Літературні зустрічі над Стублою. Альманах. – Пересопниця-Дрогобич: Коло. – 2017. – 132 с.
Ігор Качуровський. Курс зюд-вест. Твори – Рівне: ПП Лапсюк В. А. – 2018. – 64 с.
На перший погляд не варто однією рецензією відгукуватись на два видання. Вони є такими різними, якщо мати на увазі текстове наповнення. І все ж… Існує об’єднавчий момент: альманах і книгу впорядкувала одна і та ж людина – письменниця Вікторія Климентовська.
Непросто нині жити лицарям пера чи клавіатури. Якщо розпіарені ще приходять на побачення з читачами, тримаючи в руках свої нові книги, то неімениті цим похвалитися не можуть. Видатися неможливо при мізерних зарібках та пенсіях. Не завжди вдається знайти мецената чи спонсора. Слава Богу, вряди-годи періодика, антології чи колективні збірники вміщують щойнонароджені чи не зовсім забуті опуси.
Ще важче літератам з глибинки. Образно мовлячи, вони опинилися в ситуації, коли порятунок потопаючих став справою самих потопаючих.
Доробок Вікторії Климентовської, волинянки за місцем проживання і сіверянки за місцем народження, знайомий мені з антології «Рівне літературне» та деяких збірок поетеси, свідчить про непересічну обдарованість, – і, ймовірно, лише вищеперелічені несприятливі об’єктивні фактори заважають її шанувальникам дочекатися нових видань.
Але й виступивши упорядником таких не схожих між собою книг, пані Вікторія в обох виразно продемонструвала свої мистецькі смаки.
Отже, «Літературні зустрічі над Стублою». Альманах викликає неоднозначні міркування. Видання культурно-археологічного центру «Пересопниця» – місцини, де вперше перекладено Євангелію вкраїнською, присвячено 500-літтю Реформації, тобто релігійного руху, одним з найважливіших аспектів якого було тлумачення сакральних текстів мовами, зрозумілими для всіх. Представлено твори різних жанрів. Авторів розміщено за абеткою прізвищ.
Поговоримо спочатку про віршову складову «Зустрічей», адже римованих речей у збірнику найбільше.
Радують вишукані метафори: Згорну собі ніжно на потім в долоню голос (Вікторія Волошина), ангели п’ють чебрецевий чай десь на межі між балконом і небом (Яна Климентовська), То скиглить, то виє листопад на місяць (Світлана Мейта).
Згадаю і про цікавинки порівняльності:
Тут шлях звучить, неначе тятива,
Колись напнута княжою рукою (Неоніла Диб’як),
Дай мені, як і Лесі, меч (Ірина Мельник),
А дерева, наче семистріли (Тамара Шкіндер).
Втішним вважаю те, що в альманасі вистачає неперебутніх образів: у міжсезонні душі (Тамара Шкіндер), на мурі храму фіалкового (Ірина Мельник), долонька клена (Світлана Мейта), через завісу семи печатей (Яна Климентовська), застуджені вітри (Неоніла Диб’як), дня окрайчик (Вікторія Волошина).
Подобається тяжіння окремих авторів до словопошуків з присмаками неологічності, рідковживаності чи діалектичності: червоногаряча, світозорий, шиттячко, чоколядною і шоколадно-сьорбним (Ірина Мельник), постностальгійний, бараболі (Світлана Мейта).
Різноманітною бачиться палітра формовираження: силаботоніка (Микола Трубілко), верлібристика (Олександра-Ксенія Медвідь), тривірші (Євгенія Гембаровська), катрени (Тамара Шкіндер), ронделі (Ірина Мельник). Правда бракує сонетів.
Підемо далі і розглянемо прозу. Тут віділив би текст Миколи Федоришина Монастир у Пересопниці. Дивовижна мандрівка крізь туман. Дебютна для краєзнавця і журналіста літературна спроба приваблює органічним поєднанням белетристики і художнього письма. Згадався історичний роман Миколиного земляка (до речі, вони обоє – уродженці сусідніх сіл) Євгена Шморгуна Сніги непочаті. Уявні подорожі рівненських письменників у давнизну мають свій чар.
Видання, в якому поєдналися твори любителів красного письменства і маститих літераторів з берегів Стубли, стало не «братською могилою для місцевих писак», а цікавим явищем культурного життя. Але хотілось би звернути увагу на ряд «недоохопів». Окремі строфи вражають банальністю: Опадає листя восени (Євгенія Гембаровська), Прошу я в Господа-Творця благословення кожну днину (Павло Мельник). Дратують і росіянизми на кшалт Розгорівся в серденьку пожар (Євгенія Гембаровська)
Доробок самої Вікторії Климентовської представлено одним жанром – перекладами віршів: з латиської – Аспазії та Кнутса Скуенієкса, з англійської – Томаса Гуда (приблизний переспів), з російської – Давида Самойлова, Арсенія Тарковського, з азербайджанської через російську – Бахтіяра Вагабзаде. В тлумаченнях є чимало цікавинок: Скаче казка без утоми (Аспазія), Ловить краплі туман (Томас Гуд), Як плавець, віконниці відкину (Давид Самойлов), Віками чекання єство наше ссе (Бахтіяр Вагабзаде).
Саме любов до іноземних мов, до справи драгоманської і ,звичайно ж, поетичний хист ріднять пані Вікторію з її видатним земляком – Ігорем Качуровським. За життя вони, на превеликий жаль, не зустрілися, але вищезгадана письменниця багато сил віддає вивченню й популяризації творчості автора Променистих сильветів.Ґенерики й архітектоніки та ще цілої низки літературознавчих, поетичних, прозових і гумористичних речей. Своєрідним подарунком до сторічного ювілею шановного краянина стала книга вибраного Курс зюд-вест. У невеликому за обсягом виданні, яке вийшло в серії Бібліотечка Літературного музею Уласа Самчука в Рівному, знайшлося місце для віршів, перекладів, а також – статей, присвячених митцям, котрі народились на Волині.
Любителям класичної версифікації можуть сподобатись такі тропи Майстра, як
Медом опеньок
Осінь оббризкала поруби,
фермата дрозда, палець приреченості,
Сіра темінь, як попіл пожежі.
Причаровує і незвичайність слів та їх рідковживання: злотомедової, крілики, навзаводи, похнюпа, шарлатної. А ось вишукана алітерація:
Соснам сон сумний сьогодні сниться.
Перекладів у збірці всього шість, з мов, які Качуровський досконало знав. Іспанець Хуан Рамон Хіменес малює словом дощу смутний серпанок, чілійка Ґабрієля Містраль роздумує про глибоке небо, лірична героїня старонімецького поета Адальберта фон Шаміссо прагне зберегти від спаплюження дорогу серцю річ, Фрідріх Ніцше в стислому чотиривірші формулює спосіб життя Надлюдини. Вічно-неув’ядний// темний дуб чекає Михайла Лєрмонтова. Цікаво, чи здогадаються шанувальники поета по приведеній цитаті, котрий саме вірш перекладено? В оригіналі один з рядків цього задушевного романсу має вижковимовне буквопоєднання сзв, яке виконавці просто «ковтають». Ігор Васильович, не пожертвувавши ні йотою змісту, знайшов милозвучнішу форму:
І до зірки зірка промовля.
Silentium Федора Тютчева перекладено кільканадцятьма мовами. Ось як відтворюють українською ключовий афоризм
Мысль изреченная есть ложь
інші драгомани:
Бо думка висловлена – тлін
(Микола Вороний)
Ти думку висловиш – і вмить
Уже неправда в ній дзвенить
(Юрій Клен)
Мисль оголошена є лжа
(Василь Лящук).
І варіант Ігоря Качуровського:
А вислів думки – це олжа.
Різнокольоровою вийшла й літературознавча палітра. Попри обмежену географію імен, екскурсія до поетичних світів Олекси Стефановича і Борис Тена розкриває основні риси Качуровського-дослідника. Так аналізуючи творчий доробок надзвичайно скромної людини і водночас видатного представника Празької школи, Ігор Васильович не тільки наводить різноманітні зразки лірики Олекси Стефановича, зокрема ті, де рецензований автор ніби споглядає світ очима дитини, але і роздумує про християнську символіку, есхатологічні мотиви чи французьке імпресіоністичне малярство. Вшановуючи Миколу Хомичевського, що писав під псевдонімом Борис Тен і блискуче відтворив українською Одіссею та Іліяду, Качуровський також побіжно подає історію вітчизняного перекладацтва творів Гомера.
Але є й зауваги. Варто було би вмістити хоч уривки з прозових творів. Ніяк не представлено гумор Качуровського, хоча серед використаних джерел подано Parodiarum Хведосія Чички. Та й літературознавчий розділ штучно обмежено. Адже саме за Променисті сильвети. Лекції, доповіді, статті, ессеї, розвідки – опус на 766 сторінок Ігор Васильович отримав Шевченківські премію.
Два видання з книжкового потоку. Свідчення невпинності життя письменників з провінції. Чи своєрідне передслово до нового збірника Вікторії Климентовської, котрого з нетерпінням чекатиму.
Ігор Фарина
член НСПУ,
лауреат Всеукраїнської премії імені братів Лепких
місто Шумськ на Тернопільщині