1.
Пишучи попередній рецензійний есей про щоденникову книжку Богдана Смоляка «Моя найбільша війна: рік 2022 у роздумах і відчуттях» (Львів: «Апріорі», 2024. – 288 с. – Видання 2-ге), я з певних, відверто практичних, міркувань, мається на увазі майбутню публікацію у періодиці, звісно, націлювався на відповідний обсяг тексту і не мав можливості широко та докладно зупинитись на темі сьогоднішньої війни з московитами. Цим ось текстом, до певної міри, надолужу згаяне. Видання цього варте. Добре.
2.
…Якось одразу, як це трапляється, коли заглиблюєшся в матеріал, випливло наче самочином ось що. (Просто начитування навіяло). «Щоденникар» лише слухає тривання, розпросторенням тривожних часів у собі. І відгукується таким текстовираженням, що близьке до молитви. «Відтак мою війну, всі її батальні складники спрямовано, по суті, на крізьжиттєве самовиховання. На внутрішню боротьбу з власними усвідомленими недоліками і переступами. Гріхами «вольними», лише на дрібку – «невольними». У цій битві почуваю себе геть виснаженим, інколи пораненим, але ніколи – дезертиром із поля бою за власну душу…»
Письменницькі «щоденникові» міркування та відчування – тут як одкрита душа під час молитви. Фіксую себе на тому, що і «моя душа відчутно мобілізується» «переживанням» «небувалого змагу світового добра з абсолютним злом на наших українських теренах…» Читач заряджається, наче зброя до бою. І обов᾿язково вистрелить. Тремтіть, ворогове.
3.
Б. Смоляк, «щоденниковий», одверто шукає можливостей знайти в собі якусь константу, що даватиме змогу жити і працювати, незважаючи ні на що… Отож, «Серед ночі розбуркала мене антистресова музична хвиля – «Літо» із циклу «Пори року» Вівальді! Не шквал вибухів, що їх часто передає радіоефір, а оте гармонійне, заспокійливе, тепле й солодке інструментальне диво. Одне з найбажаніших див, оскільки не думку бентежить – наснажує душу. А раз так – їй не до сну…» Тут також є війна… Нез᾿ясовне.
4.
Автор, як я сприймаю, і персонаж книги водночас, вдається до цитування Великого Кобзаря, розглядаючи, на всіх рівнях, конкретну ситуацію посеред битви з московитами. Він не боїться штучно олітературнити «щоденник», бо ні на мить не забуває про «свою внутрішню війну». Витривалість духу й тіла. Напрацьоване вміння виснувати з класики те, що найсправжніше та – назавше:
Свою Україну любіть.
Любіть її… Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
«Нам нікуди втікати зі свого українського острова, дарма що довкола лежить дружній океан суходолів… Нам випадає перемагати. Утрачаючи і вмираючи – все ж перемагати!» – стверджує він, аби ми прийняли. І ми погоджуємося. Приймаємо. У Б. Смоляка, якому – понад сім десятків…
5.
Не проґавив автор і з᾿яву знаменитої Анджеліни Джолі у Львові. Ця разюча американська акторка-красуня прибула, аби засвідчити свою солідарність з українським народом. Глибше зрозуміти і відчути, як це: сучасна велика війна… Мабуть, страшно?!. Зірка активно волонтерить; як посол доброї волі ООН. Дуже багато. Прихильна й до українців. Знаю і про її нелегкі африканські мандри… Респект їй… Рідкісне поєднання духовної та фізичної краси.
6.
Загалом розмаїті сенси охочі нагадати про себе у книзі. Тут і Джеймс Бонд, і Леонід Кисельов, і зелений світ, і притчі… Одне слово, як і в житті: «віддалення» людини від людини – не причина абсолютної самотності. Тим паче, на Великдень: «…не забуваю про своє письменницьке ремесло у щоденних молитвах». Часоплин, одначе, і тут приносить воєнні дії, із застосуванням найсучаснішої ракетної зброї, у тому числі й балістичної, що протидії їй, можна сказати, не існує в Україні: «…двогодинна ПТ, упритул до благодійного (для дітей) концерту…» Ось тобі й Паска!..
7.
Смоляк добре і виразно виповнив воєнне тло, що на ньому все інше з᾿являється, навіть звичайний побут, набираючи зовсім нових конфігурацій та якостей. Прибульці зі сходу й півночі навіть не здогадуються, як наростає і множиться ненависть українського народу до них, окупантів-виродків. І воюють з ними не лише національні легіони, але й усі свідомі громадяни. І стояти будуть, допоки не переможуть рашистську гидь остаточно. Тобто, щоденник не лише фіксує. Ще й розвиває…
8.
Що цікаво, Смоляк цільово не забуває у своїх «щоденникових записах» резонувати на звичні та звичайні речі, що без них не буває життя нашого. Це – якісь люди, випадки, зустрічі, прості розмови, зміни у природному розмаїтті, думки та рефлексії, запитання, на які немає відповіді… Страх не зумів захопити його зненацька, деформувати волю, позбавити відчуття перспективи, запекти кров ув оці… Це дає можливість письменникові, в додатку, розташувати читача, що називається, лицем до лиця. Сміливо.
9.
Подекуди в «Моїй найбільшій війні…» помічаю цілі шматки текстів, що стилістикою є відверто розгорнуті до газетної публіцистики, інформаційності в «мережі». Одразу ж з᾿ясовую для себе, що усе це – не випадково. Адже тепер щодня вдаємось до засобів і можливостей ЗМІ, аби щоразу триматись «на пульсі». І це нипання, звісно, дає про себе знати… Уклинюється в нашу свідомість. Смоляк також охоплений цією зухвалою хвилею: не противиться їй не блокується, допасовуючи до своїх потреб. «Щоденникарських».
10.
«…у кожного свій час», – це з його «щоденника». Дуже точно сформульовано. І з необумовленою образністю. Мабуть, спадає на гадку лише у такий ось день: «День гарний в усіх аспектах, тому нині добре: похвалити вітер, бо теплий, а не як учора; посидіти на парковій лавчині, щоб не самотувала; нарвати каштанового цвіту, бо не тільки проти кашлю; купити бульби при супермаркеті, у пана Василя з Батятич … іти неквапливо…» Який, насправді, був би чудовий день! Якби – без війни!
11.
«Війна, кажуть, затягується. Гуманоїд, мовляв, хоче ще пожити, а поза бодай якоюсь масакрою йому нема жилби. Світ мусить подбати про вбивцю самого себе. Чи мусить? Ще й у такий спосіб…» Це «щоденникар» пише у травні 2022 року. Дуже схоже на ситуацію, яка склалася зараз, у травні 2024-го. Раша підступами та вселенською брехнею продовжує вламуватись у наші оселі; густо завдавати ракетних ударів, погрожувати термоядерним Армагеддоном. Затягується… – затягується?!. Нехай затягується для ворога нашого, як… зашморг!
Р. S.
Дещо невмотивованим видається мені розподіл «щоденника» «Моя найбільша війна» на три частини («Гартування смарагду», «Неопалима пашниця», «Багрець супроти тліну»). Звісно, не за темою групувалося, бо велика тема тут спільна. І не за, очевидно, ідейним вантажем. Час написання – також пробитий «щоденникарем» на кожному клаптику тексту. Можливо – для читальника, аби хутчіш сприймалося та запам᾿ятовувалось… Ні, «форматом дня» тут не об᾿єднати! Бо ж він формується порізну, щодня. …А щодо концепту книги, то війна і формує, і формулює його цілком і повністю.
Заодно ж – виразно з᾿являється естетика антивійни. Талановито: жорсткий зв᾿язок з реальністю.
Ця книжка явно для нашої перемоги.
Віктор Палинський
———————————————————————————————–
РЕАЛІЇ УЯВИ
1.
Художність у книзі Богдана Смоляка «Моя найбільша війна: рік 2022 у роздумах і відчуттях» (Львів: «Апріорі», 2024. – 288 с. – Видання 2-ге) не виділена автором, як можна було б сподіватися, в окремі розділи чи підрозділи. Вона доволі щедро вплітається у загальний щоденниковий текст, стверджуючи або заперечуючи, відтінюючи або контрастуючи, переносячи у світ метафізичних перетворень та, в тому числі, формуючи ідеї істини та духовного розвою. Трохи навпрошки – моя дефініція, проте все очевидно. Письменник намагається не шпарувати на колись, а донести до читальника найменші порухи душі та докладності життя.
2.
Уся Богданова проза та поезія в «Моїй найбільшій війні…» ніби прошита: «ПТ» (повітряна тривога). Ця абревіатура, видається, скріплює увесь змістовий шлях автора, проникає у всі сенси й смисли. Відверто скажу, не дає розслабитись ні на мить. Ну, десь так… Один з перших у книжці (назву його умовно авторським «Проти зла. За добро») – есей, що має морально-етичний характер. Власне, вже мною визначена назва розкриває завдання «щоденникаря».
«Але про свою найбільшу війну… Всі інші брані, хоч би як їх називати і трактувати, включно із Третьою світовою, що нині потрясає нами, – то як її більші чи менші частини. І саме гармати й фанфари моєї війни вперше зазвучали ще в моєму дитячому серці. Вона – велика битва не на знищення, а на самовдосконалення». Смоляк тут розкриває докладності своєї життєвої програми, що передбачає постійне воювання. Подеколи, навіть із собою…
Подібний есей, мною названий також за його змістом, – «Бути добрим».
Схильна подеяка його есеїстика (знову ж таки вдамся до умовних назв – «Надворі за Цельсієм…», «Про огорожі…») до художності мислі.
…Але ось вже в отаких есеях, як «Поль Верлен…», є відвертіше художнє мислення та подача через віднаходження образів. І ось так автор переходить до інших текстів есейних, пишучи у «щоденнику» так, як пишеться, думається, відчувається впродовж 2022 року. Звідси і поезія, що насичує книжку відвертим і незбагненним. Смолякова інтерпретація часу та простору. Це у нього повсюдно на «щоденникових» сторінках, нерідко – і поза ними. Один із травневих днів:
Цей народ сам себе
прибивав до хреста,
і оплакував довго
себе самого,
і нарешті собі ж наказав:
«Перестань!»,
і воскрес для життя.
І для Бога.
Саме така поезія Смоляка пронизує «щоденник» на всі 288 сторінок. І, переконаний, могла б бути видана окремою книжкою навіть разом з тими кількома віршами, що потрапили у «щоденник» з попередніх поетичних збірок. Чи не так, Богдане?.. Бо ж війна…
3.
«Думав про Софію Київську, про Тараса Шевченка в Каневі. Чи їхні небеса захищені так само надійно, як, припускаю, купол Верховної Ради?..»
При початку книги, звісно, – великий і величний Кобзар. Що його велич не в тому, аби вивищуватись над ближнім, а в тому, щоби здійнятись над собою. – «Свою Україну любіть», «…За неї Господа моліть». Пригадую теперішню модерну графіку в жанрі суспільно-політичного плаката: Шевченко в уніформі українського бійця, кевларовий шолом на голові. Пронизливий погляд промовляє: «Стаю до бою». І, насправді, сьогодні він вийшов далеко за своє консервативне втілення, бо ж – у підземках під час ПТ, ув окопах – з воїнами. Власне, не раз доводилось бачити у телевізійних хроніках «Кобзар» – поряд із «Біблією»… У Смоляка: «Згадую понівечене вибухом, ще й прострілене, мабуть, снайпером, – звісно, в чоло, – погруддя Тараса в Бородянці…»
І тут же, дуже близько, у «щоденнику» – поетичні рядки юного Леоніда Кисельова (1946–1968):
Я знаю, что твердил Тарас Шевченко.
И, как его завет, я повторяю
Одно-единственное это слово:
Ненáвиджу!
…Ось таке захоплення генієм, наче своїм сучасником. У «щоденниках». …І на нинішній війні.
4.
Про невипадковість ретельного авторського добору у «щоденнику» свідчить наявність ув «обоймі» й поезії Олександра Ірванця, почерпнутої з соцмереж. Не можу стриматись, аби не привести, адже тут є і безкомпромісна Смолякова війна… Позиція.
З міста, що ракетами розтрощене,
До усього світу прокричу:
Цього року у Неділю Прощену
Я, здається, не усіх прощу!
Світе-світе, гарно ж ти нас кинув!
Та у пеклі цих страждань-терпінь
Все ж стоїть золотоверхий Київ,
Буча, і Гостомель, і Ірпінь.
Ми усе здолаємо і вистоїм!
Потім ще і рештки приберем
Тих усіх, котрі були тут прислані
Вузькооким лисим упирем.
З вами й я і вистою, й вцілію,
Як у землю рідну міцно впрусь.
Я ніколи не прощу Росію.
…Чом відводиш очі, Білорусь?
5.
Автору в цьому щоденникові явно потрібен був хтось такий, як Валерій Ілля (1939–2005), один з найбільш загадкових українських поетів найновішого часу. З його проривами-проникненнями в позачасся, вмінням тримати паузу та насичувати її семантичною питомістю. З його:
…у голосінні тополь чиє коріння пригортає білі козацькі кості
де згасаючі за обрієм журавлині голоси прамови
розгортають могили сліпих кобзарів
які безпомічно стикаючись одне з одним у твоєму полі
обмацуючи руками землю й небо
тебе шукають Україно
Так, в Іллі був свій час і були свої війни; переможні. Нині він потрібен Україні як і колись. Тим паче, у цій великій війні, де ніяк не спадає безконечна пожежа. Усе ж – таке рідкісне, даровите в Іллі: щоб увести читача у стан, коли реципієнт підживлюється найчистішими енергіями, сягнувши небувалих глибин психіки. Мабуть, Смоляк міркував подібно.
6.
Особливе місце у «щоденнику» мають «денники» Петра Сороки, славнозвісні та читані в Україні. Вони щільно переплетені художньою творчістю: есеями, поезією, малою та більшою прозою… Здавалося б, не закінчуються ніколи. Просто є у своєму просторі. І буде так завше. Цей мудрий літописець своїх і чужих радостей та бід навіть після «відходу» творить свої реалії… Таке відкрите одухотворення при зустрічі текстів Смоляка і Сороки привело мене, чомусь, до виняткової безпосередності колись записаних мою слів маленької дівчинки; як співзвуччя: «Щастя – це коли падає сніг…»
Далі – слова із незлецького «щоденникового» есею Б. Смоляка.
«Вночі напродив добре читалося. Всотав останні абзаци денників Петра Сороки. Мало. Таке читав би потроху до кінця свого віку. А може, й вистачило б, у мене ж тільки три його книжки… То письменник багатьох амбіцій, які в нього іноді дрімають, іноді бушують і були б серйозною загрозою, якби не найбільша межи ними – амбіція поборення в собі всіх інших амбіцій. І робить він це – реформує, шліфує своє єство – цілком щиро, часом віртуозно, що, кажу про майстерність, на щастя, не шкодить глибинній правдивості. І ця постійна налаштованість на поборення в собі чогось навіч небажаного, на духовний вибір переважає в його текстах, передається при читанні, залишається з тобою».
…Залишу тут текст як є: у співзвуччі священної наївності дитини і письменника.
7.
Трапляються майже криптоніми: Мирослав Л.; Надія М.; Богдан Ч. «Щоденникар», не кваплячись, намагається додати колориту до своєрідного театру, що в ньому чимало талановитих акторів-письменників. …І у кожного своя роль. Ось, – як у Мирослава:
Торкаюсь вій – метеликів лляних,
Які витають в синьому суцвітті…
Або, – як у Надії:
…усі навколо танцюють
…і я також…
…танець спійманої рибини
Оця «немислима легкість» – не випадкова. Вона природно притаманна людині. Вона допомагає нам жити та рухатись. Завше перемагає. Навіть у дні війни.
У Богдана Ч. – з його книжкою поезій «Карма». Достатньо прочитати «Печаль» з цієї збірки, аби спомогти собі зізнатися, що і так про війну можна писати. І не збочити (не пройти повз)!
Перемоліть її, перемеліть,
Дерева лісу золотого,
Зашелестіть її, зашелестіть,
Зашелестіть її – мою тривогу.
Сльози мої не ймуть віри очам моїм.
Очам моїм, очам моїм…
Відчаю мій, відчаль мені –
Відчаль мені, відчаль мені!
Нехай біжить вода. Нехай впаде біда
У ніч захмарену, у хмарну даль –
Не попадається до того невода,
В якому сонячна моя печаль.
…Як пише Смоляк ув одному зі своїх літературно-філософських есеїв «щоденника», «…художній текст інтерпретує не лише літературознавець чи перекладач, а по-своєму кожен, хто його прочитав. Інакше незмога сприйняти. І ця інтерпретація стовідсотково належить йому». Це про поезію Богдана Ч. А ще: тут добірний стиль з еклектичними вкрапленнями (у Смоляка).
8.
Я з очевидністю чекав, що в «щоденнику» рано чи пізно з᾿явиться ім᾿я Ліни Костенко. Так воно і сталося. Її поезія – викристалізована в мистецькій формі у-к-р-а-ї-н-с-ь-к-і-с-т-ь. У Смоляка запис: «Ліна – сув᾿язь особстості й поезії, слова особистісного й поетичного». Є і конкретна життєва прив᾿язка. Костенко отримала тоді найвищу відзнаку Франції: орден почесного Легіону, за високу громадянську позицію. Воістину, лицарка світла. Впізнавана скрізь; навіть на муралах у Львові та інших українських міст. А як же з нашим найвищим орденом?!.
P. S.
Книжка «Моя найбільша війна…» – насичена напрямами та щільна. Усього, звісно, не охопити (хіба що у докладному дисертаційному дослідженні)… Та й не ставив я собі таких завдань. Це, радше, імпресіоністичні окрушини, більше рефлексійні за своєю природою.
…Видання – невипадкове у творчості Богдана Смоляка. Письменник просто неквапом прийшов до нього. Тому й – так переконливо. Читаймо.
…Заслуговує на найвищу преміальну фіксацію. Ось такі реалії уяви.
Віктор Палинський