Днина настільки сонячна, що мені здається, ніби зараз мій космос кульбаб, у якому я розляглася на тканій верені, розкрутиться і полетить. У моєму діточому світі багато кульбаб і десь по незабудці, а між тою красою ходє бабині курітка.
-Ціпа-ціпа-ціпа, – бабка потихо припіднімає решето, під яким вони сиділи, стелить мені писану вереню, я вмощуюся з книжкою і розглядаю курітка.
Одно, таке вже трохи чорнобриве, само йде до мене. Спочатку обережно, лапку то вперед – то назад, і лиш глипає по боках, а далі розбезпечилося ти й таки йде.
– Ціпа,- несміливо пробую його прикликати, але не певна, що воно мене розуміє.- Ти ціпа?
Курітко мене уважно роззирає. Ніби питає: “А ти?”.
Я зриваю великий лопушок і кладу перед ним: “На, сідай. Бо бабка казала, то не мож на голій земли спати.Або хочеш – іди до мене на вереню, я посунуси.
Курітко на мене глип-глип..
“Половик!” – ці бабчині слова прозучали як повітряна тривога…
“Половик, Івасю! Де куріта??”
– Одно – гезди, – непевно показую і з жахом розумію, що я поняття не маю де решта куріт.
.. – Бабко, а ви дуже злосні?
– Щезай з-перед очий. І поки я куріта позавертаю – аби мені в хаті порєдок був. Я тебе зараз..
Бабка лиш на словах злосна, якщо по-чесному. Просто вона дуже любить своїх куріт, і всю господарку, а я відий знов виробила шкоду.
Я думала, бабка ввечір скаже дідові, ти й дід ме мене питати де моя голова була, але винним чось вийшов.. половик.
Я у свої 7 не знала, що то за звір такий – половик, хоч до того віку трави і дерева знала як свої п`ять пальців і навіть любила ходити з котом Штефаном у ледве не вищій від мене траві і розтлумачувати котові:
– Люцерна-конюшина-павутичка-тимофіївка-спориш-щіва.
А от як щавель ми з котом найдемо, то мені перша смакота. Але в саду його нема, аж за каналом хіба. А дідик сказав туда без него не йти.
Ну менше з тим, за трави.
Я хотіла у діда чимскорше розпитати про половика, дід Митро точно знає все. Але дід тоді сказав, що як ще раз прилетит – буде йому остатна година..
… Десь минає тижнів два, а може і більше. Дід приносить звідкись поранену велику пташку,загорнену у мою вереню.
Не знаю, хто її ранив і де її дід знайшов, але сказати по правді – я і потепер не вірю, що то дід. І навіть не того, що не мав з чого вистрелити. Яструб був ще живий. Птах на діда Митра за щось сердився і довго показував характер. Певно,звик не чекати від людей нічо доброго. Половик – то наша місцева назва цієї птахи і я зблизька роздивилася, яка вона красива.
Дід тоді мені такі цікаві речі вповідав, я не пригадаю і третини. Але щось приблизно про те, що всі хижаки – розумні і мають душу. Просто не з усіма “співпадають інтереси”.
Дід йому чимось замотав крило і висадив на кучу.
– Там горіх добрий – крислатий. Як вчує силу – полетит.
Половик сидів похнюплений, ми з дідом – коло птаха. І мені сльози самі котилися. Дідик приніс йому якусь їду, половик розвернув дзюбок у другий бік і сидів. Злосний. Дід Митро пішов у хату і через час вернувся з оселедцем на хлібі. Він був подібний на ту рибку, яку дід покавальцував пташці. Дід показав яструбові, що їсть таке саме,як йому дав. Той повірив. Ми сиділи з дідом на драбині і дивилися на писаного яструба, який потрохи розбезпечився і клюнув кілька шматків.
Дід його виходив. Десь через місяць половик полетів собі геть. Прилітав кілька разів, і на бабчине тривожне “Митре, половик”, – дід спокійно казав: “Тихо, то, певне, наш”.
Я якось старшою питала діда, чого він виходив “шкідливого” птаха. На що він сказав:
– Я можу сховати його “їду” – моїх куріт, най собі шукає другу поживу – рибу, жєбку якусь – і так буде по правді. А лишити пташку вмирати у себе серед трави – так не по-людськи.
А ще діда ніколи не кусали собаки, навіть “уїдні”. А ще він обмотував на зиму свої щепи газетами, аби зайці не обгризали, але лишав їм моркви. Щоби все по-чесному.
Коли я вперше почула слово “половик” – подумала собі, що це ледь не якийсь демон на крилах. А відтак з дідом на драбині (практично у засідці, бо ніхто то наше заняття не знав) дізнавалася птахову душу. Цікаво, а що вони думають про людей?
Іванна Стеф’юк, членкиня НСПУ