(Михайло Слабошпицький. Веньямін літературної сім’ї: Олекса Влизько та інші: ревю — К.: “Ярославів Вал”, 2008 — 286 с.)
Михайло Слабошпицький зайняв у письменстві особливу нішу. Він має у доробку книги, присвячені визначним постатям живопису, письменства, суспільного життя: Марії Башкірцевій, Тодосю Осьмачці, Олексі Влизьку. Та це не зовсім “літературний портрет” певної постаті. Бо портрет — це статика зупиненої миті, що має увібрати в себе риси вдачі портретованого. У Михайла Слабошпицького статики якнайменше.
Автор подає творчу постать у динаміці життя — як зовнішнього (факти біографії крізь призму історії), так і внутрішнього (психологічні порухи, колізії, дивацтва). Багатство точок зору на обрану особу убезпечує М. Слабошпицького від нудного схематизму та банального спрощення. І забезпечує ефект “живої людини” з її плюсами та мінусами. Тому жанрове означення “роман-біографія” (щодо книжки “Поет із пекла” Тодось Осьмачка) чи “ревю” (щодо книжки про Олексу Влизька) є більш відповідними, ніж статичний “портрет”.
“Веньямін літературної сім’ї…” М. Слабошпицького подає Олексу в колі його кровної сім’ї (мати, батько, брати — Олександр і Авенір) та сім’ї творчої (найповніше — футуристичного періоду: зринають імена Михайля Семенка, Гео Шкурупія, М. Бажана), хоча згадано і інших знайомих — (Є. Плужника, Ю. Яновського, В. Сосюру, Г. Косинку, О. Довженка, Я. Савченка, В. Коряка, Ф. Якубовського та ін.).
Огляд короткого творчого шляху поета був би частковим без урахування зближень і віддалень. Одним із найяскравіших антиподів Олекси Влизька, як відзначає М. Слабошпицький, був Т. Осьмачка: “Якщо в старшого за нього Тодося Осьмачки на всю українську — та й не тільки українську — поезію вистачило б тотального песимізму й інфернальних жахіть, то в осонценій поезії юного Влизька постає, здається, геть інша планета, з зовсім іншим життям” (С. 75).
Та Олексі не раз випаде бути “по той бік сонця”.
Олекса Влизько вперше опинився по той бік сонця, коли разом із молодшим на два роки братом Олександром рятували свого брата Авеніра, що провалився під лід. Авенір не вижив, а хлопці тяжко перехворіли. Внаслідок хвороби Олекса набув глухоту.
Не зважаючи на цю трагічну обставину, юнак був певен себе і потужно реалізовувався у поезії. Як кожен юнак, прагнув змін і не боявся експериментів: ні суспільних, ні поетичних. Навіть у звичних сценах сільських побачень є відчутна образна свіжість і прагнення простору — “океанів синіх і морів”:
В’ється хміль, і серце хмелем бродить:
Жду-пожду. Мо’, вийдеш на зорі?
І здається, топлять серце води
Океанів синіх і морів.
І здається, зовсім ні до чого
Опівночі глупої краса…
…Тільки тепло падає під ноги,
Мовби порох місячний, роса…
Очеретом роги намантачив
Журавлиний місяць… Суховій…
…Як давно, либонь, уже не бачив
Я твоїх тривожних чорних вій! (“Парубоцьке”, С. 268)
Щоправда, більш знаний О. Влизько речевістю, що укладена в короткі динамічні ритми, які передають напругу праці, її динаміку. Вірш такого типу характерний і для раннього М. Бажана (періоду його захоплення футуризмом).
Доки
В напрузі
плеч
і рук
хриплять іржею доки,
нервуючи
дроти,
манометри і токи,
в хаосі
ромбів,
хорд,
еліпсисів
і сфер,
намацавши людей
мільйоном атмосфер. ( С. 270)
Може видатися: молодий автор, розстріляний у 26, був звичайнісіньким бунтарем, який підважував авторитет літературних “батьків”. Але це судження поспішне і справедливе лише почасти. Так у вірші “Романс на роялі”, написаному, коли Олексі було 19, є рядки “по мідяних муках / білих клавіш / розірветься / клясика рука / Я тієї пісні не почую, / не почую, / а проте, / проте, / … хай зросте / і серце рознервує, / хай зросте!” (С. 257-258).
Гадаю, поет говорив не тільки про фізичну глухоту, а і про своє бажання переступати рамки класичного, усталеного вірша, про “глухоту” до нього. Та він не заперечував цей вірш і те, що такий вірш не залишає його байдужим (“… хай зросте / і серце рознервує, / хай зросте!”). Олекса Влизько не заперечував класики і класиків. Він був очитаний і свідченням тому його поезія, навіяна не лише книгами, а і мандрами світом, от хоч би яскравий “Вечір”.
День біжить, мов злодій із Багдаду,
в синій дим і зоряний гарем.
За далеку чорно хмарну естакаду
одпливає сонце кораблем.
тихий сквер і листя задубіло,
азіатська стума серце п’є.
на останні сонячні вітрила
зорить вдаль статуя Рішельє.
на колінах книжечка Конрада —
плинуть в море мрії кораблем…
день біжить, мов злодій із Багдаду,
в синій дим і зоряний гарем. (С. 259)
Олекса Влизько почувався громадянином світу. І в цьому б не було нічого поганого, якби при тому не втрачалося почуття національної приналежності. Та її важко віднайти у поезії Олекси Влизька, адже поет зблизився з українськими футуристами і поділяв маніфест висловлений Гео Шкурупієм на сторінках альманаху “Нова генерація”: “Нове мистецтво вже втратило свій національний присмак… воно інтернаціональне, але має дуже виразні і гострі класові ознаки. Ім’я нації звучить лише як етикетка, ярличок, який уже ніякої функції не відіграє, воно має значення фабричної марки…” (С. 141).
Молодий поет довго вірив у ідеали нового світу. І поплатився за цю довіру. Бо радянська влада, яка спершу підносила його на знамена, згодом звинуватили його в участі в українському націоналістичному угрупуванні та прирекла до розстрілу. Воістину “з крови знамена у нас”, як писав Олекса Влизько у своєму знаменитому творі “Дев’ята симфонія”. Ця кров прикривається гаслами про ворога, а ворогом можна проголосити будь-кого, переконавши суспільство, що воно має справу саме з ворогом. Навіть якщо той “ворог” — брат. Однієї нації чи однієї крові. Сумнівне визволення, м’яко кажучи…
ДЕВ’ЯТА СИМФОНІЯ
Любимо людство, нечуле до рас і кордонів (серце кордони у нас), любимо право, не скуте булатом і золотом (золотом — сонце у нас), любимо брата свого, що підносить визвольні знамена (з крови знамена у нас), любимо жертви вогонь, за вселюдські ідеї запалений (щастя — ідеї у нас), любимо гнів, що за бідних потомству взиває (гнів океану у нас), любимо все, що найкраще в серці світів молодому (соняшно любимо ми)! (С. 255)
Не зайве нагадати, що “Дев’ята симфонія” О. Влизька має своїм взірцем однойменний твір Л. ван Бетховена. Загальна тональність музичного твору мінорна, попри те, що впродовж музичної симфонії змінюються мажор і мінор. В Олекси Влизька це сусідство дуже специфічне — спершу іде мажор, а за ним постає прихований мінор, який подається у дужках. Так виникає іронічно-трагічна тональність. Адже справді “любимо жертви вогонь, за вселюдські ідеї запалений (щастя — ідеї у нас)”. Оту заувагу про щастя можна було б читати як творче щастя від творчої ідеї. Та в реальності йдеться про щастя як ідею, що не просто не рахується з потребами окремої людини, прикриваючись безликим “ми”, “нас”. Ця реальність не зважає на ціну щастя-ідеї, у ній природнім є “любити” брата, забарвлюючи знамена у кров. Природнім вважається гнів: “любимо гнів, що за бідних потомству взиває (гнів океану у нас)”. Природнім вважається любити людство, та не любити власну націю, не любити окрему людину.
Наслідки відомі: гнів, кров, смерть. І ще одне життя, що опиняється по той бік сонця. По той бік своїх ідеалів, що видавалися сонцем. По той бік життя. І навіть по той бік пам’яті на дуже тривалий час: перші повноформатні спомини про поета — під знаковою назвою “Наллятий сонцем” (1994 року видання) — написав його брат Олександр Влизько. Олександр також жив по той бік сонця, перебуваючи ніби в тіні знаменитого брата, а по його смерті — в тіні суспільного життя (як брат “ворога народу”), по той бік суспільного сонця. Чи софітів, які видавали за сонце на початку 90-х ХХ ст.
У першому розділі книги про Олексу Влизька, характеризуючи історію, що розгортатиметься перед читачем, М. Слабошпицький стверджує: “Ще незаперечно: це — дуже українська історія. Бо ж хоч і якими короткими були і саме життя поета, і його творча біографія, однак у них умістилося багато того, що довелося пережити українцям у ХХ столітті”.
Додам від себе — наприкінці ХХ століття і в столітті ХХІ ця історія дуже актуальна. Не тільки як урок історії, а і як нагадування: те, що здається новим (або видається за нове) в наші дні — колись уже було.
“Класика рука” досі грає “романс на роялі”, а поетичні шукання 20-х рр. ХХ ст. відлунили у його фіналі (1991 — 1994) діяльністю гурту «Нова дегенерація» (І. Андрусяк, І. Ципердюк і С. Процюк). Епатаж, іронія, сарказм вчергове стали модою (чи традицією “глухоти до класики”).
ми останні пророки в країні вчорашніх богів
ми останні предтечі великого царства диявола
ми зчиняємо галас і це називається гімн
ми сякаємось в руку і це називається правила
(Іван Андрусяк “Нова дегенерація”)
Що ж: не вперше і не востаннє скидають учорашніх богів. Це скидання тривало в епоху футуризму і в часі постмодернізму. Постмодернізм ніби вичерпав себе, як вичерпала себе 1994 року “Нова дегенерація”. Та досі то тут, то там чутно відлуння постмодерного світобачення, що голосно декларує руйнування колоніальної свідомості.
Але ж не варто, постулюючи руйнування колоніальної свідомості, насправді заперечувати національну складову цієї свідомості, беручи за взірець тих, хто любить людство, але забуває любити людину. Бо так недовго стати предтечами (попередниками і пророками) царства диявола. Трагічні наслідки відомі… Чи ні?
Надія Гаврилюк