21 липня виповнюється 75 років від одного із злочинів, скоєних більшовицькими каральними органами – масштабних позасудових страт в’язнів Чортківської тюрми.
До скорботних роковин цих подій було приурочено жалобне паломництво мешканців краю до братських могил чортківських в’язнів в Умані. Її учасниками стали біля 200 мешканців Чорткова, Бучача, Борщова, Монастириська та Заліщиків. Особливо чисельною була делегація Чортківської гімназії «Рідна школа» імені Маркіяна Шашкевича. Це добре…
За останні 20 років зібрано певну інформацію – ще далеко не повну – про злочини сталінізму 1939 – 41 років. Вже можна вести мову про певну культуру пам’яті про ті репресії: з’явилися доступні широкому загалу публікації, пам’ятники, меморіальні місця, публічні заходи… Загалом сформовано морально-етичну оцінку подій.
Натомість їхня правова оцінка вочевидь забарилася. Таємні архіви розкриті лише частково. Прокурори та судді свого слова досі не сказали. Україна все ще чекає свого «Нюрнбергу» над сталінськими злочинцями. Ці кроки повинні стати частиною процесу декомунізації, про який другий рік торочить влада і який по суті скотився до суєтного перейменування міст та вулиць.
Як це було тоді?
Служба безпеки України свідчить, що в архіві Центрального управління СБУ зберігаються списки на 6643 громадян, які до початку війни утримувалися в тюрмах НКВС УРСР в містах: Львові, Тернополі, Чернівцях, Кіровограді, Дрогобичі, Самборі, Чорткові, Ізмаїлі. Зауважу, що списки ці дуже і дуже неповні – у ньому відсутні відомості щодо багатьох інших тюрем: Коломиї, Станіслава, Золочева, Луцька, Ковеля, Бережан, Кременця та ін.
Загалом на той час у тюрмах анексованих Радянським Союзом територій (Західна Україна та Бесарабія) перебувало щонайменш біля 23 тисяч осіб. Тарас Гунчак на основі відомостей іноземних архівів називає цифру 35 тисяч.
Аналіз доступних архівних документів, здійснений СБУ, свідчить про те, що по Західній Україні найбільшу групу складали ув’язнені за політичними мотивами – так званий «контрреволюційний елемент», слідство у який вели слідчі Комісаріату держбезпеки. Так, близько 25% ув’язнених звинувачували у причетності до ОУН; 20% — у контрреволюційній діяльності; 7% — у шпигунстві; 3% — у зраді Батьківщині; 3% — так звані «колишні», лише в силу свого соціального становища підозрювані у нелояльності до сталінського режиму (заможні землевласники («поміщики» та «куркулі»), власники підприємств, члени «буржуазних» партій, колишні офіцери Російської імперії та Польщі, поліцейські) і 12% — в інших державних і кримінальних злочинах.
Значна частина політичних ув’язнених були осуджені до вищої міри покарання (розстрілу) після закінчення слідства по їхніх справах. Так, лише по Львівській області станом на червень 1941 року підлягав розстрілу 3161 чоловік, у містах: Тернополі — 444, Чорткові — 768, Чернівцях — 222. Начебто архів СБУ має у своїх фондах відповідні акти виконання розстрілів щодо ув’язнених 769 , які утримувалися у в’язницях Чорткова, 651 — Тернополя, 222 — Чернівців, 184 — Перемишлян, 13 — Самбора. Ці акти досі не оприлюднені. Чому?
Щодо більш ніж 5 тисяч ув’язнених слідство не було завершено, судові вироки не винесено. Визнання вини у злочинах здобували в «ударні» терміни, і «ударними» засобами, тобто – тортурами. З початком військових дій, після 22 червня 1941, агентура НКВС та ДБ, масово постачала до тюрем нових в’язнів – за найменшої підозри у нелояльності до влади, ухилення від мобілізації до Червоної армії, або просто з особистої неприязні. Справи на них у більшості випадків не встигали заводити через те, що тюрми готували до евакуації вглиб країни, а слідчі НКВС, ДБ та прокуратури одними з перших поспішали втекти з небезпечної прифронтової зони.
Достеменно невідомо скільки було таких людей, яких чекісти «взяли» у останні дні перед втечею, «зізнання» у яких вирвали під тортурами, без будь-якого слідства, будь-якого суду, які зникли назавжди. Таких були сотні, чи тисячі?
Вже наступного дня після початку війни, 23 червня, нарком державної безпеки СРСР Меркулов розв’язує руки своїм катам, санкціонуючи розстріли ув’язнених органами держбезпеки (тобто усіх «політичних» та «к/р елементу») без вироку суду. У його секретній директиві, цього ж дня продубльованій для тюрем України наркомом ДБ УРСР Мешиком йдеться: «Розгляньте справи на всіх наявних у вас заарештованих органами НКДБ і складіть списки на тих, яких Ви вважаєте за доцільне розстріляти. У списках вкажіть ім’я, по батькові, прізвище, рік народження, останню посаду або місце роботи перед арештом, а також короткий зміст обвинувачення, із зазначенням, чи зізнався арештований. Зазначені списки вишліть не пізніше 23 липня».
Чортківська тюрма НКВС №2: хто є злочинцями?
У червні 1941-го у Чортківській тюрмі, розрахованій на 270 ув’язнених, їх за офіційними зведеннями перебувало 1279. Вироки отримали 461. З початком війни 470 засуджених (за іншими даними 540) – тих, що мали вироки, які не передбачали вищої міри покарання, було відправлено ешелоном на Урал, до тюрми у м. Чкалов.
Впродовж восьми днів у тюрмі цілодобово працювала страхітлива фабрика катувань та страт. 769 ув’язнених було розстріляно – практично усі за політичними звинуваченнями. Вивозити тіла за межі катівні вже не було часу – усіх їх так і залишили за стінами тюрми.
Достеменно не відомо, хто взяв на себе рішення про позасудові страти у Чорткові. За службовим «обов’язком» таке рішення, враховуючи директиву Меркулова-Мешика, міг би приймати прокурор або начальник відділення ДБ. Але хтозна, чи продовжували вони виконувати свої функції у останні дні червня, коли до міста швидко наближався фронт. Якщо вони на той час вже покинули місто, відповідальність лягає на працівників тюрми і персонально на її начальника сержанта держбезпеки Левчука. Ймовірно, саме під його безпосереднім керівництвом у останні дні перед приходом німців енкаведисти приймали нові партії в’язнів, катували, фабрикували «зізнання», розстрілювали і закопували…
Питання “хто винен?” далеко не риторичне. У правовому сенсі злочинцями завжди є конкретні фізичні особи. Розмитість правової відповідальності призводить до небезпечних узагальнень. Хтось може вважати винними у злочинах політичні організації і каральні органи, а хтось – цілі народи…
Оскільки не було жодної гарантії отримання чергового залізничного ешелону для евакуації Чортківської тюрми, 2 липня Левчук вирішує конвоювати на схід 954 в’язні – пішим етапом.
Колона чортківського етапу за 18 днів пройшла близько 450 кілометрів – через Камянець-Подільський, Жмеринку, Христинівку до Умані – під палючим липневим сонцем, під дулами і штиками конвою. 123 в’язні було застрелено у дорозі (за твердженням Левчука – через спробу бунту і втечі).
Архів СБУ підтвердив, що має у своєму розпорядженні неповний список (188 прізвищ) в’язнів Чортківської тюрми НКВС №2, розстріляних в Умані 21 липня 1941 року. Більшість з них отримала вироки, що передбачали ув’язнення від 8 до 10 років. Люди ці походили з Тернопільської області, а саме з Борщівського, Мельницького, Скала-Подільського, Гусятинського, Копичинського, Буданівського, Білобожницького, Пробіжнянського, Чортківського, Заліщицького, Товстенського, Золотопотоцького, Монастириського, Коропецького районів. Список складений 20 червня в Умані, підписаний Левчуком та секретарем тюрми Пиндюрою. На першій його сторінці чиєюсь рукою накреслено: «Расстреляны 21.07.1941 г.»
Розпорядження про їхню страту винесено 20 червня військовим прокурором фронту, зам. народного комісара державної безпеки УРСР, майором держбезпеки Ткаченком. В уманській тюрмі було розстріляно 757 ув’язнених з чортківського етапу, в основному засуджених і підслідчих за «контрреволюційними» статтями. 64 ув’язнених за побутовими статтями було звільнено.
Зробивши нескладні арифметичні дії (470 – 540 вивезено у Чкалов, 769 розстріляно у Чорткові, 954 – повели під конвоєм на Умань), отримаємо офіційну цифру кількості людей, котрі каралися у Чортківській катівні у червні 14-го – близько 2200 осіб. І з цих двох тисяч мучеників мінімум 300 осіб було страчено без формального вироку суду. Звісно, чітке розділення на судові та позасудові страти тут дуже умовне, тому що слідства і правосуддя у властивому значенні цих понять у той час і за тих обставин вочевидь не існувало.
За усієї умовності ці цифри дають певне уявлення про розмах і жорстокість репресій, які творилися сталінським режимом – лише в одній тюрмі і лише в один з моментів його кривавого правління. Адже репресії почалися у вересні 1939-го (тоді вони стосувалися переважно польського населення та євреїв-перебіжчиків з окупованої нацистами Польщі) і їхній маховик невпинно розкручувався.
І знову – питання: чому немає списків 123-х розстріляних на уманському шляху? Чи справді це була спроба бунту та втечі? Чи просто дострілювали виснажених дорогою і хворих людей? Чому немає списків звільнених в Умані? Хто були ці люди?
Знайти відповіді на ці та інші запитання є нашим моральним обов’язком. Державним обов’язком – розслідувати кримінальні злочини та злочини проти людяності, котрі не мають строку давності.
Нагадаю зайвий раз – у Загальній декларації прав людини йдеться про те, що «зневажання і нехтування правами людини призвели до варварських актів, які обурюють совість людства». Мабуть, держава, котра належно не розслідує злочини протии людяності та військові злочини, також зневажає і нехтує правами людини.
До Преамбули Римського Статуту Міжнародного кримінального суду вписано слова про те, що держави світу:
«Пам’ятаючи про те, що за минуле століття мільйони дітей, жінок і чоловіків стали жертвами немислимих злодіянь, глибоко потрясли совість людства; Визнаючи, що ці найтяжчі злочини загрожують загальному миру, безпеці і благополуччю, Підтверджуючи, що найсерйозніші злочини, що викликають стурбованість всього міжнародного співтовариства, не повинні залишатися безкарними і що їх дієве переслідування має бути забезпечено як заходами, прийнятими на національному рівні, так і активізацією міжнародного співробітництва; Сповнені рішучості покласти край безкарності осіб, які вчиняють такі злочини, і тим самим сприяти попередження подібних злочинів…» створюють Міжнародний кримінальний суд.
Але Римський статут за 22 роки з моменту його підписання все ще не ратифікований Україною…
Правової оцінки злочинам часів Другої світової війни і сталінського терору не надано.
Відтак чи варто дивуватися тому, що не назване і не засуджене зло повертається до нас у нових формах?
Олександр Степаненко,
Гельсінська ініціатива-ХХІ
