Господь, напевно ж, і не знав, не відав,
Кому гостинці завдавав на рівні плечі,
Якби ж не знав, немов у долі болі крав,
Якось під зосенілу днинку…
Важке повернення, де стільки ж муки
Летіли мовчкома, німіли й круки,
Снували в чистих небесах, на голос кволі,
То ж хто Йому все записав, мов проти волі,
Супроти честі та добра,
Покутського гіркого щісти,
Хто вимагав: безтямно йти,
Щоб знов упасти?
Талан покласти на тужавий лан,
На Кіріосі – стигла грань
Людського болю…
Неси, неси, бо все – життєва гра,
Де біль підступно коле
І вириває безтямні болі,
Позалишалися в людей,
Супроти незбагненності та волі…
Та хтось приховано моливсь:
Ти ж, Праведний, хоч подивись,
Бо серце і твоє – печальне,
Якщо здригнеться, защемить,
Життя Йому аж затремтить
І знов розтане,
Проллються сльози навісні,
Розлогі, зболено-смутні,
Весінні, тихі, голосні,
Війни потуги й одійдуть, –
Впізнає, звісно ж, кожен,
Заплаче Бог в самотині,
Бо плакати, не зможе…
… А Коломия, ще ніхто й не зна,
Мовчатиме про звісно,
Лиш заспіває: гей-дана-да,
Трембіта чисто залуна,
Розгнівана, тремка вода
Й вози заплачуть,
Хто наших душ не проминав?
Повернеться, хоча б на Час,
Немов годинник тріснув,
Пішов туди, де ще ніколи.
Величність узяла своє
І пригорнулась, не голосить…
Кому Господь і що дає?!
Немов прощення просить.
Йому ж подякувати пора,
Нехай собі вирує-плине,
Не май на Господа образ,
Він правду знає,
Котра ніколи не минає,
Любов’ю тільки виграє:
Навзаєм…
Мирослав ЛАЗАРУК
12 жовтня, м. Чернівці
КАМІННИЙ ХРЕСТ
Василеві Стефанику
З нагоди його 150-річчя
Мужі достойно-гідні, непоступні,
Ступаючи, немов на Еверест,
Під звуки скрипки, чи валторни й лютні
Несуть надсадно Твій камінний хрест.
Гостинець вимостили, звісно ж, із асфальту,
Не вистачило трішки, то й дарма,
Слова ж які, неначебто з базальту,
Народ потішився, мов облизня піймав.
А слави, слави стільки, що й не видно,
Де починається і де її кінець,
Сидіти би собі звичайним сиднем,
Та розʼїдає правда, мов свинець…
А там дивись, і нагороди стрельнуть –
Продовжувачі всіх Його шляхів,
Невже ж і зазіхнуть на зболено-пекельну,
Де не було жоднісіньких страхів.
Зривали болі зболені завбільшки
Людські, як голови, де й чорт не ночував,
І напиналися тугі конячі віжки,
Коли отець востаннє причащав.
…А там, далеко, де його немов забули,
Михайлів* памʼятник заріс у бурʼянах,
Де душі затягнуло геть намулом,
Чи не доконує вас превелебний страх?
Чи не посиплеться звідтіль їдка полова,
Чи подолаємо колись її і ми,
Задля Стефаника неговіркого Слова,
Де стеляться гіркі нескошені дими.
Бо ж Слово було Бог, незміряно стражденне!
Переступаючи вогненний переліг,
Камінний хрест його понощний і поденний,
Бо ти ж його, Василю, переміг.
——————————————
- Памʼятник Михайла Дмитріва, замовлений сином Кирилом Василя Стефаника, мав стояти у Русові, але через переслідування скульптора тоталітарною владою його поставили в колгоспі-мільйонері імені В. Стефаника в селі Ясенів Бродівського району на Львівщині, де стоїть забутим досі.
Мирослав ЛАЗАРУК, «Тилинка й литаври»