ПРОГУЛ

– І чого ж це ти, Олеже, вчора на роботу не вийшов? Забув, що у нас кінець кварталу й план ясним полум’ям горить?! – все дужче напосідався розгніваний керівник на підлеглого. – Мусив зовсім п’яного Шалапутенка з кочегарні забирати, аби замість тебе повантажив ті проклятющі ящики.

 – Та я ще перед цим, у приймальні, всіх попереджав, що не вийду.  Навіть у вас просив дати відгул.

 – І що я сказав? – втираючи носа краваткою, почухав потилицю  розгніваний шеф.

 – Відмовили, хоч такої нагальної роботи у нас й не було.

– І правильно зробив. Нічого хтозна де в робочий час без діла вештатись! – відповів, як тесаком відрубав.

 – Та я тут …недалечко. До нашої лікарні бігав, бо зателефонували, що дуже потрібна  кров. А моя – рідкісної групи, якраз підходить.

 – Так і в мене, голубе сизий, рідкісна, але ж я на роботу ходжу регулярно й чесно  відробляю покладене на мене, Отож панькатись не будемо: на цей раз маєш прогул, а далі – готуй заяву на звільнення.

День, як то кажуть, не складався. А тут ще й заступник міністро з столиці телефонував, за щось там хвіст накрутили. Не помітив, як дорогою додому вискочив на зустрічну й лоб в лоб «поцілувався» з якоюсь ватажівкою, що несподівано  виюркнула з провулка.

Що було далі – не пам’ятає, та отямився вже в лікарні. 

 –І де це я? – поцікавився в наполоханої  дружини, що, мов тінь, безпомічно склавши руки, не відходила від нього.

 – Ще тут, на цьому світі, хоча могло бути й гірше. Спасибі добрим людям, що вчасно підоспіли й допомогли.

 –  То передай мою подяку лікарям, – буркнув знехотя.

 – і не лише лікарям, а й тому хлопчині, якого, говорять, ти вчора збирався звільняти. Саме його кров тебе і врятувала, відмовила благовірна. «Заодно розпорядись, аби там,  у тебе, перерахували кошти на якесь там необхідне обладнання для кращої роботи наших медиків,  звернення яких у  вашій конторі футболять ще з того року. Диви – й самому пригодиться. Сам бачиш, яке нині  життя…

Іван Сидорчик