У селі Цвіркуни на міні підірвався дід Микола Сагайдак. Де підірвався? Та не може того бути! Скрізь у Цвіркунах проведено розмінування… Окрім… Правильно – шостого поля. Туди руки не дійшли. Але ж шосте… І вже щиро дивувалися військові. Так, вони визнавали, що зі шостим є проблеми, тільки ж воно огорожене попереджувальними знаками. Там їх добра сотня виставлена по периметру. Та так густо, що й заблудлому зайцеві не пролізти. На довгих, гарно виструганих тичках прибиті таблички з грізним попереджувальним написом: «Обережно! Міни!» І напис той на білому тлі крупними червоними буквами. Писано наче кров’ю… І усе задля того, аби бачили! Навіть незрячі! Може, дід Сагайдак неписьменний? Читати не вміє? Але таких «елементів» наче не зосталося! Усі грамотні!
Що там думати – гадати! Треба конче військовим виїхати на місце події та усе ретельно перевірити. Ще минулого літа, як прогнали рашистів, більшу частину території у Цвіркунах розмінували. А тамта, що поблизу лісу, оте нанесене на картах саперів «шосте поле», залишилось, бо бійцям конче потрібно було братися за ділянки в інших місцевостях. Вважалось, що та ділянка може зачекати. Не така вона стратегічно важлива і люд тут майже не швендяє, бо лежить «шосте» віддалік від села, межує з лісом, а з другого боку упирається в глибокий яр. Нашпиговане мінами, а тому неоране, вважай – здичіле зовсім, «шосте поле» дрімає собі під сонцем, упивається дощами, а його високі трави перемовляються з вітром. І нагадує воно величезного кожуха, скинутого навиворіт якимсь незнаним велетнем.
Звичайно, само собою зрозуміло – згодом дійде черга і до «шостого». У всякому випадку у планах саперів зазначалось, що до кінця поточного року і тут завершити повне розмінування. А заким що…. Ну, на всяк випадок… Щоб не трапилось біди, зрештою – так вимагають правила – по краях замінованої території військові густо повстромляли тички з відповідним написом: «Обережно! Міни!» І вважалось, що справу зроблено! Що ще не зрозуміло? Он – червоно по білому! Здалеку видно! І як того Сагайдака занесло на міни? То ж треба було щонайменше знехтувати огорожею….
Виїхали військові розбиратися. Прибули на місце події – і остовпіли! Очам своїм не вірять! Де їхні таблиці зі застереженнями?! Та їх чи не з райцентру було видно! Такі на довгих тичках, наче страусині ноги. А тепер… О, леле! Пустка! Дивіться – жодного знаку! А було ж – один до одного з незначним інтервалом. Тепер зрозуміло, чому дід Сагайдак не зреагував на засторогу. Він тих попереджувальних знаків попросту не бачив. Їх ото наче корова язиком злизала. Покажіть ту корову! Через неї доживати віку дідові без п’яти на правій нозі. Як лезом обтяло. Гаразд, що тим лишень обійшлося…
Але тички!? Куди вони поділися? Оті палиці такого доладного обробітку, гарно обстругані десь на меблевому комбінаті у Західній Україні. Вважай за тисячу кілометрів їх везли. Волонтери постарались, і про таблиці не забули, бо таке замовлення отримали від саперів. А вже написи хлопці під трафарет наносили самі. Та ті тички… Та огорожа… На вагу людського життя! Вони так необхідні у мінній справі, бо гарантують безпеку. І от – маєш! Десь пропало усе добро, подарунок західняків, що символізував дружбу і приязнь до братів зі сходу.
Хтось подав слушну пропозицію – пройтися Цвіркунами та вивідати ситуацію. Конче потрібно позазирати скрізь. Дивись, і виявляться сліди крадіжки.
Так і вчинили. Військові сапери перетворились у нишпорок. Вони ретельно перевіряли кожен закуток, тут і там залишаючи на м’якому настилу відбитки своїх черевиків. Не минали жодного обійстя, приминали бур’яни і розсували густі зарості чагарників. Клуні і сараї, шопки і прибудови піддавались пильній ревізії. Здогадки будувались на тому, що це справа рук когось з місцевих. Неодмінно треба виявити і покарати! Можливо – це диверсія, або попросту – грабунок…
Ходили довго і уже навіть потомилися. Сапери – вони ж не піхотинці, котрим не звикати долати багатокілометрові віддалі. Як не старались – ніде й сліду не видно. Та враз… Що це? Он їхні тички! Усі на одному городі. Помідори підпирають. Здалеку видно, що тички таки їхні, саперські, хоч і без табличок. Таблички з попереджувальними написами повідбивані. Ну, це зрозуміло. Навіщо помідорам знати про міни?
-Чий город?!
Звертання до сільського голови Івана Попудренка.
-Та чий!? Звісно – Тимофія Столярчука. Він тут зі своєю жінкою Поліною хазайнує. А он і їхня хата…
-Сюди їх! – військові відчиняють хвіртку безцеремонно. І до хати. Грюк- грюк… Можна запідозрити, що подібних манер поведінки вони набрались у росіян.
А з хати – дядько! Дивиться злякано… Невже і ці будуть грабувати та знущатися? Шльопанці на його тонких ногах усе тривожно так – шльоп-шльоп…
-Ви Тимофій Столярчук?
-Ага!- киває головою.
-Ви що це? – капітан Забарило починає наливатися люттю, що для сапера є річчю небажаною. Спокій і рівновага – ось запорука успіху!
-А що? – Столярчук ніяк не може втямити, що від нього власне вимагається?
-Тичини! Ось! На вашому городі! Город ваш?
-Город мій! А що? Будуть відбирати?
-Тичини – запитую! Звідки вони у вас?
Ага, ось про що йдеться?! Де взяв оті тички, якими так вдало попідпирав помідорові кущі. А вони он як віддячують – родять густо, щедро і дарують дуже смачні плоди.
-Та бачите! – ніяковіє Столярчук.
Він усе утямив, бо ж недаремно стільки літ пропрацював дільничним інспектором.
-Бачите, у ліс же ніззя ходити, а де було взяти матеріал, аби було чим помідори попідпирати?
-Помідори?! – Забарило таки почав втрачати контроль над собою. – Та там же міни! А ви… Через вашу… Через вашу…
Забарило ніяк не міг підібрати потрібного слова. Що це – крадіжка, дурість, жадібність, зухвалість, байдужість і пофігізм?
-Через вашу безвідповідальність!
О, нарешті знайшовся! Гарне слово – що й казати! Влучно так! Саме раз…
-Через вашу безвідповідальність он громадянин Сагайдак постраждав. Добре, що живим зостався. Поранення відносно не дуже серйозне. А коли б помер – під суд би вас віддали.
-Сагайдак? Микола? Отой… Тьху ти… – Столярчук явно виказував неприязнь. – Та йому уже вісімдесят сім… Та йому помирать пора! Єстественною смертю! І міни тут ні до чого… І без їхньої допомоги час тому дідові збиратися у пекло… І скажу я вам, коли ще існували колгоспи – Сагайдак там за партейного секретаря числився. Партейним був! От як! І над людьми дуже знущався. Злим був! То так йому і треба. Божа кара! А ми… А що ми? Ми люди маленькі та мирні. Помідори – бачите які!? Червоні – ото наче рубіном налиті. Хочете – пригощу?! Нам не жалко! Вродило ж понад норму… Щедро вродило…
Забарило аж крутнувся на місці.
-Соловйов!
-Я! – підбіг сержант.
-У нас на складі ще залишились тички та таблиці?
-Так точно!
-Гаразд! Завтра щоб встановив на «шостому»!
-Єсть!
-А ви! – до Столярчука. – Кажете – гарно вродило?
-Ой гарно!
-Діду! – Забарило чомусь озирнувся, чи бува хтось не підслуховує. – Ще раз таке вчинете, ми вас за це…
І осікся…
-Під трибунал віддасте? – Столярчук на те.
– Гірше!
-Що може бути гіршого за трибунал?
-Витопчемо! Повириваємо до біса усі ваші помідори!
Почувши таке, Столярчук онімів. Нарешті прийшов до тями, почухав потилицю, блимнув недобре очима:
-Краще вже – під трибунал!
З курника вистрибнула курка і сповістила світові про знесене яйце. Звідкілясь з-за рогу хати вибіг пес Рекс. Рудий такий! У зубах він тримав таблицю. Там краснівся напис: «Обережно! Міни!» Червоним по білому. Гарно так…
Здалеку видно…
Ігор Гургула.