Ця давня історія дещо пригасла з роками. Можливо, тому, що не була записана, стала майже неймовірною. І уже зараз пригадую докладності та дивуюся: невже все це, пережите та бентежне, відбувалося зі мною? Відклалося й залишилося досі, хвилюючи навіть містичним досвідом, на моєму життєвому шляху.
…Власне, йдеться про мого торішнього приятеля, художника Штефáна. Займався він і малярством, і графікою. Постійно брав участь у виставках в Україні і в далеких краях за кордоном. Не раз у його затишній робітні в середмісті, за горнятком кави, ми розмовляли про мистецтво, літературу; оповідали один одному про пережите, захоплююче, незабутнє. При мені він ніколи не ставав до роботи над картиною чи штриховою графікою. Напевне, любив працювати наодинці. Але, як виявилось, не тільки тому…
Одного разу я завітав у його майстерню без попередніх домовленостей. Якраз закінчував жанрове полотно, що мало, наразі, умовну назву «Оголена у місячному сяйві». Його молода моделька, студентка університету, називав її Нюся, ледь встигла пірнути у бокову комірчину, аби одягнутися. Не забарилася. І коротко попрощавшись, сміливо кинулась у дощисько. Наше товариство, припускаю, цікавило її не надто. Штефан одразу взявся готувати каву. Я ж витягнув із портфеля, ні, не те, що ви подумали, а свою нову книжку поезій, аби підписати її приятелеві. І саме у цій ситуації натякнув у підписаному тексті на особливості жанру «ню». Охоплений попереднім настроєм, що, здавалося, завис у майстерні. Оголеність.
…Зовсім трохи про Нюсю: звісно ж, ніхто не відміняв заробітків і у такий спосіб. Зрештою, ми перейшли на побут. Тут я й розповів художникові, що недавно ненароком «позбувся» свого золотого медальйона із золотим ланцюжком… Виріб – авторської роботи, що так подобався мені. У Карпатах, що називається «на спор», я здолав бистрину річки, а медальйон загубив. І хвилювала мене не так його злотовартість, як антикварна цінність. Одне слово, я звик до нього, а він до мене.
Між нами відбулася розмова. Штефан якось несподівано запропонував:
– Якщо ти зможеш по пам᾿яті цю свою цяцьку докладно відтворити, я накидаю її, як кольорову графіку, на аркуші паперу…
– А по тім!?.
– Спробую в натурі відтворити, а чи знайти її цілком… як була. Тобто повернути…
– Яким чином?..
– …Про це не розповісти. Треба діяти, поки ще свіжий слід… Бачиш: сонячна погода і місяць якраз сьогодні буде, вночі. Отож опишемо-намалюємо. Зроблю тобі дружню послугу.
Він не зволікав. А що я дуже добре знав і навіть відчував досі на шиї цей ланцюжок з медальйоном, то справа тривала не аж так довго. Штефан накидав спочатку контури ювелірного виробу, а згодом навів усе штрихами та лініями, виповнив кольором акрилової відповідної фарби. На якусь мить мені здалося, що ланц ледь заворушився, шукаючи собі вигідне місце на аркуші. Я навіть простягнув руку, як кажуть, на автоматі, аби взяти його. Проте Штефан зупинив мій порив, сказавши, що – пóки не час.
– Знаєш, мають відбутися певні процеси, щоби втрачене золото втілилося в цей мій художньо-містичний проєкт. Ми закріпимо його на віконній шибі, лицевим боком назовні. Нехай же сонце та місяць пройдуться по ньому, заряджаючи площини золотого виробу певною енергією. А там – побачимо!..
…Я з᾿явився у майстерні по трьох днях відсутності. І перше, що вздрів, – мій ланцюжок з медальйоном, як ні в чому не бувало, висів на мідній відкривальній ручці ще австрійського вікна. Настільки схожий на мій, що я подумав: а чи не муляж це раптом? Штефан перехопив мій погляд і обережно зняв прикрасу та подав мені. Я розгублено взяв її, притулив до щоки. І, о диво, вловив запах парфуму, що ним часто користувався. Перепитав, чи це та сама річ, що я думаю, і чи там, де я її загубив, зараз її немає… І отримав ствердну відповідь. Так, це була не якась мана, а справжнє перенесення на відстані матеріальної субстанції на вимогу покликальника. Я тут же одягнув прикрасу та відчув, що це саме моя пропажа. Енергія тепло й рівномірно раптово розлилась по усьому моєму тілу. Було звично і приємно. Я повернув собі те, чого мені якийсь час так бракувало…
Минув місяць-другий. У силу певних обставин я не навідувався до робітні Штефана. Хоча мені там було звично і приємно. У цьому калейдоскопі кольорів, плям та ліній… Я добре знав його картини та ліногравюри. Адже у мене був, викуплений у нього, живописно-графічний цикл «Загадки вечірнього Лемберга».
…На цей раз Штефан, неочікувано, зателефонував сам. Говорив, як завше, скупо, буквально так: «Хочу запросити тебе на рибалочку, на Чорне озеро. Знаєш цю місцевість – там, де моя хата стоїть. Зранку о восьмій зможеш? Так? Отож бо й воно. Справжні хлопці так і домовляються… Одразу!»
Наступного ранку злегка дощило. Але не дуже заважало нам. Здавалося, цей дощ ненадовго. Згодом так і склалося. Штефанів байк «Харлей-Девідсон» хутко примчав нас до лісового будиночка. Власне, це було не так житло, як прихисток для заблукалих мисливців, рибалок, грибників… Двері, хоч і були замкнені, великий ключ, подібний до коморного, висів тут же поруч дверей. У хатину можна було зайти будь-кому: відпочити, підсушити одяг над коминком. Нашвидкуруч перекусити. Довкола будівлі – моріжок та обнесена воринням незначна територія.
…Цього разу нас чекала дещо інша картина! Штефанове обійстя вщент вигоріло! Довкруж дотлівали цурпалки. Вітер розносив запах згарища. То тут, то там ми знаходили запечені тушки їжаків та ящірок. Мене від побаченого не покидала думка: «Штефан вибудував хатку для всіх, «беріть, користуйтеся». Отак вони скористалися! Хоча причиною могла бути й блискавка… Невідомі шляхи Господні!..»
Мій друзяка, здається, не дуже переймався побаченим. Якось акцентовано мовив: «Важливіше не те, що є, а те, що буде». І тут же взявся сідлати свого сталевого коня, то і я примостився на м᾿якому комфортному сидінні. «Харлей-Девідсон», як завжди, рвонув з місця, й за лічені хвилини ми з вітерцем уже поверталися до міста.
Поряд із дверима у робітню уже стояла Нюся, очевидно, така була попередня домовленість з художником. Але він, майже не зупиняючись, кинув їй: «Приходь у цей же час завтра». І дівча подріботіло собі. А ми, звісно, – у майстерню. Штефан одразу кинувся до надпочатої пачки паперу. Тільки зараз я помітив, що аркуші були не гладенькі, а всіяні горбочками, як це трапляється в акварельному малюнку. «Ну що, відтворимо мій лісний палацик на папері? Ти ж знавець етнографічного будівництва?! А у мене будували гуцули…» Я одразу ж погодився, справді маючи певні знання в народній архітектурі.
Ми разом доволі швидко відтворили будиночок лісівника на папері. Були там й зведені взруб стіни, і непохитні дубові підвалини, і невеликі заставні вікна, і глинобитна долівка, й покриття даху: щось середнє між колотою драницею та пазовим ґонтом. Діяли ми, доповнюючи та направляючи один одного, майже не сперечалися. Будівля на листі паперу вже навіть почала вилискувати шибками у вікнах. Так, як мої консультації були вкрай точними і коректними, а знищена хата Штефаном будувалася самостійно, під його наглядом, тобто деякі знання вже було накопичено, то й справа наша сьогоднішня рухалась доволі швидко. За якийсь час художник уже закінчував споруду, накладаючи останні штрихи та мазки. Як же незрівнянно вилискувало на сонці покриття даху, виготовлене зі свіжої золотавої драниці та різаного ґонта! – Просто – золото.
Штефан усе щось підправляв на створеній ним картині та наче до себе промовляв, що завтра виберемось до соснового лісняка; нехай зараз сонце та місяць попрацюють; вони це вміють… Як завше, легко начепив на шибку аркуш і на якусь мить застиг, міркуючи про щось своє, вирішальне. Раптом кинув: «Так цьому і бути!» Я, звісно, не вимагав від нього якихось додаткових пояснень та з᾿ясувань. Божа нагорода ця великим даром є, і навіть сам дароносець не у всі докладності посвячений. Так є.
Наступного дня ми уже мчали до згадуваної лісничівки. «Харлей-Девідсон» аж харчав, долаючи бездоріжжя. І ось – на видноколі побачили лісничівку. Як лялечка! А головне, покрівля з золотої драниці, врізаної в пази як ґонт, світилася свіжістю в промінні вранішнього сонця. І насправді виглядало на золоту покрівлю. Зблизившись і заглушивши двигун, ми побачили, що двері раптово відчинилися й звіди з᾿явилася Нюся. Напевне, завчасно Штефан передомовився з нею. Кава уже парувала на дерев᾿яному, чисто вимитому столі. Що також виглядав на золотий. Втім, там і до кави було…
Не думаю, що Штефан міг освоїти у такий спосіб тисячодоларову купюру або брикет банківського золота. Зрештою, у цьому світі нема неможливого.
З часом. Я встиг побувати в Америці, цікавлячись культурами древніх інків, майя, ацтеків… Повернувся до Лемберга через кілька років. Маючи метою обробку привезених збірок матеріалів та опрацювання своїх наукових текстів.
…Виявилось, що Штефан одружився з Нюсею. Згодом виїхали в Канаду. Зараз живуть в Оттаві та виховують двох малолітніх хлопчиків: Андрія й Стефана. Подеколи ми телефонуємо одне одному. Причому ніколи не згадуємо про чарівні золоті перетворення… Так воно якось вийшло: некепсько.
Віктор Палинський
Leave a Reply