Вельми насиченими, неординарними були в моєму житті студентські роки, що пролетіли, мов срібна стріла, лишивши в пам’яті світлий незабутній слід.

Властиво, цей студентський шмат у мене має дві складові: педагогічне училище й університет. Штудіював українську словесність у Львові, в Університеті Івана Франка. Навчався за двох Деканів – Івана Івановича Дорошенка й Костя Костьовича Трофимовича. Мужі ці достойні заслуженої похвали і слави. Обидва – глибоковдумливі, розважливі, зичливі, щирі; а також за двох Ректорів – Миколи Григоровича Максимовича й Володимира Петровича Чугайова. Як фіксує історія, Університет очолювали від 1784 року 172 ректори. Серед них було чимало відомих українців: Венедикт Левицький, Онуфрій Криницький, Яків Головацький, Василь Сімович, Євген Лазаренко, Іван Вакарчук.
Жили ми в гуртожитках при вулицях Майорівка й Пушкіна.
Пригадую, як комендант гуртожитку Петро Чобур, відважний артилерист-полтавець 72 року попередив нас про шмон уночі кагебістами. Однак кількох хлопців забрали зі собою…
Навчання починалося о пів десятій, інколи вчилися й по обіді. На вулиці Герцена в гуртожитку був наш студентський профілакторій. Із тильного боку розміщувалася студентська поліклініка, в якій лікували людяні досвідчені спеціалісти.
Дві академічні групи було на нашому курсі. Старостували Юля Жук і Надя Ольшанська. Ми всі їх любили й шанували, а вони вірно дбали про нас.
Училися охоче й наполегливо. Не лежали на ліжках у гуртожитку, а допізна засиджувалися в читалках. Дуже подобались мені наукові гуртки з української мови, якими керували Іван Іванович Ковалик, Таміла Іванівна Панько, Теодозій Михайлович Возний. З охотою виступали з науковими рефератами на засіданнях. Для багатьох із нас наукові пошуки потім переросли в дипломні роботи. Я захищав дипломну на тему: Назви спорідненості та свояцтва в українській мові. Керувала роботою Євгенія Мартинівна Черняхівська-Посацька. Не диференціюю їхні наукові звання й посади, бо усі вони для мене – Професори, Мовознавці енциклопедичного штибу.
Не забуваються смішні веселі історії студентських буднів. Так, на іспиті з української літератури в Івана Івановича Дорошенка один Славко в іншого Славка взяв шпаргалки. І хоч би дома їх переглянув. Та ні! І коли довелося відповідати, Славко, другий, впевнено, як по-писаному став чесати. О, дійшов до невідомої йому ситуації: і свиснув козак дівку! Запала гробова тиша… Професор щиро усміхнувся й виставив йому за відповідь четвірку. А перший Славко, який прочитав художній твір, для себе закодував думку про те, що козак в и к р а в дівку…
На іспиті з давньої літератури Йосиф Прокопович Дідик ледве не довів до втрати свідомості одного юнака, промовивши йому: товаришу, ці черевики вже відповідали… Йосиф Прокопович мав звичку глядіти не на обличчя студентові, а на підлогу. Я пішов до нього на іспит замість свого друга. А на лівому черевику в мене була подовжена шнурівка, зв’язана вузликом із двох кусків.
На діалектологічній практиці я був із Теодозієм Михайловичем у селі Головецько, що на Сколівщині. Записували бойківський Говір. Теодозій Михайлович мав серце, наповнене вщерть батьківської любови, переживання. Привіз зі собою розмаїті пігулки, вату, бинт й інші аптечні належності. Я, йдучи якось селом, побачив на узбіччі сільської вулиці над гірським потічком накидане мішма старе ріща. А на ньому засмагали товстелезні вужі, які по-філософськи зиркали на людей. Я побіг на шкільну кухню, взяв у своїх дівчаток миску з молоком і відніс цим мудрецям.
Та побачили це місцеві. Вирок їхній був залізний: із села мене вигнати, бо знаюся я з нечистим…
Не забудеться, як підвечір якось ішли з Тухлі до Головецька. Світлячки й уповні місяць освітлювали нам дорогу. Справжня феєрія мандрів! Ураз загуркотіла вантажівка й водій загнав нас у кузов автомобіля. Там врізалася на завше бойківська чудова приказка: ніч і воду не пробуй, де застане – там ночуй.
Часто виїжджали на сільськогосподарські роботи, збирали головно картоплю в селах Миколаїв і Велика Білка на Львівщині.
Після третьго курсу археолог Цигилик Олег Миколайович записав мене зі Славком Чорним в археологічну експедицію на два місяці. Так ми до титулу філолог заробили ще й звання археолог. Копали черняхівську культуру над Дністром в Кіцманівському районі на Буковині. Виходили на розкоп о шостій щодня й працювали до 12-13 години. За два місяці стали, Котляревського Івана ланці…
По військовій кафедрі були на муштрі, аби стати лейтенантами в пречудовому Володимир-Волинському. Там стояв танковий кадрований полк. У полку зустрів нових товаришів Богдана Лешка зі Стрийщини та Степана Данилишина з Покуття.
Віддай Боже Богові, а кесареві кесареве. Істина тут сталева. Я віддаю свою любов літам студентським і Філології – Цариці, Королеві, Княжній!

Зиновій Бичко