Пишучи про Богдана Дячишина, згадую далекі шістдесяті, відомі не лише рухом «шістдесятників», а й «суперечкою між ліриками й фізиками». Пам’ятаю початкову фразу із листа одного читача з Луганщини, що відгукнувся на вихід творів Горація у моєму перекладі (це вже початок вісімдесятих): «На столі в мене Горацій і «Електрон у хімічних процесах». Богдан Дячишин – із «фізиків» (інженер-електромеханік… «Фізики» і «лірики» – у широкому значенні слова: ліра – символ пісенного, загалом художнього слова; фізика – пізнання природи, без чого неможливі усі пов’язані з практикою технології.
Між точними і гуманітарними науками, звісно ж, не мало б бути суперечки, а навпаки, тісний зв’язок, бо ж «Пісня і праця – великі дві сили». У високо технологізованій добі, на новому витку, мала б поновлюватись гуманітарна канва, що єднала колись усі професії: від тих же «ліриків» – до «фізиків». Але так не відбувається. Пісня пішла своєю стежкою, праця – своєю; красу фізичну вкрай рідко єднаємо нині з красою душі, думку – з образом, любов – зі словом; людина, поринаючи у віртуальний світ, пориває зі світом живої природи; зиск бере гору над відвічними моральними засадами й таке інше… Тож Богдан Дячишин – не «перебіжчик» з одного табору в інший. Він – один із тих, хто намагається проснувати нитки, які в’яжуть сьогоднішній світ – з учорашнім, ближчим до слова, отже, й до думки; в ній же, за Паскалем, – уся гідність людини, уся її моральність, якщо думка – не хибна, добра, зігріта теплом душі.
Переді мною – стосик книжок, які Богдан Дячишин видавав, починаючи з 2014 року (їх, гарно виданих, ілюстрованих, уже дванадцять). Про що пише автор – у заголовках його книжок: ключові поняття тут – «думка», «слово». Світ, на початках якого було світотворче і людинотворче Слово, чекає свого ословлення людиною; зростаючи при слові, виходячи з темряви й мовчанки до світла, вона, врешті, й стає людиною. Таку думку прочитуємо у заголовку найсвіжішої книжки Богдана Дячишина: «Ословленого світу таїна» (2022). «Таїна» – бо до неї йдемо, та ніколи її не осягнемо: пізнання, розкриття вищого начала у собі (за античними – «частки небесного подиху») – безконечне.
Отож, гортаючи книжки Богдана Дячишина, мандруємо теренами вічного; за дороговкази тут – численні сентенцї, більшість яких автор черпає з Біблії та з античних письменників. Розгорнувши, скажімо, «Слово про вічне» (с. 22), читаємо: «Є дві смерті. Перша – тілесна: «І вернеться порох у землю, як був…» (Екклезіяст 12:7а), а друга – духовна, коли стирається пам’ять». Берегти пам’ять про тих, хто плекав Слово, – постійний і настійний заклик античних авторів. Тож «пам’ять» – ще одне ключове слово у творах Богдана Дячишина («Думки пам’яті», 2014). На кожній сторінці його творів – голоси тих, хто, залишивши на літературній ниві пожиточні, по-господарськи оброблені рядки, відійшов у Вічність, як і тих, хто ще веде свою борозну… Живі голоси людей, промовисті штрихи до їхніх портретів, щире бажання автора привернути увагу до слова, до людського в людині, до вдумливого читання, до роздумів про вічне. Так, від книжки до книжки, автор виробляє свій оригінальний жанр – зіткане з думок письмо. З тієї «тканини» (якщо латиною – то з «тексту»), хай фрагментарно, проступає мапа життєвого простору із світловими на тій мапі точками – думками; саме життєвого – в античному розумінні слова: «Жити – значить думати». Думати – отже читати: «Думайте, читайте…»
Життя й справді наче книжка; її сторінки гортаємо, перечитуємо, переживаємо, тобто ще раз і ще раз, що властиве лише людині, живемо пережитим. Про це – у книжці Богдана Дячишина «Пережите-перечитане». На обкладинці – листок у леті, відлеті. Тут – болючі для автора сторінки: особисті втрати, сумні рефлексії… Та не тільки особисті: в густій канві біблійної і житейської мудрості – трагічне, драматичне, а водночас і героїчне нашої минувшини і дня нинішнього, тривожного… Книжка ще раз нагадує читачеві, що рятівною опорою при всіх життєвих пригодах – Слово.
Якась особливо тепла й багата асоціаціями назва виданої у Києві (Український пріоритет) книжки Богдана Дячишина – «В маленькій амфорі слова» (перифраза віршового рядка Богдана Смоляка). Під назвою, на обкладинці, – щедрий золотим колоссям пшеничний лан, синювата смужка далекого лісу на обрії, чиста голубінь неба… Українська земля, що у таких глибоких духовних зв’язках із давньою Елладою… Хай же і в маленькій амфорі не бракне «крові землі», того вина, що так надихало давніх шанувальників Слова! З роси й води Ювілянтові – на многії і благії літа!..
P. S. Дячишин Богдан Васильович – кандидат технічних наук, доцент, член Національної спілки письменників України, Української асоціації письменників.
Життя бігло по висхідній: школа, інститут, аспірантура, дисертація…
Працюючи у Львівській Політехніці, згодом у Лісотехнічному університеті, викладав електротехніку, обчислювальну техніку та програмування. У 35 літ опублікував понад 50 науково-методичних праць. Однак доля мінлива – надійшов час роздумів, світоглядних пошуків, тривог та печалей, осмислення природи буття (з 1.01.2000 року на пенсії). Писати для загалу почав 2014 року. Автор 12-и книг есеїстики та понад 260 газетно-журнальних публікацій.
Андрій СОДОМОРА, м. Львів