Ярослав Карпець – письменник, журналіст, літературний критик, видавець, волонтер. Автор статей в друкованих засобах масової інформації та Інтернет – ресурсах. Адміністратор групи «Книжкові Сили України», в якій кожного тижня безкоштовно розігруються книги для українського народу.
У цьому інтерв’ю ми хочемо поговорити з паном Ярославом про його нову книгу «Self – Harm/Самопошкодження».
– Пане Ярославе, Ви один з відомих українських письменників, які поширюють українську літературу в Україні та за кордоном. Розкажіть з чого розпочався Ваш творчий шлях?
– Мій творчий шлях розпочався з літературної критики, потім я почав писати вірші. Взагалі, якщо б існувала машина часу, то я б ніколи не залазив би у літературну критику, а одразу писав би прозу. Хоча моя перша книга “Гірка амброзія” – це збірка літературно-критичних есеїв про сучасну українську літературу і саме завдяки цій книзі мене прийняли до лав Національної спілки письменників України. У мене так стається в житті, що я розпочинаю шлях із чогось важкого, а потім переходжу в легші жанри. Чому так? Для мене самого це загадка.
Так відбувається із театром, оскільки сім місяців із колегою я працював над постановкою документальних історій Яни Малиги “Херсонські історії порятунку”. Це складні жіночі історії, історії жінок, які втікають із окупації. Під час повітряних тривог, під час ракетних обстрілів, під час вимкнень світла творився театр – це наша українська впертість і затятість, яка межує зі сміливістю, хоробрістю, вмінням йти до кінця. Літературно-критичний досвід подарував знайомства з багатьма літераторами, зазнайомився з чудовими й не дуже книгами, брав участь в багатьох івентах.
Та з часом зрозумів, що кількість критиків невелика в Україні, цей Інститут не розвивається, не підтримується державою, загалом ставлення до критиків в суспільстві негативне. Літератори загалом хочуть, щоб їх хвалили, писали, що тільки їх твори геніальні й потребують Шевченківської або Нобелівської премії. Вже мовчу про видання, в яких можна було б друкуватись. Їх просто нема. А якщо і є декілька, то писати для них мотивації особливої нема. Себто Інститут критики, як такий, в Україні відсутній. Є лише кілька Дон Кіхотів, cправжніх лицарів духу, які борються за увагу читачів, які просто не можуть займатись чимось іншим. Говорю про себе більше, як про унікальний випадок людини, яка може бути універсальним солдатом. Не всі можуть і критикувати, і писати повісті.
Натомість кардинально інша ситуація з письменником. У письменника є набагато більше опцій і способів самовираження. У нього є коло прихильників, які лайкають його фото в Фейсбуці, Інсті, дивляться його ТІК-ТОК. Не забуваємо, що в Україні 20 тисяч бібліотек, всі вони відкриті до співпраці, крім тимчасово окупованих рашистами територій. Є видавці, вони ідейно-матеріально зацікавлені в авторах. Є море письменницьких конкурсів, ще грантів і можливостей. Є письменницькі курси, є майданчики для публічних виступів. Словом, письменником бути цікавіше, ніж критиком. Для цього відкриття мені знадобилися роки праці. Тож починайте свій літературний шлях не з критики, а поезії, прози, есеїстики, перекладацтва.
– Як виглядає Ваш творчий процес?
– У мене є багато зошитів. У них я фіксую свої думки, враження, образи на папері. Потім переношу їх у вордівський формат. Інколи я і сам не до кінця можу розібрати, що написав, бо маю жахливий почерк. З таких записів складаються сюжети повістей, думки про наступні оповідання, образи й метафори для віршів. Словом, я не можу сказати, що сідаю за стіл і кажу натхненню: “Прийди!”
Здебільшого, на даному етапі розвитку в мене нема організованої системи творчого процесу, хоча я прагну її налагодити, бо схильний більше до самодисципліни – не до хаосу. Творчий процес – це справді процес. Він має бути упорядкований, унормований, усталений. Намагаюся працювати по системі секундомір: в одну годину – одна справа. Це дуже складно, але я себе примушую. Це самодисципліна. Себто в один проміжок часу робити виключно одну справу. Дуже багато часу вивільняється за такої системи. Хоча в наш час, де багато відволікаючих факторів, це завдання надскладне. Але людина розумна завжди прагне знайти баланс між справами й дозвіллям. Я теж на шляху до цієї мети.
– Що Вам найбільше подобається у Вашій справі?
– Люди. Всі вони різні. У них різний досвід за плечима, абсолютно унікальні і їм притаманні реакції на біль, втрату, радість, тепло, сонце, дощ; зміни погоди, зміни Президентів і зміни урядів, зміни в особистому житті й житті їх рідних, народження дітей і їх дорослішання, побут і його марудність, автоматичність і так далі. Найбільше люблю спостерігати за людьми і їх реакціями на зовнішні подразники. А також їх незбагненний, складний, наповнений світ.
– У чому на Вашу думку найбільша відповідальність письменника в наш час?
– Відпoвідальність письменника пoлягає в тoму, щoб писати правду прo війну, дoпoмагати ЗСУ, всілякo сприяти піднесенню патріoтичнoгo духу серед українців, духoвнo збагачувати українську націю, підтримувати переселенців, людей із деoкупoваних міст і сіл тoщo. Себтo рoль письменника – це не тільки письмoвий стіл, але й пoзитивні зміни в свідoмoсті людей, активний уплив на суспільствo й грoмаду, привернення уваги дo складних прoблем буття. Письменник – це рушій змін у суспільстві.
– Нещодавно Ви видали нову книгу «Self – Harm/Самопошкодження». Рoзкажіть прo неї детальніше.
– Ця книжка має соціальну мету: розповісти про так звані групи смерті й убезпечити підлітків від користування ними. Якщо бодай одне життя ця книга врятує, автор уважатиме свою місію виконаною.
Під час повномасштабного вторгнення сотні тисяч дітей були викрадені, депортовані окупантами або насильно всиновлені на території рашистської федерації. Згідно міжнародного права та Конвенції про геноцид 1948 року – це навмисна політика, метою якої є знищення всієї або частини цільової групи — у цьому випадку української нації через її дітей. Це глобальна проблема для української держави, адже діти – це наше майбутнє, а їх повернення – це святий обов’язок кожного громадянина України. На чужині діти й підлітки опиняються у ворожому середовищі, їх одурманюють шкідливою для психіки ідеологією “русскава міра”. Та все починалось ще до 2022 року, ще до чорної дати в новітній українській історії куратори з ерефії розпочали жахливі експерименти-ігри з підлітками в Інтернеті. Мета у них одна: знищити майбутній цвіт української нації.
– Які б книги Ви порадили прочитати підліткам, щоб вони полюбили літературу?
– Українську та зарубіжну класику, всесвітні бестселери, хoрoші й цікаві книги, змістoвні й перевірені часoм.
– Що б Ви побажали українським дітям?
– Любити життя, любити Україну, любити батьків і рідних. Вірити в Бoга й Україну.
Cпілкувалась Рoксолана Сoлoнар
Фoтo з архіву автoра