Остання сторінка зітхнула своїм сірим тлом, наче розлучно, а нібито і вдячно… Тиша… Слів бракує, бо розумієш, що вони, направду, повсідалися мовчазою купочкою під крилами осіннього тужливого птаха, так схожого до того, що тихо й назавжди завмер на обкладинці книги, обірвавши на прощання всі тенета…
Закриваю, зітхаючи од вихору вражень і відчуттів, щойно презентовану у столиці книгу «Я птах між тенет» і заплющую очі, легко уявляючи перед собою її автора – вродливого воїна із привітно відкритим поглядом кольору неба… Героя, який і сам уже у тому небесному воїнстві ще з 7 травня 2023 року, а й досі там, на згорьованих й обпалених війною українських рубежах, бо й дотепер, на жаль, не знайшов місця останнього спочинку через клятих виродків, що не дали вивезти тіло…
Ілля… Його прізвище – Чернілевський – було мені знайоме іще зі шкільного дитинства, позаяк у Новодністровській першій школі працювала тоді його тітка по батькові Юлія Болеславівна, і як український філолог, знайомила колег і вихованців із творчістю уже тоді відомого брата – поета, кінорежисера Станіслава Чернілевського, батька Іллі.
А вже за кілька днів від трагічного 7 травня чи не увесь фейсбучний простір поступово, немов оголений нерв, сповіщав про неминучий біль: внаслідок мінометного обстрілу неподалік селища Кам’янка Покровського району Донецької області Ілля загинув – Господи, саме у мамин день народження…, навіки зоставшись 30-літнім…
Перегорнувши спочатку посмертне літературно-художнє видання поезій Іллі Чернілевського, а це лише 38 віршів періоду 2017–2022 рр., які збереглися, мимоволі зупинилася на фотографіях із родинного архіву, хоча тоді багато з цих фотопоглядів воїна з небесними очима неодноразово полохали душу у стрічці новин. Тепер птахом між тенет знайомий-незнайомий талановитий автор, музикант, співак, актор дубляжу незримо був поряд у своїх поетичних сповідях, що захоплювали філософського глибиною, рясно вбраною у майстерність вдихати її у слово. Вражали пережитими болем і втратами емоції, що скапували із кожного нового рядка, немов сльози поминальної свічі, котру вже пів року рідні не можуть запалити на неіснуючій могилі, але щомиті здригаються од її пекучого дотику. Змушували повертатися до метафор і о́бразів, відчуваючи усе пережите і незабуте, втрачене й омріяне, згіркле і розвіяне вітром, чим Ілля жив упродовж отих 6 років. Жив, творив, оспівував, прагнув, повертаючись подумки до свого, дитячого: «Блакитноокий хлопчику з білявим чубом,/прости, я не виконав обіцянку…»
І хто ж знав…, що лежатиме він не на рідних батькових жванських просторах, радо вальсуючи подумки із натхненням, а десь у чужому, розхристаному війною весняному яру, опинившись у смертоносно-зажерливих обіймах війни; що плакатиме його душа літніми дощами, мерзнутимуть рештки понищених берців і броника у осінній негоді, та і зима вже так скоро засипатиме невблаганно цей невиплаканий біль… «Біль, який не згасне незабаром», бо «довбає вороном у скронях» – саме так ще у жовтні 2018 відчув Ілля схожу втрату товариша – Максима. А тепер уже у навічній скорботі за ним самим рідні й близькі сумують в жалобі його ж словами: «…це наш світ надвоє розколовся/з думкою, що тебе вже немає».
«Прилетів, виспівав і полетів туди, де тенет нема. Доля…» – зібравши докупи усю родинну скорботу, коротко напише тітка Юлія Чернілевська.
І лише на сторінках збірки Ілля промовлятиме щоразу:
«І сонце встає,
і говорить усім
квітневу палку і тремтливу промову,
що скоро часи набуття, воскресінь,
що вірити маємо ми в перемогу.
І палець правиці кільце обійма
так міцно, неначе дитину матуся,
і, чуючи залпи свинячих гармат,
кажу собі впевнено:
я повернуся».
…Повертатиметься! Неодмінно повертатиметься 1000 разів – накладом посмертної збірки! Завжди повертатиметься поглядом з муралу на будинку у селі Буша, що на Вінниччині, який створили за ідеєю мами Іллі Ольги. Піснями повертатиметься, віршами, пам’яттю, птахом між тенет…
Інна Гончар,
м. Новодністровськ,
Чернівецька обл.
