10 розлучних літ…, сповнених гіркотою і сумом у відчутті непоправного – саме 12 лютого, десять років тому, не стало нашої знаменитої землячки, випускниці Новодністровської першої школи, відомого журналіста, яка багато років входила в наші оселі спочатку як ведуча редакції інформації «УТН» у програмі «Вікна» та програмах ММЦ «Інтерньюз», потім як шеф-редактор українського бюро ОРТ, а в останні роки свого життя – як автор інформаційно-аналітичної програми та шеф-редактор київського відділення телеканалу «Україна» і ведуча інформаційно-аналітичної програми «ПолітОбоз», працювала старшим викладачем Інституту Міжнародних відносин Національного авіаційного університету, лауреата Української загальнонаціональної програми «Людина року–96» в номінації «Журналіст року» Наталії КОНДРАТЮК…
У пам’яті – красива, яскрава, упевнена, щиро усміхнена жінка, чий портрет щоразу захоплює у галереї найвідоміших новодністровців у міському музеї… І це ніяк не сплітається у свідомості в одне ціле, але іще одна зима мовчазно-поминально сповіщає, що лютий 2008-го так люто осиротив не лише доньку Дашу, маму Галину Зиновіївну, рідних, друзів та близьких, а й усю вітчизняну журналістику… 43-тя життєва межа стала останньою, прихистивши її на Байковому кладовищі у такому ж мистецькому колі: композитора М. Мозгового, кіноакторів М. Оляліна та Л. Бикова…
«Ту страшную ночь я сидела возле моей доченьки, – напередодні цього страшного 10-ліття написала мені її мама, Галина Зиновіївна, знаний у Новодністровську головний редактора місцевої газети «За высокие темпы», – и неотрывно смотрела, как у нее на шее бьётся жилочка. Вначале быстро, быстро, а потом все тише, тише, затихала… А я все ждала: ну, вот сейчас этот ужас закончится, вот ещё чуть-чуть и все вернётся, доченька откроет глаза, засмеётся своим прекрасным смехом, которым сейчас всегда смеется Дашуля, и скажет: „Мамуля, успокойся, я пошутила…“ Тогда я поняла, что надежда никогда не связана с сознанием. Я думаю, ее заложил нам в душу Господь, чтобы мы смогли пройти свою Голгофу!.. Я все думаю: есть ли человеческие слова, чтобы выразить мою любовь к тебе, доченька?!. А ещё я тогда осознала, что никто никогда больше не позовет меня: „Мамуля… “ И ещё я знаю, что только невыносимые страдания очищают нас от несметных грехов. Наверное, в этом и есть смысл жизни здесь, в этой обители. И чем больше ты страдаешь, тем больше у Господа надежды на тебя и любви к тебе…»
А педагоги та учні Новодністровської першої школи пам’ятають активну і непересічну ученицю, яка з дитинства мала дві мрії: повечеряти з Марком Твеном і побачити підводний світ. І якщо з першою, ясна річ, не склалося, то снорклінг (від англ. snorkeling – плавання з дихальною трубкою, маскою й ластами – ред. І. Г.) став світом її захоплення. Наталя не любила ділові костюми, проте обожнювала речі, до яких давно звикла. Вона не вважала себе модною, а власний стиль називала вільним. Однак репортаж про шефа українського бюро ОРТ у відомому журналі «Натали», що зберігається тепер у міському музеї, привертав увагу до цієї яскравої жінки, яка вміла бути привабливою, елегантною і стильною.
У реальному житті ж усі її переваги, досягнення й плюси поціновували в іншому – таланті журналіста від Бога, яка прагнула йти до глядачів з новинами найвищого ґатунку. А от якою ціною їй це вдавалось у тогочасному режимі і крізь що доводилось пройти, то вже інша справа…
Як добре, що для усіх нас зостався щемним спогадом документальний фільм «Плата за щирість», котрий на річницю смерті підготували її колеги-журналісти: відлунюючи особливими ритмами наших сердець, він щоразу до болю вражає – Чорнобиль, Чечня, дача Павла Лазаренка, Верховна Рада, Богданівка… Наталія Кондратюк підготувала близько 2 тисяч репортажів, які могли б увійти до 60 повнометражних фільмів, – і все це крізь душу, і завжди на передовій сьогодення, відверто і ризиковано викликаючи вогонь на себе. Але, не зраджуючи собі й себе, навіть коли її почали цькувати і навмисно розповсюджувати в Інтернеті її домашню адресу – так Наталія із донькою терміново перебралися до заміського будинку, у якому практично ще й меблів не було… Ось так – пропускати роботу крізь серце не можна, а робити навпаки, дбаючи про здоров’я і благополуччя – для неї було неможливо, рівнозначно фальшивці. Це була б уже не Наталія Кондратюк!..
І поки збирала для радіоефіру і до друку в «Нашій газеті» усі спогади, на мій пост пам’яті Наташі у Фейсбуці почали надходити рядки споминів і співчуття. Тамара Морошан, Португалія: «Так, саме сьогодні минає 10 років з того часу, як пішла від нас Наталя Кондратюк – дівчина з нашого міста, яка сіяла зіркою на телеекрані. Єдина мамина гордість і надія. Матуся донечки-підлітка, яка так потребувала уваги і тепла… Боляче всім, хто її знав. Та хіба можна зрівняти всі наші болі з тим, що відчуває Наташина мама – Галина Зіновіївна? Щире співчуття родині. І вічна пам’ять Наталі. Зірок забирає небо…»
Тетяна Кондратюк, Новодністровськ: «Із болем у душі всі ці роки співчуваю Галині Зіновіївні Малаховій – мамі і незмінному редактору газети „За високі темпи“. Наташа була сенсом її життя, її великою гордістю і втіхою. Талановита, розумна, смілива, войовнича. принципова… Такі журналісти тепер гинуть один за одним. До цього часу не вірю, що її життя забрала хвороба…» Парасковія Нечаєва, Київ: «Знала Наталю. Сумно, що її немає серед нас..»
Те, якою запам’ятали ми всі відому журналістку Кондратюк, безсумнівно, – результат неймовірної любові мами Галини, яка плекала в доньці кожну бодай найменшу струночку, а потім згорьовано зізнавалася: «Я знаю, чому Бог її забрав: бо я насмілилась любити доньку більше самого Бога!..»
І вже в унісон тремтінню всіх душевних струн згадую я свої народжені рядки, що присвятила відомій землячці 5 років тому, коли новодністровці зібрались у міському музеї, аби згадати і пом’янути нашу Наташу:
Захороводилась зима в якомусь дивному мовчанні,
Захвилювалася – болить, що аж заплакала зі сну.
Вітри скуйовдились дарма, із кожним кроком – у прощанні,
І навіть скрипка у цю мить згубила голосом струну…
Зоставсь самотністю листок і стерто файл на диктофоні,
А титр сполохано зника – вкриває ковдрою зима.
А недописаний рядок іще фонить, як у бездонні,
Несправедливості ж рука нещадно пише те «НЕМА…».
Без крил хурделиться зима, безжально дмухаючи в квіти,
Немов торкаючись двох дат, в яких дефісом – все життя.
Захороводило…, нема…, свічі лиш в Вічність миготіти,
І вирій спогадів і втрат летить відлунням в небуття…
Хай світлою буде пам’ять про тебе, Наталю!..
Із глибокою шаною – Інна ГОНЧАР,
член НСЖУ
м. Новодністровськ
