.
З дрімучого лісу на хатній поріг
Прибився у місячну ніч Одноріг.
То дійсність, чи казка?.. Чи сон наяву –
Я й досі із тим Однорогом живу!
Тут яблука з гілля зриваються ниць,
Тут падають зорі до отчих криниць –
То жовті – гарячі, то білі, як сніг…
Тут тихе привілля… Бо є Одноріг!
Над Зоряним Небом моєї землі
Летять Однороги великі й малі.
А де заясніє їх чиста хода,
Трояндова квітка з землі пророста.
То квітка – відваги, то квітка – снаги.
То квітка Любові, що рве береги.
То з серця Вкраїни тремкий оберіг –
На чатах людини стоїть Одноріг.
Чи можна збагнути, як руну стару,
Ту Долю людини – Небесну й Земну –
Де крівця зросила земельку святу,
Там зронить сльозу Одноріг нальоту.
Ми – Божая глина, допоки живі,
Тримаймося купно усі на плаві.
І поки із ран наших зела ростуть,
Нам спокій і мир Однороги несуть!
–
Стугін Однорога
…ах, яка розкіш співати гімн життю,
адже люди, як фенікси,
з попелу в тіло вертають…
І. Вовк
Пошук у поезії – далеко на завжди експеримент.
Легко експериментувати з видимою формою вірша; а от форма внутрішня, яка й могла б претендувати на повне представлення речі, для більшості експериментаторів невловна; вона дається тим небагатьом, чий пошук спрямований углиб – до джерел!
Авторка «Туги за Єдинорогом» Ірина Вовк, без сумніву, одна із них. З огляду на засяг углибання в істоту речі – унікальна. Видається, що метою її пошуку є джерело особливе, єдине – пра-пра-праджерело. (Моє потрійне «пра-» мало б підказати й інші, трохи доступніші глибини, що над ними застановляється українська поезія, – психологічні, ментальні, світоглядні). В геометричній проекції воно рівновіддалене од будь-якої планетарної точки, чим скасовує простір як такий. А в синкретичній проекції щось подібне – стосовно того джерела – відбувається з часом: він утрачає свої вектори…
Відтак непорційована одність «пра-», недосяжна й тактильна водночас, стає творчою ідефіксою поетки. Що світоглядно вельми близьке до монотеїстичних верховин, однак, враховуючи християнство, зосереджується на корінній, мітологічній частині духовної вертикалі.
…І як далеко слід відійти од звичного трибу життя, щоб наблизитися до незвичайності (надзвичайності!)?
І як повно можна охопити (обійняти!) цілісність, щоб затримати її для сучасності?
Зрештою – як, живучи, по суті, в «казці», енергійно долучатися й до реальності?
…По прочитанню «Туги» відчуваю насамперед стугін.
Сонця, вітру, зливи, землі.
Крові. Мислі.
Музики. Пісні…
То ніби приклав ухо до спіднього дека невідомого музичного інструмента, про якого тільки й знаєш, що його – такі різні! – струни звучать самі по собі. Або ж ніби вселенська тиша геть-чисто позбулася фізичних ознак…
Якраз тоді згадую про Однорога; у формі «Єдиноріг» закладено охоту дворожжя, а цей міфічний екзот (?) породжений значно більшим за просте бажання – тугою; назва книжки лише (?) суміщається зі своєрідним архетипом – випадок, що випадає, мов золотий дощ…
Одноріг, бачу, – саме та істота, яка об’єднує цивілізаційно розрізнені феномени. Він самохіть приходить до ловців чистих, як діва, і мужніх, як меч духовний. То потужний натуро-культурницький сплеск, здатний еволюціонізувати статику статей, перемежувати розмаїті мистецтва, сконцентрувати субстанцію правдивої моральності (упійманий Одноріг – як прийнятий у серце Христос; його голос дзвонний – «…Так спрагло дзвони б’ють…»).
Звісно, без численних малярських зображень цієї істоти важко було б її уявити, але, гадаю, тільки в поезії вона набуває належної універсальності.
Одноріг – передовсім прообраз поетичного всеохоплення. І якби Однорога не існувало, то для цієї книжки його треба було б вигадати…
Зачувши стугін, найкраще не обмежувати його умовностями – чи фізичними, чи метафізичними. Тоді з реалії початкової він переходить у тривалу. Саме поезія дарує таку змогу. Замість фрагментарності, привабливої обіцянкою жвавого діалогу між автором і читачем, оприявнюється суцільний потік словотворчих істотностей: автохтонні, «кровоносні» ритми; архетипічні, прищеплені на вітті «єдиного древа», образи; здебільша розтрушені, розгублені на шляху, що пронизує світову культуру, рими; золотоносна лексична архаїка… Усе – для вроджено глибинного сприйняття.
Оті «стугонічні» визначення підперті – цитування гнучке – «Духом Різдва», що «малює дарчі скрині», «чорноземом ласки», Купайлом, Ладою (Україна); «вбраним у криваве світанком», «палкими жіночими устами» (більше Франція з її Марсельєзою); «блакитними сонцями» (Всесвіт, у тім числі ліричний); «прирученим сонним дракончиком» (надземно-хтонічно-психологічне); «первозданними пущами» кохання – «в любовнім жару, ми, як і бóги, безсмертні» (Еллада), історіософічного, натурфілософського й теософічного думання – «обри» тощо, «І беззахисне листя опале – без тями люблю», «Ми такі загадково вродливі, хоч з глини народжені, Бо творив нас вершинно в Едемі усміхнений Бог»; ойкуменічним «…Не стріляйте в сонячного зайчика»; вільно переспіваною давньоєгипетською «Сповіддю заперечення», що перегукується з Мойсеєвими скрижалями і, як на те, дає обумовлення усій цій коловерті: «Я не зупиняв Воду в пору її».
І я не зупиняю прибутного… Талановито знайденого, пережитого, осмисленого й переосмисленого.
Надто ж цікаво помічати, як природно вписує поетка у стугонічні письмена «гарячу» українську сучасність – речитативи-плачі по убієнних у боротьбі за «світло прийдешності» (саме тут стогін, «кривду, як стяг, перейнявши», переливається у стугін), власні самозречні рухи й відрухи. Скажімо, особисті утрачені речі (коралове намисто…) набувають у неї первинної символічності й асоціюються з утратами онтологічними («…Немає в поезії щастя… нема…»…). Чи не тому, до слова, поетичний шлях авторки такий опрічний, що прагне вона не творчої самореалізації – радше реалізації через себе природно-цивілізаційних феноменів. Яке ж то щастя, в розхожому розумінні?..
А що без щастя не прожити, то воно стугонить – переклад авторки – у пісенній старослов’янщині й заповідях «Велес-книги» («Того не забуваймо завжди, а як єсьми сини отців наших, маймо любов до пам’яті їх…»), у Ґетевій «зупиненій миті» як земно-небесному апофеозі ріднизни: «…Щоб я побачив в силі пречудовій Мій вільний край і мій щасливий люд».
Згідно з високими людинотворчими засадами трактує поетка ситуації «свобода» і «без свободи», «сказати правду», інші. І вільна брати на себе патетичне запевнення: «…Я лишу по собі лиш серце, що горить!..», – позаяк упевнена у своїй нелукавості (варто сказати, що сердечний вогонь, породжуючи доброту, воднораз спалює негативну емоційність).
Тож маємо, попри все й завдяки всьому, не поезію, тим паче не вірші, і навіть не коштовну тугу, а – дзвонний стугін Однорога.
Богдан Смоляк
Червень 2018 р., Львів
…
Творення
свята Блакитного Сонця і Пісні Життя
Поезія Ірини Вовк – це своєрідний романтичний світ, у якому живуть: міфічний
образ Єдинорога; бог тварин і лісів, покровитель мандрівників Велес; міфи
давніх слов’ян; повір’я наших пращурів; народні традиції, що збереглися й
понині.
Прочитавши ці поезії, ніби занурюєшся в магію незвичайного, казкового,
міфічного, це ніби напій із цілющих вод, що веде нас за ниткою часу з
тисячоліття в майбутнє.
Разом з поетесою ми потрапляємо в свято на колісниці часу, де «Дух Різдва малює
дарчі скрині», де звучать староукраїнські щедрівки і громовержець Ілля і собі
на весняній летить колісниці. Нас кличуть «хмарин білі пущі несходжені», бо
прокидаються Блакитні сонця, бо спить приручений дракончик у мохах волохатих…
Звичайно, ці образи нас ведуть у казку, де панує Дух світла і свободи, де в ній
є теж пульс сучасності, бо авторка скорбить над Небесною Сотнею, бо:
«Спасенна та земля, де впала кров
невинна.
На сум родинних хат зійде Душа Жива.
«Батьки… Сини… Брати…» – і мовкне Україна…
І молиться з небес Пречиста Покрова».
І коли «небо на землю паде» у вірші «…бо війна – війною», по-материнськи
хочеться за авторкою повторити, коли морок регоче, оскаливши зуби: повертайтесь
живими!
«…тільки що це?.. Роздираючи Смерті
кістляві груди,
множиться земля вояками – батьками, синами, братами –
за невинно убитих – два на помсту постане…
… пісня має бути доспівана…
«…гайта-вйо, вісьта-вйо…».
Споконвічні пісенні мотиви , колискові, роздуми про жіноче щастя, туга за
нейздійсненним, прекрасним властиві цій поезії. Скільки ніжності і любові у
магічних словах:
«люлі-люлі, дівчаточко, люлі –
повітруля лоскоче…
Олениці й косулі поснулі…
Дика ружа у шлюбній кошулі,
у косицях зірки́ потонулі…
…доня спати не хоче…».
Про кохання поетеса пише трепетно, чуло і відсторонено, питаючи у нас: «Чи
вірите ви у Любов, у золоті дощі чулого серця. Що приходять укупі з гримавою
силою весняного пробудження?» І сама ж відповідає, перелічуючи перечитані міфи
любовних історій. Роздумуючи над ними, поетеса пише:
«У житті, повнім підступів грізних,
нещадних,
несподіваних втрат і розлук, і вороння,
і втечі…
Чи знайдеться хоч іскорка тліюча палу у серці,
Що в смутних закамарках душевних жар дива розбудить…»
Вона зауважує, що в Любові «люди, як і боги, безсмертні», тому в її поезії
є стільки радості і оспівування жаги кохання, а ще туги за досконалістю і
красою почуттів.
Поетесі Ірині Вовк затишно і тепло у створеному нею світі. Тут вона щаслива, бо
у себе вдома. Їй милі серцю усі створені образи: Вужа-Домовика і Вужихи-Домахи,
Змії-Цариці, Духових Криниць, Долини Єдинорогів, Червоного Півня… І все це для
того,
«аби словом торкнутися лагідним
тих порогів обжитих,
освячених…
…і вустами – квітучими мальвами –
миром світ цей пестити
і славити…».
Розділ «Мої каріатиди» –
інтимний, болючий, бо тут авторка розкрила себе, свої пориви і тривоги, і
зуміла в читача викликати співпереживання, бо оголила своє поетичне «я», яке
кленовим листочком просить його зігріти. Освідчуючись у любові беззахисному
опалому листю, «порі опадань», поетеса зізнається:
«У мені ностальгія свій жар рознесе, аж
до серця.
У мені щось заплаче – надірветься,
схлипне струна…
Ох шаленеє, втишся!.. Та серце, мов птаха, заб’ється,
Мов заблукане Сонце у пізніх гірких полинах».
Не залишить нікого байдужим вірш «Майдан: на 4-і роковини з присвятою
Ромчику Гурику, герою Небесної Сотні», а також «Пісня Життя», присвячена
матері.
І. як пише поетеса, «ми усі на землі – в нетрях часу лишень подорожні», та
звучить і не минає Пісня Життя. Надіюсь, що залишається з людським серцем і
Поезія, бо вона вміє розказати світові про таємниці буття, про любов і тугу,
про щастя і розкіш – жити на цій землі…
Марія Людкевич, письменниця
15.06. 2018,
Львів
На заставці: Розгортка обкладинки збірки-альбому”ТУГА ЗА ЄДИНОРОГОМ”. – Львів. Сполом, 2018.