Ігор Гургула. СОСАПА: роман-хроніка. Львів. СПОЛОМ. 2022. – 316 с.
Свого часу відомий український письменник Василь Шкляр висловив думку про те, що вартий уваги епічний твір про ту чи іншу подію може з’явитися через багато років опісля неї. Не сперечатимуся з цим твердженням, бо переконаний, що в ньому є раціональне зерно.. Воно ж бо знано, що з височіні часу виваженішою стає оцінка і зникають емоції, котрі заважають цілісності сприйняття тієї чи іншої події.
Та це зовсім не означає, що не мають права на існування прозотексти зі спробами пошуку теперішніх відповідей на актуальні питання «зворохоблених днів». Не варто робити трагедії з подібного протиставлення, позаяк мирне співіснування двох творчих течій – реальність, продиктована часом.
Різні думки, звісно! І можна, зрозуміло, вдаватися до теоризування безкінечно. Але не бачу тут необхідності вдаватися до дискусії. Вона неодмінно наткнеться на певні «підводні рифи», оминути котрі видасться справою вельми марною та марудною. По-перше, письменник (і тільки він!) обирає тему майбутнього творива. По-друге, не лише вона (тема) має значення, бо читача насамперед цікавить наявність художньої справжності.
Саме про це подумалось, коли читав «СОСАПУ» – новий роман знаного українського письменника зі Львова. У тому, що склалось таке враження – не бачу чогось надзвичайного! Уже хоча б через те, що в основу оповіді лягли реальні факти, котрі автор спостерігав як волонтер і як журналіст під час спецвідряджень ще з 2014 року.
Цей висновок спробую підтвердити розповіддю, нехай і побіжною, про сюжет твору. Усе «закручено» навколо агітаційного підрозділу «Митуса», створеного у Західному військовому окрузі з метою ознайомлення з «реаліями» російсько-української війни і написанням високо-патріотичних творів. До складу «Митуси» увійшли поети, науковець, публіцист, фотограф і відеооператор, а також музикант Олег Чепіга, від імені котрого ведеться розповідь. Він – головний герой і такий собі «сторонній» спостерігач водночас. Задум кадрового офіцера Мирона Паранчака, котрий свого часу здобув освіту завідувача «клубною справою» Львівського політучилища, полягав у тому, аби «відродити» славні традиції колишньої «пресової квартири» Українських Січових Стрільців. Адже творча діяльність січовиків дала дивовижні результати, народивши низку популярних пісень та кілька книг прози. Отож, маємо своєрідну «тяглість традиції».
Йдемо далі. Ми дізнаємося у багатьох деталях як контрабасист симфонічного оркестру при обласній філармонії Олег Чепіга опиняється у війську. Дивовижно, але автор тут нерідко вдається до іронії. Робить він це зумисне, аби загострити увагу на моментах, котрі псують загалом привітну картинку «щасливого життя». На перший погляд, опис богеми, до якої належить Олег Чепіга, може видатися недоречним… Але… Добре, що ми не забуваємо, а, головне – не цураємось минулого. Що є – то є! Зрештою, це ще одне підтвердження, що ми мимоволі прагнемо знову і знову повернутися до звичності, додавши до неї яскравих барв.
Поступово знайомимось з іншими «дійовими особами» – з поетами Руриком Гансом, Ігорем Маргелем, Іллею Духовним, публіцистом Юрієм Прищем, науковцем Модестом Білим, фотографом Осипом Недурняком, оператором Олексієм Слабцовим
Отож, агітаційний підрозділ «Митуса» вирушає спершу до столиці нашої держави. Тут, як мені видається, автор відшуковує чимало цікавих деталей Але не вивищуватиму котроїсь з них, бо при бажанні кожен зацікавлений має змогу самотужки зануритись у вир подій, зображених у романі.
У текст органічно вплетено розповідь про Героя України Ігоря Дикуна з Борщович на Тернопіллі. Але не думаю, що це має істотне значення, бо не ця деталь впливає на експресію розповіді. Тут мабуть варто згадати інше – поява старшого лейтенанта відділу пропаганди Міністерства оборони України Сергія Литовченка, а також розповідь про Микиту Горбаля з Київщини. Зворушливо описано, як Микита став жертвою російських «визволителів».
Існує ще два моменти, без яких збагнення твору неможливе. Не залишається не поміченим описування того, як механізатор агрофірми «Пролісок» Василь Найда працює на весняному полі, а російський пілот «героїчно» бореться з українським трактором. А ще своєрідний антураж створюють і лекції Модеста Білого. Тут знаходять органічне переплетення російські частівки з віршем Йосипа Бродського.
Далі романіст веде оповідь про те, як «митусівці» відвідують Бахмут, а Юрій Прищ, загулявши у ресторані, врешті опиняється у російському полоні.
По-різному думається і про присутність воєнної хроніки. Бо, незважаючи на її потрібність, враження все ж залишаються двоякими. У окремих випадках навала інформації свідчить, що автор за рахунок подібних вставок просто збільшує об’єм написаного, оскільки без них головний текст не втрачає приваби. А з другого боку – усе більше усвідомлюєш потребу існування таких «нюансиків». Дилема? Безумовно! Проте ситуацію на мою думку все ж можна вирішити, коли замислюватися над потрібністю такого виражального засобу.
Через різні катаклізми, у тім числі – і книгорозповсюджувальні, стало неможливим встановлення чіткого розмежування між неологізмами, рідковживаностями та діалектизмами. Що вже вести мову про звичайних читачів, коли у цьому питанні знічено розводять руками навіть досвідчені літературознавці та літературні критики? І все ж, неологізмом можна вважати і саму назву роману. «СОСАПА»! Що за слово таке? Що воно означає? Що за ним стоїть? У Гургули чимало книг названі, сказати б – своєрідно. Тут тобі – «Гакелдама», «Мапуче», «КРІЛБ», «Посмішка Авгура»… Існують підстави стверджувати, що цей автор у назвах своїх творів орієнтується на малознані слівця. На тлі сучасного літературного процесу чимось надзвичайним це не вирізняється. До такої думки, зокрема, підштовхують «Госундрагоші» Дмитра Кешелі, «Хвороба Лібенкрафта» Олександра Ірванця, «Тотем» Степана Процюка.
Що, власне, означає оте начебто таємниче «СОСАПА»? За роз’ясненнями не треба далеко ходити. Вже на початку роману Ігор Гургула пояснює, що назву твору утворюють перші склади словосполучення: СОЛО САМОТНЬОГО ПАТРОНА. Образ, як на мене, цементує увесь твір. Хоча, можливо, не усіма сприймається однозначно.
Якщо говорити про мовленевість. Вчитуючись у текст, висновковуєш, що романіст вдало доповнює свій твір уживанням усталених висловлювань, котрі здебільшого мають фольклорне походження : «попали у «десятку», «увійде в історію», «у нас мурашки побігли шкірою»… То лишень дещиця з подібних висловів, але й вона промовисто свідчить про увагу до фольклорних традицій. Гургула вдало використовує епітети: «музика хрущів», «могильний хміль», «запах війни», «навіжений патрон», «мить тиші», «рослинне царство». Не бракне і цікавих метафор: «пам’ять землі має свій голос», «поїзд розрізав темне тло ночі», «садженці- як символ відродження»…
Про пейзажність. Тут існує чимало нюансиків. Та виділю з-поміж них ось що. Якщо у «Гакелдамі», «Посмішці Авгура», «Вершнику волі» образні замальовки зустрічаються доволі часто, то уже у «СОСАПА» зір натикається на них рідше. Що це? Безумовно, подібне – своєрідна реакція письменника на «тонкощі» часу. Але водночас, либонь, не слід забувати, що прихильність вітчизняних письмаків до пейзажності – вагома складова творчого індивідуалізму сучасного прозаїка.
Не заперечуватиму, що такі нюансики – свідчення того, що автор всерйоз переймається проблемами мовленевості в усіх її проявах. Хочемо ми того чи ні, а проблема є набагато ширшою. Зрозуміло, що лінгвістичні моменти мають значення. Але не менш важливими у даному випадку залишаються і психологічні моменти. Мені, скажімо, цікаво спостерігати як музикант Олег Чепіга з аполітичної людини перетворюється в українського патріота. І такі метаморфози в контексті зворохобленості життя вже стали незаперечною реалією буднів.
… А завершити ці нотатки про новий роман знаного прозаїка зі Львова хотів би ословленням ще однієї думки. Вже стало примітністю, що останнім часом на мій робочий стіл все частіше лягають прозові тексти. І про нинішню російсько-українську війну у тім числі. Але то здебільшого були образки, новели, оповідання. А от роман про війну до мене потрапив уперше. Чи виконав він завдання, яке було поставлене перед ним? Мабуть, що так! Але недохопи теж є очевидними. Тому тільки при їхній ліквідації твір міг би претендувати на перевидання.
Ігор Фарина
м.Шумськ
на Тернопіллі