Читаю в тижневику «Слово Просвіти» (ч. 48, 26 листопада – 2 грудня 2020 р.) добірку поезій Надії Гуменюк «Зоря, як мальва. Й мальва, як зоря»: «Торкнутись небес хоч поглядом, / якщо не можна крильми?». Поетеса намагається розумом серця поєднати видимий і недоступні світи, бо ж в світі так мало тепла, любові:
Привітаю ластівку й мураху,
Поклонюсь ромашці і джмелю.
Боже! Не звільняй мене від страху
Не почути тих, кого любля.
Я ж подумки перечитую давно прочитане: «Поезія оперує словом, яке здатне викликати і звукові, і зорові уявлення і, що найголовніше, як висловився Іван Франко в книзі “Із секретів поетичної творчості”, здатна переходити в галузь розумової, інтелектуальної праці» (Микола Ільницький, «Поліфонія поетичного слова». У кн. «У фокусі віддзеркалень»). Що тут ще сказати? «Небо для всіх відчинене, / Зачинені наглухо ми» (Надія Гуменюк).
Тонка настроєвість душі поетки спонукає читача поринути в розмисли, пізнання сутності речей. Пам’ять серця повертає мене в світ Маленького принца: «Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. І корба зарипіла, як ото рипить старий флюгер, що довго не рухався, бо не було вітру.
– Чуєш? – озвався маленький принц. – Ми розбудили цей колодязь, і він співає» (Екзюпері, «Маленький принц»). Я ж по сей день чую музику тепла дворучної пили, яку озвучив Андрій Содомора…
Дерева печаль
Ми з татом ріжемо на зиму дрова.
Подвір’я. Неба синього перкаль.
Чутливий натиск татового слова:
«Тягни до себе, потім – відпускай».
На сонці мушка грає вечорова,
Дзвенить зубаста, вигострена сталь,
Летить з-під неї на траву пухова,
Розтрушується дерева печаль…
Шерегом зими поміж нами стали,
Ніщо ж бо в світі не буває сталим,
Здається, й небо інше над селом,
Та щоб маліла даль надпросторова,
Щоби тепло зустрілося з теплом –
Ми з татом ріжемо на зиму дрова.
«Пригорща хвилин»
Земне: дрова, мушка вечорова, вигострена сталь… Небесне: неба синього перкаль, небо інше над селом…
Побутують думки, що в XXI столітті ми не знаємо, що таке поезія. Зацитую думки Володимира Базилевського про тенденцію сьогочасних публікацій, які претендують на те, щоб їхні автори йменували себе поетами: «Сьогодні, коли вільно говорити усе, що захочеться, зауважуємо дивну тенденцію: поети граються в загадковість в ім’я загадковості. Намагаються зашифрувати текст і тоді, коли зашифровувати нема що. Коли за шифром – приблизність чи порожнеча. Класична ясність нині не в моді» («Літературна Україна», № 41 (5774), 8 листопада 2018 року). Далі пан Володимир стверджує, що ці так звані поети «не знають, що сказати» бо нездатні думати (брак досвіду, знання, не читають книжок і т. ін.): «Незрозумілість претензійна і недалекоглядна. Бо приречена на нечитабельність, отже, на непотрібність…» (там само).
Поезія думання, класичної ясності спонукає до думання: «З думками й у розмаїтті ніщо не зрівняється, про що – у Шевченка: “Одна думка усміхнеться, / А друга заплаче”. Думки – наче миттєві штрихи до внутрішнього портрета людини, стану її душі» (Андрій Содомора, «Бесіди п(р)одумки»). Вкотре перечитую вірш «Лічба» Андрія Содомори («Скельця розмальовані»):
Скільки в морі крапелинок,
А на березі – піщинок,
А у небі зірочок…
Справді, а скільки? В крапелинці, піщинці, крапелинці роси можна угледіти Всесвіт, пізнати його таїну – думки ж бо живі і розумні істоти:
Зігнулася під краплею роси
травинка лугова, життя основа:
тремтить на ній, до посвисту коси,
в травинці тій, – уся світобудова.
«Пригорща хвилин»
Вкотре повторюю думку, що в наш час виховання, формування світогляду молоді є одним із основних засобів уникнення глобальної катастрофи: «Від Арістотеля до Томи Аквінського досконалістю вважали мудрість, що виникає з досвіду і стосунків з іншими людьми, через які доброчесне життя пізнається на прикладі. Ключ до нашої досконалості – не генна інженерія, а виховання ХАРАКТЕРУ» (Стівен Пост. У кн. Мічіо Кайку, «Фізика майбутнього»).
Ми живемо в хаосі одиничок і нулів, забуваючи про свою ідентичність, а денаціоналізоване населення гадає, що держава – це організм для споживання, забуваючи про те, що народ мусить будувати Україну своїми руками. Сучасна молодь схильна до читання строгих, спрощених текстів, бо в інформаційному переситі (в день людство одержує 5 ексабайтів [5*10^18] інформації) не знаходить часу для читання високої поезії, прози.
Мозок, за визначенням академіка Олега Кришталя (директора інституту фізіології ім. О. О. Богомольця), найдивовижніший, найскладніший пристрій Всесвіту і, щоб його не втрачати, то цей витвір мусить працювати за призначенням: «Мозок вбивають лінощі. Мозок, його нервові клітини відновлюються в будь-якому віці, але його необхідно тренувати, використовувати за призначенням. Мозок стимулює: ЧИТАННЯ, ПИСЬМО і все, що спонукає до РОЗДУМІВ…»
Смій керуватись розумом своїм!
Sapere aude! – мовою Горація.*
Якби ж то став на закликові тім
не хтось один, якби ж то – ціла нація!
«Пригорща хвилин»
—————————————————
*Горацій Квінт Флакк (65–8 рр. до н. е.) – провідний лірик Риму.
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів