Повітря

«Яка ж класна свіжа прохолода! – думала Еля. – Ці дорослі якісь дивні: «Вдихай через ніс, видихай через ніс! І все неквапом, неквапом…». Але діток багато, за всіма вчителька не встигає пильнувати, тож Евеліна і дихала, як хотілося, і снігову кульку зліпила, і з гірки з’їхати встигла.

Ввечері було гáряче, а вранці відчула нежить, і горло про себе нагадало.

– Це все ваша калина! – невдоволено гримала мама. – Все та калина! І чому тебе понесло її рвати? До дому ж близенько! Нема, щоб за портфелика – і додому, а ти по калину подалася!

– Мамо, але ж калина не застуджує. Ти бачила, які в неї камінчики, на серця схожі? І морс із неї смачний!

– Відтепер такий тобі і пити! – і це прозвучало як мамин вирок.

Зо два тижні лікували Елю вдома. Спочатку теплим калиновим морсом, липовим медом, трав’яними чаями, але це мало що дало. Дихати дитині ставало дедалі тяжче. Приходила лікарка із «фіолетовим» волоссям – особливий відтінок блонду, який дівчинка зрозуміє, хіба коли подорослішає. А тоді пані Марія була її феєю. Завжди спокійна, приваблива жінка з приємним голосом, теплими руками і широкою усмішкою. Такою пані Марія є і дотепер, от лишень волосся не фарбує у фіолет, але і природній сизо-сивий їй до лиця. Усміхненим личить усе. Але тоді лікарка зрозуміла, що не зцілить дитину самотужки, тож порадила звернутися до педіатра із райцентру. Відвезли туди семилітню дівчинку і, як здалося Елі, незрозуміло чому залишили на стаціонарі, та ще й приписали крапельниці. Прийшла молоденька медсестричка, але так і не змогла провести бодай одну маніпуляцію, – не знайшла вен.., погані, сказала.

«Але ж я не лялька…» – мовчки бідкалася Еля. Перша солона крапелька з’явилася десь після дев’ятого невдалого уколу.

– Хай прийде інша тітонька! – просила мала. Але… Було ще зо дві спроби.

– Можна ж зробити так, аби діткам не було боляче, − думала дівчинка.

Колись вона сама навчиться робити різні медичні маніпуляції і швидко зрозуміє, що у медичних закладах надто багато болю, і не все залежить від людей у білих халатах.

Колись вона навчиться вставати і йти. З крісла, з кушетки, з кабінету. Вона більше не дозволить недбало експериментувати над собою. Але це буде потім…

Прийшла старенька тітонька, яка напрочуд швидко поставила крапельницю. І це ніби допомогло – дівчинці стало дихати легше. Сон став огортати її у своїх обіймах. Вранці приїхала мама, але донька дихала знову важче, ручки були всі у синцях. Від уколів і крапельниць дитина навідріз відмовлялася.

– Тут не дозволю нікому. І… мама її почула. Зібрала дитячі речі – і пообіді вони вже були в іншому лікувальному закладі. Дівчинку оглянув один із найкращих лікарів, який вмів не лише лікувати, а й розрадити, підтримати, пожартувати.

Колись Евеліна згадає ім’я лікаря, який врятував її маленьке семирічне життя, і подякує янголові, що беріг його багато літ потому. Смаглявий «Айболить» посивів, а от усмішка залишилася незмінною. Скільки ж маленьких життів він врятував!

Еля задихалася… Їй бракло повітря. Не вистачало кисню і простору. Повітря було важким, але таким необхідним! Багато з того, що можна, зазвичай, дітям її віку, Евеліні було заборонено: гратися з котиком чи собачкою, їсти помаранчі і шоколад, спати на м’якій пуховій подушечці, носити пуховики чи хутряні шапочки, користуватися парфумами, бігати, стрибати, нюхати квіти…

Дихати не забороняли, ні, але повітря не вистачало. Не лише повітря, а й спокою, обіймів, барвистої веселки. Вона довго шукатиме усе це. І знайде…

Мама придбала олівці – двадцять чотири кольори – і величезний альбом. Це ж увесь світ можна розмалювати! І вона малювала. Евеліна малювала море. Лікар був мудрим чоловіком і, попри всеосяжні заборони, знайшов для свої маленької пацієнтки ліки – море. Звісно, не обійшлося без усіляких препаратів. Але море було скрізь: і в медичному протоколі, і поза ним. Еля вже уявляла собі ту стихію, вигадувала її, як могла. Лікар поселив мрію про море, де багато-багато повітря. І вона малювала його… Повітря і море, а ще веселку і птахів. Квіти, яких не можна нюхати, плюшеві ведмеді, з якими не можна гратися, – усе це дівчинка зображувала на аркушах паперу.

Вона малювала і поволі одужувала. Повітря ставало більше, воно набувало кольору і смаку. Якби хто знав, яким солодким буває повітря! Воно пахне. Пахне зимою, а ще хвоєю, морем і апельсинами. Еля одужувала, але знала, що двоє діток нещодавно померли, бо їм не вистачило повітря. Тому вона малювала море… У повітря насправді багато кольорів, воно як веселка і як сонце. Повітря має колір життя. Воно не безбарвне. Багато веселки, сонця і моря. Дівчинка вірила…

Мрія про море додавала їй снаги до боротьби. А ще були листи. Так-так – листи! Не електронні, а справжні, паперові, бо не було ще тоді ні в дорослих, ні в дітей гаджетів з доступом до всесвітньої павутини. У класі, окрім Елі, навчалися ще двадцять діток. Після зимових свят дівчинка отримала понад двадцять листів – від дітей і від вчительки, по декілька речень від кожного. Вони її чекали, а Еля вже і літери почала забувати… Читала листи – і дихала глибше. Читала, перечитувала… Їй дуже хотілося писати разом із ними, гратися, навчатися, жити. Відтоді Еля не тільки малювала, а й читала і писала щодня.

Додому вона повернулася, коли вже розтанув сніг. Евеліна успішно здала контрольні – і її перевели до другого класу. Влітку вона із мамою поїхали до моря. З кожним кроком, з кожним днем і роком ставало легше дихати.

Сьогодні день янгола лікаря, який навчив її вдихати життя і видихати щастя, любити море і веселку, а головне – вірити і боротися. Еліні пишуть тепер тільки електронні листи. Та і ця розповідь, написана у планшеті, а не на папері.

Евеліна смакує свою осінь із запахами апельсинів, дивиться у вікно, де щоранку сходить апельсинове сонце. Поряд спить дитина і усміхається янгол-охоронець. Віра, дія і любов завжди перемагають, щоби там не було. А любов, як повітря, − вона або є, або її нема. І тоді, як без повітря, душно. Любіть і перемагайте!

Калина червоніє знову, як тоді, у далекому дитинстві. На білосніжному тлі вона особливо красива.