Масляник Олександр. Каміння на всіх: новели, оповідання. – Львів: Астролябія. – 208 с.
Уже не раз переконувався, що знайомство з людиною у роки студентської юності (навіть приятелювання з нею) не може бути гарантією того, що не відкриєш її з несподіваного боку у майбутньому. Принаймні, так у мене вийшло з Олександром Масляником. Ще у 70-их рр. минулого століття ми студіювали на факультеті журналістики Львівського держуніверситету, пізніше не раз зустрічав його прізвище під різними цікавими публікаціями. Від деяких колег чув, що він зробив непогану журналістську кар’єру у газетах і на телебаченні. Це, звісно, інтригувало мене, як газетяра.
Але про те, що його слово «заквітне» на літературній царині, – не підозрював. Якось від журналіста і письменника Петра Маліша з Хмельницького почув, що міжнародну літературну премію імені Ірини Вільде у Львові за малу прозу вручили … Олександрові Маслянику. Це і спонукало звернутися до перевесника студентської юності. Як й повідомлення про його прийом до лав НСПУ.
Невдовзі «Новою поштою» отримав бандероль від нього, в якій було і «олауреачене» видання. Чесно кажучи, не дуже хотілося відразу братися за читання, бо вже давно виробив власну методику ознайомлення з новими книгами: спочатку погортаю видання, не надто «пірнаючи» у нього, і кладу в найдальші закутки власної книгозбірні, щоб потім неодмінно повернутися до чтива. З власного досвіду знаю, що перші враження бувають оманливими. А тут зрадив собі, відразу почавши літературно-критичне «заглиблення» у текст. Не пожалкував, що вчинив саме так, бо прочитане зігріло душу. Насамперед мовними знахідками на тлі традиційного зображення навколишнього (чомусь саме на таке звернув увагу, бо, очевидно, вплинула та обставина, що перед цим перечитував книгу україномовного автора з однієї східної області держави і зір частенько натикався на русизми, що заважали позитивному сприйманню).
Автор уже з першого твору заштовхує читача у мовленеву магію, якщо можна так сказати. «Сніги у журбі» рясніють цікавинками на кшталт «бубнар», «денцівка», «прозірний»… Тут свідомість все частіше атакує відчуття, що така словесна неперебутність, хоч автор, може, й не сподівається на це, приведе до помітних творчих удач. Правда, не все може бути таким однозначним. Часто-густо полонять твори з відсутністю зримого говіркового оджерелення. Скажімо, тексти закарпатця Василя Габора більше тяжіють до сучасного літературного мовлення, а письмацтво Мирослава Дочинця чи Дмитра Кешелі чітко говорить про вірність діалектології. Усвідомлюю, звісно, умовність такого поділу, бо нерідко оригінальність народжується на перетині двох течій. Хіба приклад Петра Ходанича, Андрія Дурунди, Василя Греби не вказує на це?
Не відкидаю, що твердження попереднього абзацу декому здадуться дещо спірними і оті «причепи» почнуть звинувачувати рецензента в особистісності підходу до оцінки того чи іншого явища. Але…Якщо своє «я» зобов’язані характеризувати поета чи прозаїка, то чому б отій собості (прошу вибачення за таке слівце) не вселитися у літературознавця? Зрештою, не мислю без неї красного письменства узагалі. До речі, мене дуже тішить, що мала проза Олександра Масляника теж переконливо свідчить про це. Тому ще раз повернуся до «Снігів у журбі».
Вірніше, до мовного аспекту, зумовленого цим твором. Тут, як мені здається, на перший план виходить наступне. Будь-який опус виявляється мертвонародженою дитиною без стилього означення авторової окремішності. І глибоко помиляються ті літерати, котрі ратують за космополітизм (у світах не чекають нашого красного письменства без ознак українськості). Й добре (дуже-дуже), що Олександр Масляник орієнтується на рідність. Це мимоволі вказує на вірність класичній традиції, за котрою зриміше постає літературна справжність.
Дозволю собі ще одну паралель. Якщо «Сніги у журбі» відкривають книгу, то завершує її твір «Остання любов, що не скінчиться вже ніколи». За обсягом я відніс би її до маленьких повістин. Не можу собі пояснити чому, однак подумалося про «Її тіло пахло зимовими яблуками» Олександра Жовни з Кіровоградщини. Тематична близкість? Можливо. Автора цих рядків в обох випадках приваблює епістолярний присмак. Але є й глибший нюансик. Аналогія є приводом ствердити, що письменників з різних регіонів України хвилюють подібні проблеми. Бо хочемо того чи ні, а це є свідченням національної нерозривності. Своєрідний шарм, якщо бажаєте.
Переконаний, що все це є вкрай важливим. Але не тільки цей аспект (так мені гадається) є визначальним для письменника. Зрозуміло, мабуть, що не можна обійтися без жанрових акцентів. Чому? Та прозаїки самі «винуваті», поставивши знак рівності між новелою та оповіданням, хоч між ними нерідко маємо і прірви. Якщо говорити коротко, то новелою здебільшого називають прозовий твір, де характер персонажів показують через якусь одну подію. А оповідання не стиснуте такими рамками. На моє переконання істотну роль відіграє і обсяг написаного. Якось не можу уявити новелу у великому обсязі слів. Згадаймо хоча б, що це ніколи не було характерно для новелістики Василя Стефаника, Григорія Косинки, Миколи Кравчука. Лапідарність висловлювань – сестра таланту? А оповідання? Для них теж має бути непроминальною стислість і тоді, коли вони нагадують короткий виклад повісті чи роману.
Якщо ці питання при всій своїй неоднозначності все ж є позитивом, то, як не прикро, існує й негатив. Нехай лише я так гадаю, але це не означає, що не варто оприлюднювати міркування. То ж що маю на увазі? А те, що невеликі за обсягом повістини відносять до малої прози, хоч вони радше належать до епіки.
Теоризування? Не заперечую. Але вважаю його доречним. Вже через те, що воно має і прикладний характер й усе можна проілюструвати на основі аналізу «Каміння для всіх», хоча, можливо, на думку декого тут спроможний приховуватися суб’єктивізм у сприйнятті написаного літературним критиком. Так от, твори «Сніги у журбі» і «Бодзьра» однозначно відніс би до новел у класичному розумінні цієї прозової форми. Воночас не протестуватиму супроти іншої точки зору. Бо не секрет, що її завжди розділить і прискіпливий читач (навіть готовий допомогти йому, встромивши своїх п’ять копійок). Мені, скажімо, дуже імпонує, як колоритно автор змальовує словами чотирьох музик на весіллі у гуцульському селі в «Снігах у журбі», однак я особисто акцентував би увагу на переживаннях молодого музики, гра скрипки якого відлякала вовків. До речі, коли читав цю новелу, то чомусь виникла аналогія з повістю «Самотній вовк» Володимира Дрозда і романом «Вовки» Юрія Сичука. Сам не розумію, чому з’явилися такі асоціації. Можливо, посприяли відсвіти психологізму, які ще більше вигранили принцип новелістичного мислення у творчому доробкові Олександра Масляника?
Тепер поговоримо про оповідання. До них зарахував «Каміння на всіх» і «Селі», хоч тут існують й певні новелістичні прийоми. Якщо при всій контраверсійності це є зрозумілим, то цього, як не прикро, не скажеш про «Останній марафон». Що це? Автор, звісно, вважає написане оповіданням й наведе свої аргументи. А я гадаю, що це – маленька повістина. Й агітують за це обсяг тексту й часовимір (тут знову чомусь напрошується асоціація, цього разу – з романом «Сонячний верх» Василя Дацея – українського письменника зі Словаччини. Однаковість тематики не назвав би якоюсь вадою. За великим рахунком в світовій літературі залишається обмеженим коло тем. І справа полягає не в тематичному перегукові, а у вмінні автора неповторністю слів привабити до опусу). Щось подібне, очевидно, можна сказати про «Телефонний роман». Чи не тому мені подумалося, що видання ліпше означити, як книгу прози, не акцентуючись зосібна на новелах і оповіданнях, (це, звісно, – лише моя думка й не ображатимусь, якщо автор не погодиться з нею. Бо такою є логіка життя і нікуди від неї не подітися).
Не сумніваюся, що знайомство з текстами може народити й інші міркування. (скільки людей – стільки й думок). Я ж пишу про те, що зачепило мене по-справжньому. Й пам’ятаю, що в даному випадкові твори Олександра Масляника зрівноважують душу припаданням до рідності. Якщо письменник ставить перед собою таке поважне надзавдання, то радієш, бо це означає, що читач отримав задоволення, знайомлячись з книгою. Й альтернативи цьому немає. Чи, може, хтось заперечить?
Ігор Фарина,
член НСПУ, лауреат літературної премії ім. Братів Лепких
м. Шумськ
на Тернопіллі