Подружжя вимушених переселенців Ященків з Чернігова: «У Чорткові такі добрі, щирі люди, йому ніяк не пасує така назва!»

Подружжя пенсіонерів Тамари Василівни і Олексія Михайловича Ященків (останній, попри пенсійний вік, ще трудиться) нічим не відрізняється від пересічної української сім’ї. Сорок літ мешкали у п’ятиповерхівці. Виховали двох уже нині дорослих доньок, тішилися внуками й правнуком. Однак одного лютневого ранку в їхнє тихе-мирне життя, як і в домівку кожного українця, увірвалося жахливе слово «війна!..».

«Чоловік, як завше, прокинувся раніше від мене – збирався на роботу, – розпочинає довгу розповідь Тамара Василівна, зручно вмостившись на лавочці біля гуртожитку Чортківського фахового медичного коледжу, що став нині другою домівкою цих двох сивочолих людей. – Раптом бачу, якось дивно він себе поводить, з кимось розмовляючи по телефону. Запитую: що трапилось? Він каже: війна… І далі продовжує: ти залишайся вдома, а я піду на роботу. Яка робота? Війна почалася! Бери машину і їдь до магазину, купи продукти, все необхідне…

Не скажу, щоб зовсім не була готова до подібного розвитку подій. Про можливий напад росії багато говорилося по телебаченню. Мала таку-сяку нашвидкуруч сформовану тривожну валізу. Але хто б міг подумати, що почнеться війна?

Виросла у селі над Дніпром на кордоні з Білоруссю, змалечку їздила з батьками закуповуватися у сусідній райцентр Лоїв. Це ж брати! Ніхто не сприймав усерйоз, що може початися таке жахіття в наш час, у ХХІ столітті!

Прийняли рішення переїхати до старшої доньки Світлани, що мешкає на околиці міста у приватному будинку. Тим часом все більше ставало чутно вибухи. Там уже зібралася майже вся наша велика родина: крім нас двох і Світлани (молодша донька, Олена, мешкає в Києві) з дев’ятирічним сином, її одружена донька Юля, тобто моя внучка, з трирічним Богданчиком та чоловіком. У погребі під картоплю в гаражі облаштували сховище, вкинувши туди кілька пледів та увімкнувши обігрівач. Так і переховувалися там від вибухів, які щодень ставали гучнішими.

Чоловік Юлі якось на те мовить: це ж братська могила, гаражні стіни тонкі, не витримають, як потрапить снаряд – хто нас звідси визволить? Тож уже навіть не ховалися там, просто сиділи в коридорі будинку десь до другого чи третього березня.

Коли неподалік, метрів за шістсот від нас, вибухнула нафтобаза й «орки» розбомбили школу, вирішили: все, пора виїжджати. Куди? Не знаємо. Родичів, знайомих на заході України не маємо. Хтось з родичів Юлиного чоловіка зателефонував, що вони зупинились у Вінниці. Можна проїхати через Бровари – Канів – Переяслав. Вирушили…

Збирання в дорогу у нікуди теж неможливо описати без сліз. Нас на дві автівки – семеро осіб, з яких двоє дітей, плюс два собаки…

До Вінниці їхали цілий день. На кожному блокпосту зупиняли. «Зброю везете? Не веземо». «Куди їдете? Не знаємо…». Боялися заблукати – жодних вказівних знаків з назвами населених пунктів, замість них оте всім відоме: «Путін, пішов…».

О дев’ятій вечора приїхали в якесь село під Вінницею. Виявилось, що це внуччиного чоловіка кумів батьки тут живуть. Нас нагодували, поклали спати. Зранку прокинулись. Бачимо, чиїсь діти бігають. Мій чоловік запитує господиню: скільки нас тут? Та відповідає: сьогодні – п’ятнадцятеро…

Вирішили їхати далі на захід. А куди?..

Та сама історія. Повно блокпостів. Десь довго простоювали у корках, навігатор вів якимись манівцями, заблукали…

Спереду їхала донька з внучкою. Все надокучаю їм: куди їдемо? Вони на те – не заважай!.. Увечері, коли вже добре стемніло, приїхали до Чорткова.

Як виявилось, поки були в дорозі, внучка зв’язалася телефоном зі своєю однокурсницею, з якою навчалася у медуніверситеті в Харкові, родом – десь звідсіля. Пригадую, як внучка колись про неї розповідала: вона, мовляв, така смішна, все каже: «Холєра його знає…». Та дівчина звела з місцевими волонтерами, які й спровадили нас сюди.

Поселили нас на вулиці Київській у необжитому житловому будинку – хазяї десь мешкають в Тернополі. Волонтери привезли картоплі, консервації, білизну, навіть холодильника. От собі думаю: це ж наші «братні» росіяни, білоруси он що накоїли, а західняки, які, як нам говорили, східняків не люблять, як до нас відносяться! (Хоча я знала, що це неправда, адже свого часу навчалася у Рівному, ніколи упередженого ставлення до себе не відчувала). Тоді приїхала до нас молодша донька Олена. (Саме пані Олена, яка нині волонтерить у Чорткові, нас і познайомила зі своїми батьками. До речі, вона – професійний фотограф і це її чудові світлини ви бачите у даній публікації – Авт.). Так ми тут мешкали певний час: три сім’ї, два собаки…

Якось поміж себе вирішили: чого ми тут всі разом будемо сидіти? За якийсь день-другий Світлана з внуком через знайомих виїхала до Італії. А ми, старші, вирішили навідатись до міської ради, дізнавшись, що є варіант з гуртожитком. (Внучка Юля з сім’єю залишилася мешкати на Київській і у їхньому помешканні за останніх два тижні вже стільки зупинялося чернігівчан!). Як побачила у вестибюлі ці гори пакунків для фронту… У нас одразу поцікавились: ви допомогу отримали? Ні. Склали два пакунки з продуктами і засобами гігієни…

Я до того не плакала – діти, внуки плакали, а я чомусь ні. Мовляв, це не зі мною відбувається. Аж тут розридалась… Люди, які нас зовсім не знають, оце все нам дають…

Вийшла з з міськради, бачу – поруч великий храм. Пішла туди, думаю, поставлю свічечку, помолюся Богу. Заходжу у церкву, а при вході зі всіх сторін – повно людей, продукти, одяг, ще щось і я знову не стрималась – розревілась. Підійшов до мене священник, запитує, чого плачете? Кажу, та ось «прорвало»…

І там мене «навантажили» різним крамом. Боже! Скрізь такі добрі люди, мені їх хочеться цілувати, обнімати. Ніде не зустріла до себе подібного ставлення. Якби була моя воля, зараз би перейменувала ваше місто. Ну ніяк не пасує йому така назва!.. (Сміється).

Ось так ми тут і живемо, мабуть, уже з тиждень. Не знаю, скільки ще будемо, як все далі складеться? Поки надходить пенсія і це дуже добре. Їсти є що, тепло є. Вісім кімнат у блоці, всі дружно вживаємось. Хтось з Житомира, хтось з Києва, є й молоді сім’ї з дітками. Неначе в студентські роки повернулась. Вже й заняття собі знайшла. По сусідству мешкає молода жінка з Луганщини. Знайшла собі роботу, а трирічного сина нікуди подіти, садочки ж не працюють. Тож я й запропонувала: залишай на мене хлопчика, буду за няньку…

Ще зізнаюся, що ніяк до сирени не можу звикнути. Після кожної очікую, що має «бахнути», а воно не «бахкає». Начебто вже й вбулася. Але день чи два тому о сьомій ранку увімкнули сирену і чую, як ото автомат стріляє. Я давай швидко вдягатися. Прочиняю двері кімнати, а то хтось чайника на кухні поставив і він собі «бахкає»…

Мрію, щоб нарешті закінчилася та клята війна. Яка спецоперація? Люди гинуть. Дитсадки, лікарні, все руйнується. Від кого нас рятуєте? Від заходу, який нас прихистив і все надав? Не розумію і Західний Світ. Невже немає такої сили, щоб знищити того путіна зі всіма його виплодками!

Мрію, щоб всі у родині були живі і здорові, щоб ми нарешті повернулися додому. У нас таке гарне древнє місто. За п’ять останніх років так розбудувалося. Вздовж центральної вулиці навесні цвіте алея сакур, мільйони тюльпанів розпускаються!.. Тільки би лиш вдома. У 70 років нічого шукати по світу».

– Як закінчиться війна, до Чорткова коли-небудь приїдете? – запитуємо у Тамари Василівни.

«Не тільки приїду, а й усіх вас запрошу до себе в гості. Накрию стола, спечу великого торта, аж на п’ять поверхів. Побачите, яке наше місто красиве!

Принагідно хочу усім жителям міста Чорткова, які нас прихистили, сказати велике-велике «ДЯКУЮ»! І Вінницю ніколи не забуду…

І ще скажу наостанок про таке. У Чернігові в підвалі пологового будинку, де нині приймають пологи через постійні обстріли, два дні поспіль народилася трійня. Три роки такого не було. Хіба це не хороший знак?! Життя продовжується…».