Кравчук В.Я. Сивий жайвір висіває пісню. Вірші старі і нові. – Тернопіль: Терно-граф, 20018. 124 с.
З журналістського досвіду знаю, як часто-густо важко писати про того, кого давно знаєш. Бо «тисне» надмір відомих фактів. Про щось подібне подумалося, коли почав читати вірші Володимира Кравчука. І ось через що. Про цього талановитого уродженця Збаражчини уперше почув майже 40 років тому, коли почав газетярувати на Тернопіллі. Якщо не помиляюся, то познайомились на тодішніх засіданнях «Сонячних кларнетів» під орудою незабутнього Бориса Демківа, який тепло відгукувався про молодого поета. Бо на тлі таких неординарних особистостей як Петро Сорока, Богдан Бастюк, Левко Крупа, Володимир Дячун він вирізнявся неповторністю «літературного голосу.»
Звучить він і у книзі «Сивий жайвір висіває пісню». Як на мене, то назва є вдалою, хоч дехто і може сказати, що вона є трішки довгуватою. Бо поети здебільшого використовують для ймень вдалі образи з одного-двох слів. Але ж маємо «Жива і скошена тече в мені трава» Анатолія Кичинського. Здається, що цим шляхом пішла і наша краянка Ганна Костів-Гуска, назвавши свою недавню книгу «Знайде тут прихисток душа». І як тут не подумати. Що назва книги вдалим рядком – оригінальний хід?
Цікаве наймення доповнюють і вдатності з текстів :«Розбиті пальці вп’ялись у життя», «Ранив душу посивілий звук», «Латають знов розлуку незабудки». Неперебутності знаходжу і у текстах з відсвітами громадянської філософічності, пейзажності та інтимності. «Стежино болю, клич мене сюди, де роси на світанні, мов сльозини», «Поки серце, як птах, ще тріпоче крильми і злітає покаране болем», «Плетуть дощі холодні сіті», «Розлукою стежина кровоточить»…
Можна було б далі піти шляхом літературно-критичної характеристики висвітлення поетом тематичних пластів? Чесно кажучи, не хочеться. Бо і з вищенаведених певного тематичного спрямування видно, що автор впевнено ступає на шлях неординарних метафоричності, порівняльності та образності мислення, які допомагають словесному втіленню замислу.
Голослівність? Ніскілечки! ! щоб підтвердити це, спочатку згадаємо про метафоричні зблиски: «Фарбує північ вікна чорним», «Намалюй мені подих», «Метелиця над гніздами регоче», «Грає в сніжки дитячий сміх», « Мовчки сліпнуть струни від розлуки». Згоден, що вони не є такими вражаючими, як того декому хотілося б. Але тут, напевно, маю сказати , що метафори органічно вписуються у тексти і увиразнюють їх. Як і порівняння, які надибую у книзі: «Від мовчазної, як вдова, фіранки», «Розхристаний, неначе листопад, «Сніжинки, як підсніжники «, «Сніг леститься, наче потіха» , «Крилятами, як веслами гребли». А хіба можна оминути питання про образність? Особливо тоді, коли натрапляєш на вдалості на кшталт «Струмочок зморщок», «Яблучна дорога», «Птахи світла», « Темені сувій», «Простуджені дерева», «Келих вологи»… Вистачає і цікавих слововживань з барвами нелогічності та рідковживаності: «розбрамилась», «шабліє», «пошрапнелив», «синьовись», «чорнобривіють», «пердсніжжя»… Коли вже зайшла мова про словоряд, який використовує автор, то зверну увагу і на словосполучення з двома буквотворами, якщо можна так їх назвати. Зазвичай перший вказує на предмет уваги, а другий характеризує,виступаючи порівнянням чи образом.Правда, таку лексику поділив би на дві частини. Перша – очікувані словоформи: «тужать-плачуть», «зброя-кобза», «ранок-немовля». А друга – несподіванка: «храм-площа», «озеро-багаття», «відлюдник-туман»…
Книга дає можливість наголосити, що поет – виходець з села. Бо на противагу поетам-урбаністам він часто «експлуатує» прикмети навколишності. Дерева і рослини, звірі і птахи, небесні світила – неодмінні атрибути його рим. «Старанно вітер небо від хмарин тополями гнучкими підміта», «на захист весноньки підносить зелену шабельку нарцис», «В тінях-смужечках пружного тигра», «Кричить востаннє півень голосний», «Сонце простуджене вітром». «Трава міняє на зірки опалі яблука в саду». Гарно, правда ж? Хоча, як на мене,тут може відчуватися і вплив віку поета. Та гадаю, що це створює негатив для читацького сприймання. Радше назвав би ще одним позитивним фактором впливу. Звісно,тут є ймовірним суб’єктивізм. Але… З боку автора і збоку сприймачів текстів. Два складники в одному келиху?
… Коли вищезгадані моменти про метафоризм, порівняльність, образність, словотвір і «населення» віршів однозначно свідчать про виражальні засоби, то є і те, що бродить між виражальністю і тематичністю. Мова йде про використання мотивів богошукань, культурологічні акценти і афористичність. Зрозуміло, що кожен з цих аспектів став неоднозначним у трактуваннях. Тому не теоретизуватиму, а висловлюватиму лише власне міркування.
Щодо богошукань, то на них вказує чимало рядків. «Де знов сльозою розмовляв із Богом», «Причинені долоні – молитва в небеса», «Святвечір обійняв статечно все». Зауважу лишень одне. Є читачі, котрі хотіли б більшого «занурення» у молитви і зримішого слововияву. А інші не ратують за це, бо переконані, що про вірність християнським цінностям має «говорити» контекст, хоч йти цим шляхом дуже важко. Не відкидаю першого підходу, хоч другий мені імпонує більше. Здається, що і поет Володимир Кравчук поділяє мою думку. Принаймі, його вірші свідчать про це.
Непростим є і питання про культурницькі акценти, яке (так мені здається) має два відгалуження. Зримістю першого є епіграфи. Може , і хотілося більшого припадання до чужих текстів, але водномить осмикую себе, бо розумію, що присутність чи відсутність культурницьких алюзій у текстах – особиста справа поета. Хоча іноді можна подумати про його духовний кругозір. Це – по-перше. А по-друге? Чому не можна балакати про підтекстовість теми і творчі перегуки? Щось подібне до останніх знаходжу у віршах «Гойдалка» Володимира Кравчука і Олександра Астаф’єва. Схожість думок є очевидною. Але справа полягає в індивідуальності вираження. Ще одне підтвердження того. що у світовій літературі вже давно немає нових тем, а є можливою тільки свіжість неординарного висвітлення. Себто йдеться про ракурс погляду.
Деякого наголосу потребує і афористичність в інтерпретації поета. Вона виглядає якоюсь незвичною. Якщо в подібних слово виявах ми звикли до стверджувальних інтонацій, то у пана Володимира їх немає. Лише натяки на крилатість висловів. «Блукає поміж нами блудний день», «Чужину твою тобі пробачу», «Розлука холодніша од завії», «Вруниться з душі старе й нове» . Очевидно, можна наводити й інші приклади.
Є ще два моменти, які потребують бодай побіжного висвітлення. Формотворчість у «дорослих» віршах. Поряд з дво – багатострофовиками бачу притчу, катрени, рубаї, тривірш. Оте багатство строфіки по-своєму промовляє про пошуки поета.
Є у книзі і розділ віршів для наймолодших читачів. Також маємо тут цікаві метафори, образи,порівняння,словотвори: «Схудла баба снігова», «Ліниві чобітки», «Бігло садом Віршеня, як маленьке диво», «Вітерець-пустун». Ніхто, мабуть, не заперечить, що все це має бути у віршах для підростаючого покоління . Але іноді гадаю про те, що споконвіків дитяче сприйняття тієї чи іншої життєвої реалії не змінюється, хоча доторки часу повинні бути, бо твори без них істотно програють.
І наостанок. «Сивий жайвір висіває пісню» говорить про тяжіння автора до традиційної силабо-тоніки. Але про цілковиту «старовизну» з прозорістю сподівальності теж не балакав би. Елементи поетики, про які згадував, перешкоджають. Доцільніше було б говорити про осмислене мандрування між «колишнім» і «сьогоднішнім». Й таке. Багато говоримо про небесність поезії Миколи Вінграновського, Бориса Нечерди, Павла Гірника, Миколи Тимчака… Але, як не прикро, не всі сягнуть їхніх творчих верховин. Та має право на існування і філігранна поезія без отого літання версифікаторського мислення у понадхмар’ї, яку продукують Володимир Вознюк, Микола Пшеничний, Богдан Томенчук. Саме до таких творців слів дивовижних належить і Володимир Кравчук,що засвідчує книгою. Замислююся над цим.
З думки не йде: «Запитую тактовність серця, чи може стати на розмову?» Чекаємо на нову бесіду? Вона ж так потрібна!
Ігор Фарина
м.Шумськ