Клименко О. Прудкий шмугляр : історичний роман. – Тернопіль: Видавництво ,,Богдан”. 2024. –560 с.
Чи є можливими пошуки виражальності у рамках одного підвиду прозотексту? Та ще й тоді, коли йдеться про певну тематичну спрямованість, яку пронизує подібність вчинків дійових осіб написаного? І ствердно скажу ,,так”, відповідаючи на ці запитання. І переконує мене в цьому історичний роман ,,Прудкий шмугляр” Олега Клименка з Тернополя, який з’явився на моєму робочому столі.
Чому? Та через те, що епічне полотно не тільки говорить про це, а й порушує інші не менш важливі актуальності. Поведу тут мову, зокрема, про таке. Останнім часом читачів буквально ,,засипали” романами про діяльність представників спецслужб. Не заперечую, що такі писання поціновувачам красного письменства цікаво читати через дві причини: по-перше, тексти здебільшого розповідають про близькі у часі події та відомих широкому загалу імен. І мимоволі виникає бажання співставити свої думки з міркуваннями авторів. По-друге, відчувається, що вони розмислюють на професійному рівні, що надає написанці шарм.
Щодо отого ,,по-друге”, то це очевидність ,,Прудкого шмугляра”. Але констатація такого факту чи не єдина спільність з висловленим у попередньому абзаці. Бо далі починається різність, яка вщент руйнує ,,по-перше”. Вона хоча б в тому, що творець рецензованого мною твору уявно мандрує у минуле, додавши до цього різні підходи у висловленні міркувань. Це доказують його твори ,,Там за Збручем”, ,,Вирівнювання Збруча” та ,,Іржа на клинку.” А на додачу причаровує іронічністю у художній реконструкції.
Тут, либонь, варто констатувати наступне. В романі-хроніці ,,Іржа на клинку” існують доторки до подій перед Першою світовою війною. А історичний роман ,,Прудкий шмугляр” розповідає про діяння людей перед нею. Своєрідна часовимірна новизна, якщо можна так сказати.
Саме вона й зацікавлює. Принаймні про це подумалося, коли знайомився з сюжетом твору. Бо в описуванні непростої долі контрабандиста і шпигуна Альфонса Друкера з єврейським корінням є чимало цікавинок, котрі характеризують епоху, в якій жив виходець з Підволочиська на Тернопіллі. І навіть те, що його скосила куля під час переходу лінії фронту (про це дізнаємося з ,,Післяслова”) не применшує уваги до нього. Бо таки цікаво дізнатися, як він для австрійської розвідки здобув цінні відомості про залізничний міст на Південному Бузі, про Тараканівський форт, як викрав експериментальний артилерійський снаряд російської армії, як ледь не втрапив у лабети царських спецслужб, коли під виглядом французького комерсанта зустрівся з агентом австрійської розвідки в Одесі. Звісно, що існують у романі й любовні лінії. Правда, вони « прицвяховують» увагу різністю. Якщо про кохання між Альфонсом і Софійкою говорилось зі світлістю, то цього не скажеш про Ольгу, з якою через її зраду розлучився підполковник Андрій Паламаренко з Київського губернського жандармського управління.
Коли б йшла мова тільки про оцінювання прозового твору з темарійної ,,дзвіниці”, то, напевно, почулась би і думка про неактуальність. Мовляв епоха чекає від літератора не екскурсів у таке проминуле . Та заспокойтеся ,, глибокодумники”. Лишень автор має право вирішувати в ріку якої теми упірнути. Та й не можемо ми ще похвалитися тим, що добре знаємо свою давнину й особливо тоді, коли не кожен має змогу доторкнутися до першоджерел інформації. Думаю й про те, що слід зачепити ще одну непростість. Звернення до минувшини потрібне й для задоволення читацьких смаків. Бо, скажімо, фронтовики – прихильники різнотем’я і голосують за художню реконструкцію.
Зверну увагу ще на один момент. Саме вона часто-густо промовляє істини, які є актуальними нині. Приміром, на одній зі сторінок читаємо таке: ,, Росія – це країна, де до людей завжди ставилися з безпощадною черствістю і ніде так не ганьбили людину, як тут.” Хіба не маємо права подумати, що ствердження про минуле – яскравий відбиток днів нинішніх?
Отже, маємо карколомний сюжет про протиборство спецслужб на українських теренах перед початком Першої світової війни та інші нюансики. Та будьмо відвертими. Усе це б не дало позитивного ефекту у читацькому сприйманні, якби не прагнення автора вміло викорстати мовні засоби. Надміронсті у наголошуванні важливості вживання таких прийомів не бачу. Бо ж сприймання будь-якого прозотексту передусім цікавить художній рівень оповіді. Та й хіба маємо право забувати, що подібні прийоми, які дехто зневажливо йменує поетизмами в прозі, натякаючи таким чином на зайвість лексичної проблеми у жанрі, найяскравіша ознака творчої індивідуальності.
Тому й деталізую акценти, почавши зі згадок про літературні тропи, серед яких по-своєму промовляють метафори, порівняння та епітети. Метафорична образність є помітною в багатьох висловах. ,,Літо поволі скидало своє яскраве вбрання”, ,,Осінній вітер старанно розчісував дерева” , ,,Густа тьма йшла за ним.” І це – не поодинокі фрази, бо ряд словочарівностей такого типу можна продовжити й іншими подібностями. ,,Ще одна борозенка зорала його чоло”, ,, Недовго доля Альфонса й Софійки чайкою літала в небесах”, ,,Cонце уже встало й торкнулося рожевими відсвітками до кількох кам’яних валунів на березі Збруча.” Тут, до речі, в багатьох випадках є підстави балакати про сплав уяви і реальності, який допомагає ліпше збагнути порухи думкувань і вчинків дійових осіб.
Між іншим, ця особливість порядкує й серед порівнянь, котрі відзначаються своєю неоднорідністю. Бо ж бачимо різноманітні сполучники, їхню відсутність та поєднання двох підвидів одного тропу. ,,Холодно- пустельний краєвид, наче цвинтар, уже дихав передзимовим повітрям”. ,, Гра на чорних клавішах – начало начал у музиці.” ,,Людські долі – як синусоїда”. Щось подібне пронизує уяву й тоді, коли перед зором один за одним миготять епітети, котрі чітко вказують на неординарність авторського підходу: ,, сліпота вікон”, ,,павутина пам’яті” , ,,парадокси долі” , ,,порція гніву”, ,,благородне мистецтво шпигунства”, ,,енергія бездіяльності” і т. п.
Мені здається вельми важливим той факт, що метафори, порівняння та епітети супроводжують усталені вислови типу: ,,чорт приніс”, ,,з’їсть мене живцем’’, ,,мене старого біс попутав”. Але тут, непевно, має значення й те, що фразеологізми, які вжиті доречно, по-своєму увиразнюють іронічне саркастичне взорування на довколишність: ,,Мільха розпирало від радощів”, ,,буйні гастролери, спакувавши свої бебехи, де взялилися, там і поділися,”,, він не вмів тримати погані слова за зубами.” Іноді іронія та саркастичність доцільно говорять про себе в описуванні людей: ,,вуха підполковника притиснуті до черепа, наче у мстивого коня, котрий намагається вкусити чи фицнути ногою” , ,,підкотив із рапортом, неначе гномик, командувач”, ,,його об’ємний живіт, який закривав краєвид, колихався під засмальцьованим кітелем” . Шарм іронічності і саркастичності виникає й під впливом окремих слів’ят на кшталт: ,,шмугляр”( так часто-густо у наших краях йменували контрабандистів і цей діалектизм навіть винесено в назву твору), ,,вилупився”( подивився) , ,,балімкати” (байдикувати).
Якщо вже зайшлася мова про окремі буквотвори, то зауважу, що вони частенько познаковані ностальгічністю, рідковживаністю й говірковостю: ,,гострокінцевий”, ,,нагаратали”, ,,бельбас”, ,,ландрінчики”, ,,типус”, ,,варґи”, ,,галабурда”.
Існує ще кілька нюансиків виражальництва, котрі варто зачепити хоча б побіжно. Наприклад, на сторінках ,,Прудкого шмугляра” нерідко натрапляємо на пейзажинки. ,,Запилене сонце, яке здавалося місцевою власністю, соромливо освітлювало сцену, якось боязко наближаючись”. ,,Легкий човник, мов хоробра маленька качечка, м’яко відплив від берега”. ,,Бірюзове море чомусь не поспішало освіжати тіло й душу, спокійно та безвітряно лежало біля ніг розвідника.” Пейзажинки – ознака творчої індивідуальності. А ще вони є важливими тому, що укупці з плином оповіді творять єдність, без якої написане втрачає сенс.
А от діалогів (навіть найвидатніших) не цитуватиму через те, що вони можуть зайняти чимало місця у цих нотатках. Лишень стверджу, що діалогічність допомагає природніше уяві читача плисти рікою задуму.
Окремішньо від них стоїть публіцистичність, яка не є зайвиною у романі. Але вона вимагає від автора неабиякого вміння у викладі думок. Бо прописні істини треба так вплести в канву оповіді, аби все не так кидалося у вічі, будучи водномить органічним. Зауважу, що Олегу Клименку це ще більше починає вдаватися, якщо порівняти останній твір з попереднім.
Ці та інші лексичні особливості є промовистими. Та є ще й нюансики, про котрі досі не згадано. Приміром уже йшлося, що автор, художньо зображуючи особливості роботи спецслужб, орієнтується на невідомі чи маловідомі факти й імена. Але це зовсім не означає, що літератор не згадує відомих прізвищ. Їх таки чимало в цій книзі: прем’єр-міністр Петро Столипін, міністр імператорського двору Володимир Фредерікс, військовик Микола Іванов, майбутній письменник Костянтин Паустовський. Упевнений, що це додає аури згадкам про невідомих досі поручика Вольфганга Нойбауера, підполковників Ромуальда Грасгофа і Андрія Паламаренка, начальника Київського губернського жандармського управління генерала Олександра Шределя, підпоручика Хризанфа Шведа. Ще одна непростість. Якщо в архівах й збереглися такі дані про згаданих осіб, то цього не скажеш про Петра Біду чи Лавріна Мусіяку. Принаймні читачі можуть сумніватися. Але, як на мене, більше тут має значення природність описаного.
Висловлені міркування – лише окремі нюансики . Та впевнений, що вони є дуже потрібними у прозотексті. І саме через них пролягає шлях до успіху наступної книги. Це – аксіома, яку ніколи не заперечить час. Адже через художню реконструкцію ще зримішою стає проєкція в сьогодення. Це доказав ,,Прудкий шмугляр”, в якому зриміє таке через виражальницьку неординарність.
Ігор Фарина
селище Шумськ на Тернопіллі
Leave a Reply