Якою мудрою, якою пророчицею виявилась баба Христя! Свого часу, давно то було, років, мабуть за сорок, вирішили онук Христі Свирид Юхименко з дружиною зруйнувати на подвір”ю погреб. Бо вже ж наче зайвий він. Хоч і глибокий, давній та надійний, і викладений зсередини камінням та цеглою, і температура тут відповідна – прохолодно влітку і тепло взимку. Але ж усе рухається вперед! Жити стало лучче та веселіше. І вже он гуде собі та буркоче на кухонці пузатий холодильник. Пощо той погріб?! Усе до холодильника!
Свирид вже мав намір скористатися трактором, на якому ще працював його батько Прокіп, син баби Христі. Ото вчепив би лопату і кількома заходами від погреба б нічого не залишилось. А бач – баба Христя стала перед трактором. І грізно так дивиться. Ну, не наїжджати ж Свиридові на рідну бабу?! Заглушив мотора. Сплюнув спересердя. Не лихословив, бо то у них суворо заборонено. Усі і скрізь гнуть триповерховими матами,а тут, у Юхименків, наче оаза якась. Територія вільна від лихослів’я! Так Христя постановила. За кожен матюк – по писку!
Стоїть баба перед трактором ще й рукою погрожує. Мовляв, капосне насіння! Погріб хіба після її смерті руйнуйте…
Ага… Після смерті? Живе собі Христя та й живе. Вже і сина Прокопа поховала. Сама ж вибралася у засвіти зовсім недавно. До сотки трішки не дотягнула. Але добре, що пішла. Бо війна розпочалася, і вдерлися до села москалі. А Христя якраз руських страх як не любила. І звідкілля у неї взялася ота нелюбов? Вони, Юхименки, хоч і прості роботяги, і не партейні зовсім, але до радянської влади мають навіть симпатичне ставлення. Ну був там їхній далекий пращур у петлюрівцях! Так і що? Давно минуло і змилось голодом та кров”ю. Тільки он Христя затялась. Видно, щось своє пам”ятала. А що – мовчок! Обзивала москалів часто найостаннішими словами. Воно аж на міжнародний скандал тягнуло. Тільки окрім домашніх, ніхто тієї нелюбові до “старшого брата” з уст баби Христі не чув. А вона їх і бандитами, і злодіями докоряла. Казала, що ті не знають ні гідності, ні честі. Часто любила повторювати, що ми ото є козаками, а то – орда. Дика і навіжена орда, яка живе однією руйнацією…
Домашні мовчки вислуховували претензії Христі до “старшого брата”, а заперечувати якось ніхто не мав відваги. Щось та було у баби причиною такого гніву. А що саме – не казала. Та й ніхто особливо не випитував. Життя он яке щасливе колгоспне радянське соціалістичне настало! Уже тобі і телевізор у хаті, і холодильник, і мотоцикл. А Христя щось своє знає – ну й нехай!
Москалі вдерлися до їхнього села на світанку. Спершу зайняли центр села, там де сільрада, клуб та крамниця. Згодом почали нипати вуличками і випитувати у людей про своє. Більшість мовчали, але знайшлися такі, що радо вказали на Василя Прокопенка, який в АТО воював, два роки тому як у село повернувся з війни на Донбасі, а ще на колишнього міліціонера Михайла Онищенка, а ще на активіста-державника, отого петлюрівця, а, може й бандерівця – Левка Калюжного. Ото їх трьох забрали і через два дні усі бачили їхні мертві тіла, що валялись за будкою-молочарнею. Кинулись було родичі поховати тіла по-християнськи. Ага, виставили автомати і відгнали наче собак.
Що робити? Як рятуватися від напасті? А у Свирида вже самого он, окрім дружини – невістка і два онуки. Син Дмиро пішов воювати проти москалів. Добре, що призивався з райцентру і для села вибір Дмитра майже не знаний. Але ж… Усе може бути. Може, вже хтось і сповістив москаликам за Дмитра. Боже, що то з ними буде!? Закатують як тих трьох!
І порадив Іван Зайвий, сусід та товариш Свиридів: “Переходьте жити у погріб! Двері зсередини зачиніть на засовку – та й годі! Москалі – вони по хатах більше шастають…”
Так і вчинили. Було усяке. Чули як ті падлюки гвалтують жінку Миколи Зарічного Настю. Чути усе, бо через хату сусідами. Гарна молодиця… А вони ж, скарай їх Боже, з Настею забавлялись прямо на очах у Миколи.
-Що, дядьку, весело? Але ж гарна у тебе баба! Гаряча!
Микола тільки лікті кусав та стограв. Стогін той могутній такий, наче з труби, виривався з його грудей. Один з тих нечестивців наблизився до Миколи ззаду і вистрілив у потилицю. Видно, діймав його людський стогін.
Закатували ще двох синів Петра Скунця – Альошу та Павлика. Гарні парубки – п”ятнадцять та шістнадцять років.
-Що ви робите, нелюди! – ламала собі руки їхня мати Катерина. – Забийте замість них мене.
-Е, цьотка! – скалив зуби бурят. – З них націоналісти виростуть. Мститись нам будуть…
Петро з диким криком і виряченими очима вибіг з клуні. В руках тримав вила. Ось проштрикне того, хто ближче до нього стоїть. Ага! Куля, випущена з автомата, прудкіша…
Ще з їхньої вулиці пристрелили хворого на голову Віталіка. Він поліз до окупантів щось розпитувати. У Віталіка ж даунізм, всяк про те знає. А ті, також добрі дауни, подумали, що то до них терорист-смертник наближається з поясом шахида.
Повистрілювали собак, котів і кіз. Курей забрали собі на вечерю. А щоб вдавилися!
Родина Свирида Юхименка врятувалась! Було, кілька разів хтось знадвору смикав за ручку дверей. Чулась розмова російською. На щастя, далі справа не йшла. Дверей не розстрілювали, гранат не кидали. Через кілька днів у село прийшли українські солдати. Радості було – і словами годі переказати!
-Господи! Ми врятовані! – Свирид стояв, засліплений сонцем. І здалося йому, що подвірям наче промайнула чиясь тінь. Дуже вона нагадувала бабу Христю….
Ігор Гургула