Михайлів Л.Л. На околиці осені: вибрані поезії, поеми. Івано-Франківськ : Місто НВ. 2016. 512 с.
Недавно в літературному деннику знайомого письменника прочитав, що він часто-густо не може писати про ловців слів та їхні книги без спілкування з ними. Як на мене, то раціональне зерно в цьому є. Та іноді так багато промовляє до усіх вже саме написане. І тоді вже не звертаєш уваги на факт знайомства чи спілкування. Звісно, в таких випадках нерідко буває важко писати. Але берешся за перо, бо хочеться. Просто взаємини (очні чи заочні) допомагають, доповнюючи враження від прочитаного.
Про це ще раз подумалося, коли узяв до рук ошатно оформлений том «На околиці осені» Любомира Михайліва з Прикарпаття. Чому? Думаю, що є причина для такого розмислу. Вже хоча би тому, що не один рік знаю пана Любомира, бо в другій половині сімдесятих років минулого століття разом навчалися на факультеті журналістики Львівського держуніверситету імені Івана Франка і кілька семестрів мешкали в одній гуртожицькій кімнаті.
І нині, живучи в сусідніх областях, ми нерідко здзвонюємося, згадуючи молоді роки. Та частенько через мобілку дізнаюся, що мій візаві зайнятий просвітянськими справами (зрештою, хіба може бути по-іншому, коли з часу заснування він очолює районну організацію «Просвіти» у Рожнятові, що на Івано-Франківщині?). На жаль, не маю точних відомостей про цю сторону його діяльності. Але впевнений, що вона істотно допомагає в художній творчості. Принаймні, це ще раз підтверджує книга «На околиці осені», яку надіслав мені приятель із студентських років.
Думаю, що про це видання можна чимало говорити. І перш за все через його неординарність. Як на мене, то воно (ота неоднаковість) має два аспекти. Спершу, мабуть згадаємо про формалістичні пошуки, бо поряд з традиційними римованими віршами, маємо верлібри, катрени, сонети… Другим моментом є те, що автор під однією обкладинкою зібрав ліпші твори з попередніх книг «Сонячні бджоли», «Йшли батальйони на Схід», «За день до весни» та ще не публіковані поезії, яких тут третя частин книги.
Оскільки вже доводилося відгукуватися про попередні видання, то не бачу потреби повторювати свої недавні тези. Скажу лише те, що знайомство з ними принесло душевне задоволення. А моє прагнення осмислити написане (так мені здається) спроможний реалізувати про нові вірші.
Звісно, маючи на увазі це, міг би засібно говорити про громадянську, філософську, пейзажну та інтимну лірику. Адже таким шляхом іду чи не завжди, коли в робітні літературного критика припарую те, чи інше видання поета. Та гадаю, що у даному випадку це є зайвиною. Бо всі ці мотиви переплітаються. Чомусь про таке починаєш думати, коли вчитуєшся в одкровення: «Як верхи долав високовежі я, то й вони мене долали теж» (сплав громадянськості, особистісності і філософічності?), «Добре й пташкою прилинути до тебе, добре навіть доторкнутися крилом, я без тебе, як земля без неба, а без неба й сонця не було б» (чи на слід тут балакати про симбіоз пейзажності та інтимності?).
Все це є. Але водночас не все має однобічність у даному випадку. Іноді доводиться чути голоси, що, мовляв, не варто захоплюватися зримістю простоти, бо вона затуманює шлях до пізнання підтекстових істин. Не завжди згідний, що таке позиція має право на існування. Але, як кажуть, кожна палиця має два кінці. Відкидати протилежне може лише ревний прихильник підтекстовості з явними ознаками версифікаційного нарцизму. Адже було б найвищим проявом безглуздя за простотою не бачити вдатностей. І це при тому, що в розділі, вперше опублікованому, їх чимало. Мені, наприклад, подобаються словосполучення на кшталт: «мартени ночі», «корба сонця», «ґудзики кульбаби», «зал саду»… Згідний, що хочеться таких поетичних знахідок зустрічати багато. Але мене особисто тішить той факт, що вони з’являються і переконливо свідчать про впевнений поступ до справжності поезії. Поет уже наблизився до скарбнички поетичного відкриття і вміло користується скарбами художнього слова.
За необхідність такого переплетення агітують і формалістичні метання. Приміром, в сонеті «Регістри пам’яті тримають все на місці» мій зір наткнувся на рядок «акценти пам’яті зажди в душі на місці». Ніби й немає нічого надзвичайного в цьому. Звичайнісінька констатація факту. Але чомусь причарували оті «акценти пам’яті». Сам не зможу повноцінно це пояснити. Магія якась чи що? Щось подібне без особливих труднощів знаходимо у верлібрі «У сніжинки стільки думок, як у парашутиста, що летить до землі». Знову можемо твердити про двоїстість вражень. Наче й немає надзвичайності порівняння. Але не вірю, що воно може завітати до звичайнісінького римувальника. Тому і народжується підстава для розмислу про поетичну нетривіальність, коли перечитую традиційні римовані вірші: «Вустами болю промовляє степ», «Весни дощі напишуть», «Зоря торкнеться пальчиком мене»…
Думається, як, очевидно постає з вище процитованого про неординарність думки у різноформ’ї, що таке твердження мусить бути цеглинками теорії і практицизму. Принагідно згадаю про відомого поета початку XX віку Миколу Зерова – одного з «грона п’ятерного», неокласика, який віддавав перевагу сонетові. А сучасний поет Микола Боровко успішно продукує ронделі, Борис Гуменюк, як видно з його книг «Спосіб захисту», «Вірші з війни» майстерно володіє верлібрістичним мисленням (якщо можна таке висловитися). Силабо-тонічному віршуванню вірні також інші поети. А от, скажімо, поети Василь Кухта, Василь Кузан і Олесь Дяк вільно почуваються в стихіях римованого і неримованого віршів. Зараз це можна сказати і про Любомира Михайліва та інших поетів з Івано-Франківщини – Василя Рябого, Ярослава Ткачівського, Ярослава Ясінського.
І наостанок кілька слів про назву книги «На околиці осені». На мою думку, вона є цікавою і привабливою. «На околиці осені хочеться зрозуміти, що шепче листя і світлотінь». Хіба ще щось добавиш? Це з одного боку. А з іншого – поет мандрує околицями осені – як своєрідна данина віковим особливостям і творчим. І автор повинен походити тими околицями задля своєї майбутньої весни. І добре, що нова книга Любомира Михайліва прозоро натякає на це.
Ігор Фарина,
член НСПУ,
м. Шумськ на Тернопільщині.
