Тримаю в руках уважистий фоліант під промовистою назвою «Українська державність». Це багатосторінкова ілюстрована наша історія від найдавніших Трипільської, Скіфської, Антської, Давньоруської, Галицької її класичних проявів й аж до наших днів. Вражає карта земель голландця Йоганна Янсоніуса (1647 – 1657 рр.), де латинню чітко і ясно написано «Мапа України». За радянського часу така книга була б просто неможлива, бо ж засвідчує нашу історичну тяглість впродовж тисячоріч, підтверджуючи: ми великий, древній народ врівні єгипетській, грецькій, етруській цивілізаціям. До створення книги були залучені понад чотири тисячі науковців високого академічного рівня, які протягом двох років втілювали в життя ідею професора, юриста О. Д. Святоцького.
Є Правда правдива, а є…
«Правда – Небесна істина, і вона одна єдина. То ж за не правду ти в одвіті перед Небесами» – говорить давня українська мудрість. Проте вітчизняні історіографи не те що минулої, а навіть вже новітньої доби, пишучи про минувшину України дуже далекі від цієї істини. Ота боязнь, а раптом «старшой брат» (та він нам навіть не троюрідний) натупає, такою товстою кригою залягла в мозкові, що він відмовляються мислити суб’єктивно, рабуючи на догоду московським мітам. Лиш тепер зміст збанкрутілої ідеї «Всємірнаво каммунізма», кремлівські ідеологи пробують втелющити світові гасла «Трєтьєво Ріма», а чи «Євроазійства», які окрім стоптаних лаптів та батога аніякісіньких цінностей більш не мають. З совіцької ласки кандиданти та докторанти й по сьогодні підспівують цій безглуздості, доводячи, що слов’яни взагалі вторинний етнос, який запозичував і мову, і культуру, і бойове мистецтво то в греків, то в монголів, то в татар, то в турків. Зачасту козаків виводять чи то від якихось кочових козогів, чи то від черкесів, зласкавлюючись їм на глиб сторіч лише в 500 років. Хоч ще давньогрецькі хроністи нарікали на войовничих козопасів, які влітку гуртувалися у військові загони, вправляючись в бойовому мистецтві, жили таборами без жінок, нещадно розоряючи грецькі колонії. Згадує козаків на Хортиці й візантійський імператор Костянтин Багрянородний подорожуючи ранньокняжою Україною.
Ось тому грунтовна наукова праця історика Тараса Каляндрука «Козаки – слов’яни проти орди», що видрукувана у львівському видавництві «Піраміда» докорінно змінює усталені сторіччями погляди на нашу історію, нищівно громлячи євроазійсько–імперський погляд на виникнення нашої держави й зокрема козацтва. Автор, відвідавши низку європейських й азійських держав, працюючи в університетських книгозбірнях, наводить разючі факти древніх витоків нашого арійського, за своїми коренями, народу. Власних, а не позичених, традицій, мови, бойового мистецтва. Відродження останнього на Україні сьогодні спричинило цілий шквал брудної лайки, бо ж це відродження національного духу, а отже й свідомості, бо ще давні воїни русичі говорили: «Вбити ворога – найясніша жертва Богові!» А саме пробудження національної свідомості ворог й боїться, підковуючи слухяних їм «вчених», бо ж українською – науковець), на власний народ. Адже «Старшой» спокійний лише тоді, коли українець виступає тяглом в його возі.
Анекдотичним фактом розпочинається грунтовне дослідження автора: мовляв назву козацького човна чайка запорожці запозичили з турецького каюк – судно. Хоча означення цього великого судна однозвучне з нашим і в чехів, і в словаків. До того ж, як підтвердження автентичности назви, ніс давньоруського човна у вигляді чубатої чайки, наведено в книзі з мініатюри Родзивілівського літопису. Ну чого, здавалося б, ще потрібно! Дуже вдало Т. Каляндрук полемізує з істориком Є. Синицею, який в книзі «Перунові діти» запевняє, що українці, в тому числі козаки, не мали своєї фльоти, заперечуючи тим самим «Літопис Руський»… «Ізяслав хитро був спорядив на море човни: гребці в них були невидимі.., а керманичів було двоє – один на носі, другий на кормі; куди вони хотіли, туди йшли, не обертаючи човнів». А козацькі десанти, які чи не щороку палили передмістя Стамбулу. Може вони перелітали через Чорне море на шароварах, як в мультфільмах Дахна. До речі слово шаровари зовсім не турецького походження, як пнуться довести деякі учьониє, а домашнє – скіфське. Й такими прикладами власної нижчевартості книга просто рясніє. Ось наприклад А. Желєзний в своїй псевдопраці «Походження українсько-російської двомовності в Україні» прямо пупа надриває сердега, доводячи, що українську мову зіпсували поляки, щоб відірвати «хохлів» від «русскава міра», нехтуючи тим, що такі ж слова є в чеській, словацькій, білоруській, хорватській, сербській мовах, мабуть не відаючи: до середини VІ сторіччя (час аварської навали) ці народи мали спільні Подніпровські терени, а отже й спільну мову. Й ця могутня мова побутувала від Рейну й до Ра (Волги) і її знали всі освічені люди ранньофеодальної доби. А російська й українська мова разюче різні за своєю духовною суттю. Слово Мати для українця святе. Московітське ж Мать – наймерзенніший матюк. І це, справді, російський народний винахід. Єдиний і неповторний в світі за своєю ницістю. «Коли ти сквернословиш – твоїми вустами говорить Сатана!» – наголошує національна мудрість. Створюється враження, що наші «учьониє» просто мавпують ту писанину, яку їм підсовує «Старшой», чи то нехтуючи, а чи боячись заглянути в позасовєцькі документи. Наприклад арабський мандрівник ІХ сторіччя аль-Масуді називає русів кузакана. Подорожуючи Індією письменник й мандрівник князь Е. Ухтомський у своїй праці писав «…недаремно в Індустані узвичаєно називати кОзаками тамтешніх сміливих кінних, а то й, навіть, піших воїнів-раджпутів». Під козаками маючи на увазі кубаньців – нащадків Запорозької Січі.
Т. Каляндрук розгорнуто дає порівняння наших давніх національних богів й сучасних небожителів Індії. А вони разюче схожі. А це підтверджує здогади вітчизняних академіків старої доби Красуського, Марра, Потебні, про розселення з Подніпровської рівнини аріїв ще в доскіфські часи на терени Індії, Малої Азії, Середземномор’я. Тотожні боги Вишній – Вішну. Яма. Макош, Сварог і бог – Творець Свараджа. Перун й Перджаня. Автор дуже тонко спостеріг подібність бойових мистецтв індусів й запорізьких козаків, згодом кубанських пластунів, а з цього однозначно випливає, що вони дуже давнього індо–арійського кореня, тобто виникли ще задовго до розселення з Подніпровської рівнини аріїв. А щоб це мистецтво виникло й розвинулось потрібно було мати досить сильне й значне військове осердя хліборобської держави, яка на мою гадку, існувала тут вже VI –V тисяч років до нашого часу.
Чільний розділ праці присвячений детальній розвідці дратівливої теми – походженню самоназви козаки. Т. Каляндрук не ставить чіткої крапки над «І», даючи кілька версій, ніби запрошуючи читача до співпраці. Одна з них – ті, що ходять з косою – чубом, як означенням військової людини. Відомо: косу носили наші опришки, збройовики болгарії, сербії, хорватії ті ж індуси – кшатрії, з косою зображений Перун на Радзивілівському літописі, князь Святослав носив косу–чубарочку. Друга версія: ті, що були озброєні косами. Справді коси мали на озброєнні ще давні русичі. Татари сім тижнів, а Київ здався за 4 дні, не могли взяти Козельськ (Чернігівське князівство), як на косовицю українські богатирі вривалися в Батиєві лави, відтинаючи ноги і людям, і коням. Чотири темники–полководці так й не знайшли своїх синів серед гір конаючих трупів. Третій здогад: козак від того, що вдягався в шкіри дикої кози. Це за Д. Яворницьким, С. Мишецьким, О. Рігельманом. Все розкладено чітко, без зубоскальства, спираючись на історичні факти провідних науковців як вітчизняних, так і зарубіжних.
Але, на мою гадку, автор дослідження особливо кохається в темі національних єдиноборств. Починаючи з княжих теренів й закінчуючи козацтвом, всуціль ІІ світової війни. Тема козацького пластунства в совітські часи не просто замовчувалася, вона була просто вкрай небезпечною, за неї можна було отримати в’язничний термін. На тебе одразу ж ставилося клеймо ярого націоналіста та ще й буржуазного. Бо саме вони кляті буржуазні націоналісти назвали скаутські свої організації «Пластом», впроваджуючи й виховуючи молодь в суто з українодержавницьких позицій. І цей рух, хоч і повільно, але все ж таки шириться Україною А це й вибиває грунт в євроазійців з–під ніг, бо ж і назва, і формація піших розвідників–пластунів чітко простежується лише в слов’ян, й повністю відсутнє в кіннотників–кочовиків.
Чого ми цураємося свого рідного? Адже воно святіше за чужинецьке. І буде святіше завжди.
Іван Просяник, письменник