Ненцінський А.Й. А за річкою – Руда. Повість-поема. Хмельницький. Видавець – ФОП Цюпак А.А., 2017. – 144 с.
Автор книги народився у волинському селі. Автор відгуку на неї – в галицькому. Не раз писав про свою залюбленість у тамтешню говірку, звичаї, пісні. Щоправда, мушу уточнити, що це тепер так, а в роки школярування вважав (бо тоді на всіх рівнях так вважалося), що тих діалектизмів, архаїзмів і т.п. треба позбуватися; що повсюдно має запанувати чиста літературна мова. Навіть у повсякденному спілкуванні! Але в час студіювання у княжому Львові волею долі я потрапив у мовний бурхоплин: разом зі мною на факультеті журналістики навчалися вихідці майже з усіх регіонів України. А ще ж були місяці студентських практик на Бойківщині та на Слобожанщині. Плюс зачудування поезією геніального лемка Ігоря-Богдана Антонича. Та й пізніше життєві обставини склалися так, що з Галичини довелося перебратися на етнографічну Волинь, у літепло мовлення її мешканців. Одне слово, де й ділася нав’язувана українцеві орієнтація на рідномовне однотип’я…
Чому про це згадав? Та спонукала Руда, частина Красносілки, рідного села Анатолія Ненцінського. Книгу про це волинське село, про подолян, які туди в час Столипінської реформи переселилися, з великим задоволенням прочитав і перечитав недавно. І смію ствердити: ця книга не про окремо взяте село: в ньому (ну як тут уникнеш того як у краплі води) бачимо всю Україну. Від початку минулого століття – до наших з вами днів.
А тепер про мовленевість, бо таки ж з думок про неї почав я відгук на повість-поему… Вона істотно різниться на тлі книг Ярослава Ткачівського з Івано-Франківська, Михася Ткача з Чернігова, Ігоря Гургули зо Львова, які ось на моєму робочому столі. Ясно ж, далі не обмину деяких моментів сюжетності та жанровості книги Ненцінського, оскільки вони є архіважливими з літературознавчої точки зору, але поки що – про мовленевість.
Дехто вважає, оцінюючи твір, що не так важливо, який мовний інструментарій використав письменник, головне – захоплюючий сюжет. Не поділяю такої категоричності. Навіть більше: вважаю, що з появою книги Анатолія Ненцінського проблема письменницького мовного інструментарію може вийти на ширші (даруйте тавтологію) обшири. Літературознавці мають тут майданчик навіть для схрещення списів… А поки що скажу від себе… Для мене ця проблема – двоєдина: до мовних нюансів підходжу через вселюдськість і віковість. Вони тісно переплетені, то не буду розграничувати, а спробую ескізно окреслити…
Колись поцінувачів красного письменства переконували, що творчість «інженерів людських душ» повинна рухатися до більшої текстової зрозумілості. Через словесну уніфікацію. Будемо відвертими: раціональне зерно тут існувало. Але…Попри вимоги мовної однаковості таки істотно різнилися тексти В’ячеслава Медвідя, Василя Портяка, Івана Просяника…(список можна продовжити). І все частіше приходило розуміння того, що духовно збагачуєшся, осмислюючи рідковживаності з говірковими присмаками. Можливо, це є віковими відчуттями, як думається сьогодні? Адже не можна вважати секретом те, що чимало нинішніх видань (особливо прозових від молодих авторів) мають мовну однаковість. Хочемо того чи ні, а все це не є однозначним…З одного боку ніби й розуміємо, що процес мовної уніфікації неможливо зупинити, бо все зримішим стає людинорух і прагнення рідномовного пізнавання. А з другого – все більше жалкуєш, що у небуття відходить культурницький пласт, який так сприяє національній ідентифікації…
Чи можна хоча закарбувати цей процес у слові? Як мені здається, Анатолій Ненцінський книгою «А за річкою – Руда» зробив успішну спробу. З мовної «дзвіниці» є багато цікавинок. Скажімо, вже на перших сторінках його персонажі старшого віку (наголошую, бо це і є віковість) «гокають». Ця звукова прокладка між голосними характерна для мовлення у різних місцевостях, але чи не найбільш поширена на примежевих Волині й Поділлі. Коли читав книгу, чомусь згадалося, як колись мама, уродженка галицького села, яке межувало з волинськими землями, зверталася до батька, вихідця з села, що на кордоні з Галичиною: «Гандрею…» То із задоволенням пірнав у діалектичне річище, позначене Гильком чи Лігонком такими словами, як «нецьки», «учворив», «гондечки», «голешинці» замість олешинці, «двайцятий»…До речі, Гилько – це згладжене подолянами вимовляння імені Ілько, Лігонком називали Леонтія, а Ліверком – Лаврентія. Причаровують і переінакшені земляками автора топоніми. Замість довгуватої Старокостянтинів вони скоротили назву міста: Старкове. А ще ж перли афоризмів щедро розсипають по сторінках авторові земляки. Ось вам від того ж таки діда Лігонка: «Він часний стамотолох, то свою доміну на зубах, так сказать, поставив…» Чи: «Хоча й не ступиш, то є так, за жодну букву чи за кому, бува, що й Людяності Знак стоїть за буквою Закону…»
Еге ж, розуміння мовної непростості приходить таки з літами – упевнений у цьому письменник. Я теж так гадаю. І на основі лишень побіжного аналізу його творчості… У своїй книгозбірні відшукав збірку поезій Анатолія Ненцінського «Передчуття польоту» – видання майже сорокарічної давності. Що мали тоді? Орієнтацію на рідномовне середовище в літературному вигляді. Розлогість думки з розмаїттям образів у короткому вірші. Що ж маємо нині? Бачимо, що ті поезії були, так би мовити, заготовками до повісті-поеми. Ось «Апостоли». Про дванадцятьох братів. У повісті вірш виріс і став потужним її розділом, який закінчується так, що не можу не процитувати: «Лиш на денця хлюпнули усопшим своїм: най їх душі те бачать з небесного гаю… «Хай їм царство небеснеє» – Натанаїл. «А нам тутки, – Матвій, – хай Господь помагає». Пом’янули братів убієнних брати. Позвисали печально прокурені вуса. Тут вечеряють двоє лиш з дванадцяти…Десять – в небі травневому…Коло Ісуса». У збірці йшлося про рід красносілецьких Апостолів до війни, у повісті – після війни…Звідси можна повести мову й про жанрові шукання А. Ненцінського…
Книзі «А за річкою – Руда» передував «День дев’ятий» – прозовий твір з віршованими вставками. Про нього згадує автор у «Входинах» до повісті – поеми, як про свою творчу невдачу. І мені це імпонує. Після першого оприлюднення тексту автор продовжив роботу над ним, удосконалив і розширив твір, щоб він став справді повістю-поемою, де бачимо тепер сплав прози з поезією. Смаковість? Може бути! Але навіщо приховувати те, що викликає повагу?
Марними вважаю дискусії щодо літературної форми. Пишеться так, як пишеться. І тут ніхто не може стояти над письмаком. Смішно навіть подумати (про веління душі літератора промовчимо), що був якийсь повелитель над Володимиром Бабляком чи Мирославом Лазаруком, коли вони творили: один – роман у земляцьких бувалицях «Жванчик», другий – роман в автобіографічних новелах «Посаг для приречених». Варто, либонь, згадати й те, що в історії української літератури вже маємо філософський роман в монологах та мислях, повістину в образках, повість у листах. Доводилося бачити книги, автори яких під однією обкладинкою об’єднували поезію, прозу і драматургію. Вже не кажу про романи у віршах чи віршовані повісті, оскільки вони вже давно утвердилися в читацькій свідомості.
А як же жанр «повість-поема»? Це щось нове з’явилося на літературному овиді? Як на мене – так! Стверджую, бо мене переймає не термінологічний ефект, а сприймання твору свідомістю прочитальника. Його ж бо цікавить плин оповіді, логічність, а не формалізм вираження. Хоча (так мені здається) можна ствердити, що у даному щасливому випадку форма позитивно вплинула на виражальність.
Коло замкнулося, з’єднавши форму і текст. Почасти вже можна так сказати. Але до повноти викладу моїх суджень про твір ще далеченько. Та й сумніваюся, що вона настане, якщо коротко викласти сюжет повісті-поеми…І все ж… Свою оповідь про село автор починає з того, що в 1910 році царський генерал Дубасов, власник Красносілки, аби погасити картярський борг, продає свої землі коло села. Купують їх люди із кількох сіл Подільської губернії, яким уже тісно там на своїх десятинах. Переселяються сорок дві сім’ї на волинські береги річки Случ… І що ж з ними було далі? Треба читати…Адже «Входини» ( саме так, а не «передмова» ) завершуються простим і щирим зверненням до читача: «Заходимо в перший, бо тут ніколи не було жодної хати скраю, дім. Сідайте. На Вас дивляться із позлотнених рам лики образів, а з морених і лакованих рамок – обличчя домочадців. І усміхнені, і суворі…Слухайте…Уявляйте…»
У книги й озаглавлення розділів промовисті: «Цивілізація рудян», «Антонів міст» (через Дніпро – Патонів, через Случ – Антонів), «Земляки ви мої уродзоні…», «У сусіда хата біла…», «У землі. На землі. Над Землею». Навіть певний символізм можна в цім побачити: п’ять розділів – наче п’ятірня натрудженоі селянської руки. А текст кінцевого розділу щемний до сліз. Особливо ж для тих, хто втратив рідних, близьких. До глибини душі йдуть (до речі, надруковані недавно в «Українській літературній газеті») ті «Озимі рядки». Пунктирно – до суті… Внучка передала бабусі малюнок Сонечка: привітала її з ювілеєм. Бабця заправила малюнок у рамку і вивісила на причілковій стіні… Нема уже Бабці. Її син рано-вранці має йти до роботи на городі…З портрета на нього дивляться сумні очі матері. Цитую: «Увелічене» фото он. «Доброго ранку» – кажуть мамині очі. А їм, день при дні, ясне Сонечко внучки, заправлене в рамку, всміхається на причілковій стіні». Син запорав грядку… «Прийшов до хати вже при дні…Кімната мами полуднева…Портретне фото на стіні…» І сталося диво: « Мені всміхнулись очі…З Неба…» Гортаю в пам’яті сторінки класики з рядками, присвяченими Матері. Андрій Малишко…Дмитро Павличко…Борис Олійник…Відтепер ще й Анатолій Ненцінський…Вважаєте, що то вже я занадто? Перечитайте «Озимі рядки»!
…Тринадцята книга у творчій біографії А.Ненцінського. Він не лукавить у Слові від автора: «Вийшло дванадцять книг. Ця …наступна». Не хоче називати число, бо бачить його з висоти похилого (так колись назвав його письменник Броніслав Грищук) віку. Але віриться, що Анатолій перейде це число: подарує читачам і чотирнадцяту, і … книгу, і будуть вони сповнені цікавинками, приємними несподіванками, як і його рідна Руда за Случчю.
Ігор Фарина,
Член НСПУ, літературний критик, лауреат Всеукраїнської премії імені братів Лепких.
м. Шумськ на Тернопіллі.