Одним із дивовижних художніх творів, написаних в еміграції, є поема Леоніда Полтави «Енеїда модерна…», присвячена іконописцю, ченцю Києво-Печерської лаври Григорію Чудотворцю, який загинув ще в часи монголо-татарського нашестя і не встиг завершити ікону Пречистої Богородиці. З волі Божого провидіння він раз на 300 років підводиться з могили, щоб завершити свою роботу. Його чергове воскресіння пов’язане з тоталітарним пеклом України, де його переслідує енкаведист Рудань. Цікаво, що в останньому синтезував два персонажі – енкаведиста і біса, вдавшись до гібридної художньої форми, за ним просвічує «герб кривавої Москви».
Леонід Полтава (справжнє прізвище – Леонід Пархомович, 1921-1990), відомий український поет в еміграції, журналіст радіостанцій «Свобода» та «Голос Америки», драматург, редактор еміграційних видань ОУН. Член Об’єднання Українських письменників «Слово» та Асоціації Діячів Української Культури. Народився в селі Вовківцях Роменського району тодішньої Полтавської, нині Сумської області. У 1940 році закінчив Ніжинський учительський інститут. Учителював, був членом похідної ОУН на Сумщині і Полтавщині, діяв у підпіллі. У 1943 році його нацисти вивезли як остарбайтера на роботу до Німеччини. Згодом ув’язнили, перебував у концтаборах, після звільнення працював у різних часописах. Автор поетичних збірок «За мурами Берліну» (1946), «Жовті каруселі» (1948), «Римські сонети», (1958), «Біла трава (1964)», «Валторна» (1972), «Смак сонця» (1981), «Обжинки (2000); поем «Нескінченний бій» (1959), «Райдуга» (1963), «Енеїда модерна, альбо пригоди ченця Григорія Чудотворця, який що 300 літ воскресає» (1955), «Семен Якерсон з України» (1966); прозових творів – збірки новел «У вишневій країні» (1952), роману «1709» (1961), повістей «Чи зійде завтра сонце?» (1950-ті), «Над блакитним Чорним морем (1968); п’єс «Чого шумлять верби» (1950), «Чужі вітри» (1954), «Заметіль» (1967), книг для дітей – «Абетка веселенька для дорослих і маленьких», «Маленький дзвонар із Конотопу» (обидві – 1969), «Хто як говорить?» (2011) та ін.
Та повернемося до його поеми «Енеїда модерна…». Твір характерний тим, що її персонажі індексальні, тобто майже зовсім не зображені: подано лише їхні імена та дії. У такому контексті тим більшу значущість мають уведені в текст деталі зовнішнього вигляду персонажів. Знайомство із Руданем у поемі починається із епізоду, у якому з’являється незнайома людина у тюбітейці і вигукує: «Слыш? Давай обратно! Чого ты прьошся? Не понятно?». Далі автор пише:
Між ними – шаснула Мотрона,
За нею – з видом скорпіона –
Рудань низенький? Що за біс?
Такого бачив десь Григорій!
І пригадав: на Лаврські хори
Оцей Рудань так само вліз!
Було це триста років тому,
Коли Хмельниччина росла:
У двері Лаврового дому –
Московська рота забрела;
По келіях гайнули! Жарко
Було тоді! Рудань плигнув,
Украв щось, дивиться – смітярка,
Але й її не повернув.
Портрета його, як ми помітили, майже нема, це фікція, яка має тільки деякі соціально-географічні пунктири: істота ця з Росії, про це свідчить і макаронічна мова, і тюбітейка (у Блока: «Да скифы мы, да, азиаты мы, с раскосыми и жадными глазами»). Цікаво, що «триста років тому» вона теж була у Лаврі з «московською ротою». Тепер же Рудань пробрався на хори, «шаснув», «плигнув» – і украв смітярку. Оце, що спершу «шаснув» за Мотроною, а потім «плигнув» – свідчить, що він змальований не як людина, а як сутність іншого рангу – біс (пригадаймо, як біс з’являється у баладі Адама Міцкевича «Пані Твардовська», там він теж «шаснув» і «плигнув»).
Мотря знайомить ченця Григорія з ним: «Знакомсь: Как Цапнуть. Все уміє!» Григорій позадкував і «скільки ніг межи людей хутчіш побіг». Чернець перелякався: саме це й передбачає експресіонізм: подібного героя сприймають усі з трепетом. Таємничість замкнена в колі зла. Одночасно нереальний статус підсилено: Рудань тут ще менш конкретна людина, він – фікція, копія, особа воістину романтична («каркає, немов ворона»), тому його зовнішність уже не стільки частковий упізнавальний контур фізичного обличчя, скільки «знак». І тут, як бачимо, Рудань описаний не в зорових категоріях. І це друга риса експресіонізму як моделюючої системи: саме по собі зорове відчуття неістотне, воно одержує цінність тоді, коли передбачає «внутрішнє бачення», «візіонерство».
Згадка про подобу Руданя утримує його «портрет» у тій же експресіоністичній системі. По-перше, автор ізолює зображеного від оточення, виводить поза рамки побутової суєти, а з «обличчя» знімає характер конкретної подоби людини з конкретними однозначними емоціями. По-друге, передбачає стан переходу до чогось істотнішого, націлює погляд у позамежне, недосяжне. По-третє, у контексті згадок за Руданем може стояти концепція, згідно з якою біс ніколи не дивиться на людину. Рудань теж не дивиться на людей. Тут він амбівалентний: може прочитуватися і як одухотвореність, і як прикмета демонізму. Наступне зображення Руданя відкриває його зовнішність цілком. На цей раз ніби зникає двоїстість і демонізм і зберігається лише енкаведистська суть. Однак при детальнішому аналізі образу виникає дещо інше. Рудань вривається в іконописну майстерню до отця Григорія.
В іконописну, як розбійник,
Ввірвавсь Рудань: «Огня! Огня!
Так вот гдє чортов самостійник,
Сегодня третій у меня!»
Григорій фарбу встиг сховати
І господа почав благати,
Щоб допоміг йому тепер…
Неізбагненна Божа воля:
Чернець потрапив у неволю,
Бо воля— враг ЕСЕРЕСЕР!
Поет тут перетворює його на власний «портрет», але це ще не все. Будучи «портретом», він нагадує не себе, а біса (тобто стає «портретом портрета», «копією копії») і дистанційований, як від себе, так і від енкаведиста. З перспективи усіх подальших дій це подвійне перетворення Руданя може прочитуватися як «несамостійність», і як перетворення у випадок, лише один із аспектів загальнішого вияву емблематичного образу: «герба кривавої Москви», який тепер асоціюється з тюбітейкою, з макаронічною мовою Руданя, з ротою московських солдатів, що увірвалися до храму, зрештою, з його назвиськом «Как Цапнуть».
Ще один аспект «герба кривавої Москви» розкривається в образі «юнака», якого зустрів отець Григорій, коли той над «вельосипедом гибів», загнавши в «гуму будяка». Деталі портрета й опису («Ще миршаве таке, а вміє на двох колесах», «Круглим змієм лежала камера в траві», «А ви ж куди, чого і хто ви? – У душу ліз, немов оса») проливають світло на цього «чорномазого» (саме так: «чорномазого!») Равла. Та з «гербом кривавої Москви» він уже повністю ідентифікується тоді, коли купить у святого Григорія копію Божої матері і повезе її «поспішно у село». Про це, зокрема, свідчать слова Безуглої до ченця:
Якби ти знала, добра душе,
Кому ж ми копію дали!
Та ж то – стукач! Та ж то кликуша,
Найчервоніша у селі!
Він заплатив копійок пару,
Щоб вторгувати із базару
Не на іконі, – де там, де! –
Побіг, помчав Равло щосили
Ченцеві вирити могилу
У місті – у ЕНКАВЕДЕ!
Отак на людях заробляти
Партійний підсвинок Равло
Умів!..
Потім Равла знаходять «забитим», і це також свідчення того, що доля таких, як він, залежить від випадку; автор проводить думку, що Равла та енкаведиста, що йшов поруч з ним, убив, очевидно, син Безуглої, який перед цим клявся прийти «катам на горе!» і «зник кудись блискучим метеором».
Отже, портрети Руданя і Равла будуються як варіанти загальнішої етичної категорії – «герба кривавої Москви». Вона стає варіантом ідеї східно-мілітарної ментальності, скіфського начала, і в цьому, на думку Дмитра Бучинського, непересічне значення поеми Леоніда Полтави, бо «видно, читаючи ”Енеїду модерну”, що не до сміху йому, що крізь призму його душі, словами новітнього Енея Григорія проривається жаль і туга» (див. передмову до видання).
У творі носіями моралізму й активізму тут виступають історичні імена, тобто імена конкретних осіб з історії (Діоген, князь Ростислав, князь Ярослав, Митрополит Іларіон, Данило Галицький, Петро Могила, Князь Володимир, Мазепа, Кальнишевський та інші), імена сучасників (Сергій Єфремов, Михайло Грушевський, Володимир Сосюра, проф. Василенко, Максим Рильський, Олександр Корнійчук, Гермайзе, Павлушков, Євген Плужник, Іван Багряний). Це закономірно, бо вони відіграють роль «посередників» між літературою і не-літературою і покликані створювати континуальну модель світу. Зіткнення обох репертуарів імен – історичних і сучасних – переводить сучасні у ранг «історичних», сучасність не протистоїть історії (минулому), а природно продовжує її. Звичайно, цих два репертуари можуть розподілятися й інакше: прилучення сучасних півфіктивних або документальних імен до історичних підвищує ранг сучасності, надає їй високого ціннісного статусу, прищеплює читачеві відчуття «історичності» (вагомості) діяльності носія того або іншого імені (поема «Сновидів» Святослава Гординського); відсуває сучасність у минуле, інколи з метою деактуалізації пам΄яті про небажані події, навіюючи неактуальність, вичерпаність, відсутність наслідків певних подій («Слово про полковника» Богдана Кравцева), або наближає минуле, актуалізує його, іноді з метою виправдати явища, які мають вже інші причини (поема «Мазепа після Полтави» Р.Володимира). Інколи ці ієрархії персонажів і взаємин можуть бути впізнані, головним чином, саме за формами імен та звертань. Авторське втручання у випадку імен виражене за допомогою вибору і відсилань до певних конотацій. У таких випадках ім’я часто функціонує на правах назвиська або своєрідного етично забарвленого епітета.
В «Енеїді модерній» зустрічаємо Мотрону, що відсилає нас до Юнони Івана Котляревського, Найбільшого (Шевченка), Тата (Бога), Шпенгра (Шпенглера), Недостріляних (тобто цілковито не знищених комуністичним режимом київських сонетярів Миколу Зерова, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмару), Смолу-Лиса, міднолобого Петра, Крущова (що асоціюється з Хрущовим), Руданя та інших.
Простежмо за семантикою назвиська «Рудань». Основна асоціація виникає тут за рахунок прямого зв’язку зі словом «рудий». Семантика цього слова підсилена випадковістю назвиська і рідкістю людини подібного антропологічного типу; бо, як пише Федір Вовк у своїх нарисах з етнографії та антропології українського народу, такий тип людини чужий нашому етносові. Природно, що при подібному емоційному підсиленні кожне прізвище насамперед сприймається нарівні з оцінкою, а сам персонаж локалізований на негативному полюсі моралізму. Але, як підказує контекст твору, за вибором цього назвиська стоять не лише антропологічні принципи. Рудань, як нерозлучна тінь, шастає за Мотроною, і саме вона знайомить з ним ченця Григорія, головного персонажа твору, бунтаря проти тоталітаризму. Отже, в коло конотації імені «Рудань» втягнена і Мортона, чиє ім’я сприймається як пародія на Юнону. Знайомство з Руданем автор починає з такої увертюри:
Зненацька котрийсь із парняг
(У юрті! – він татарську юрту
Собі на голову натяг!)
Гукає: – Слыш? Давай обратно!
Чого ты прьошся? Нє понятно?
Цікаво, що у примітках до поеми пояснено слово «юрта»: «Тюбітейка – накриття на голову у вигляді круглої шапочки, здебільшого розшитої під ”золото”. Походить з Азії». Костюм або ж його елементи, як відомо, також є соціально-етичними знаками людини і багато про що говорять, лише треба вміти їх читати. У даному випадку «юрта» свідчить про приналежність персонажа до «монголосфери» (Є.Маланюк), батьківщини варварів і руйнівників. Таким постає Рудань з перших сторінок поеми Леоніда Полтави.
А брат його – ще більша птиця,
Крущов! То, кажуть, кавалер!
З Москви приїхав подивиться
На нас і нашу УСЕСЕР…
Тут явна конотація до Хрущова. Та свою справжню етичну суть Рудань розкриває тоді, коли вривається в іконописну майстерню до ченця Григорія, коли той розклав фарби і збирався продовжити роботу над іконою. Через нього чернець Григорій потрапляє в Енкаведе і бачить через ґрати, як на вулиці «рудані» ловлять чергову жертву. Таким чином в назвиську «Рудань» і «рудані» міститься кілька сенсів, які покликані відображати його етичну шкалу, але, звісно ж, ці сенси активізуються і стають помітними завдяки широкому контекстові – словесній і сюжетній реалізації «іменної» історії Руданя. Ім’я з бісівськими асоціаціями, з хтонічними і садистсько-енкаведистськими началами збагачується усе новими і новими аспектами.
…Он за ченцем слідкують хижо
Чиїсь очиці в люту хвижу –
Хтось припадає при вікні:
Рудань Как Цапнуть то слідкує,
Рудань без фронту – орден чує
На френча лівій стороні!
І далі:
Рудань ввірвався – і фуражка
І забрязчала з жаху пряжка
З гербом кривавої Москви:
От щойно бачив – і нестало,
Немов ченця з очей забрала
Угору невидима длань! –
І, непритомний, онімілий,
На лаври плити задзвенілі
Упав навколішки Рудань!
Отже, як бачимо, назвисько «Рудань» є семантично насиченим прикладом імені, що маніфестує ряд актуальних морально-етичних проблем доби. Рудань – антипод ченця Григорія-чудотворця, возведений до рангу «нульової ціннісної категорії», у якій у спресованій формі містяться головні ідеї поеми: заперечення християнської віри, мілітарна експансія на чужі землі, русифікаторська беручкість і тоталітарна захланність.
Ми вже писали, що взяте окремо ім’я персонажа тільки частково дещо значить. Як і будь-який інший елемент твору, воно значуще тільки тоді, коли включене у структуру, тобто у своєму співвідношенні з іншими рівнями, хоч би з контекстами. У випадку імені «Рудань» це будуть, наприклад, всі інші форми цього імені, всі інші його найменування (клички або назвиська типу «Как Цапнуть», тобто як «украсти» і як «цапнуть» кого-небудь з людей, «Как Цапнуть-скорпіон», «песиголовець», «препородистая птиця», «незнайомий», «пес цеповий», «розбійник» і т.д.), контексти їх використання, імена і прізвища інших персонажів та їх тло. Таке зіткнення в одному контексті ченця Григорія і Руданя може активізувати дуже широку шкалу душевних станів – від відчуття неприязні, огиди (наприклад, коли Рудань на церковних хорах краде смітярку) до цілковитого антагонізму (коли він здає ченця Григорія в Енкаведе, звинувачуючи його в участі у контрреволюції); тому «бісівські» прикмети, якими наділяє автор персонаж Руданя, експліцитно виявляють інтенцію зла, «змодельованого» через цей образ.
Роз’єднаність імені і його носія помітна і в розділі «Столичні зустрічі», де змальовано, як чернець Григорій зустрічається із сином репресованого професора Василенка. Він упізнає його («Блищать вуглинки голубі, Кирпатий носик… стан тоненький… Сухі, посинілі вуста…»), та, незважаючи на це, відмовляється об’єднати його справжнє ім’я Вася з цим «урканом», що записався «до блатних», його «хлопці пішли на мокре», а він тут сидить, «мов гвоздь у дошці» і жде, «поки якісь тарьошці» не пообрізує «підошов». В очах ченця особа хлопчика, якого він знав з дитинства, зникла, він живе міфом про Васю, міфом, який тут наражається на жорстоке випробування: хлопець переродився в «уркана». Чернець дає йому «окраєць хліба» – ця деталь дуже промовиста, бо свідчить про акт милосердя з боку Григорія, який виявляє велику силу у боротьбі за особистість хлопця із тією системою, що його обезособила і зробила з нього «блатного». Об’єднання імені і особи хлопця, відновлення попередньої тотожності прийде пізніше, коли «народиться із бандита відважний месник» (розділ «На фронт»).
Один із героїв поеми (за назвиськом – «Найбільший») ніде не фігурує під іменем, лише з приміток дізнаємося, що мова йде про Шевченка. Але цей персонаж не деперсоналізований, а навпаки, змальований як виняткова особистість. Безіменність прирівнює його до Григорія-чудотворця і переводить в універсальний план: в його особі ми справді маємо справу з істинним художником і громадянином, а в загальному плані взагалі з категорією «Найбільший». Якби він мав ім’я, то він би перетворився на конкретну, хоч і геніальну, та все ж одиничну людину.
На тлі системи інших імен та сюжетних обставин «Найбільший» як категорія прилучений до універсального фонду культурних категорій. Не випадково, він названий не поетом, не художником, не громадянином, а саме «Найбільшим», позначений поняттям, яке через свою кореневу артикуляцію («більш–біг») відсилає до біблійного образу Творця, Бога. «Найбільший» і Григорій-чудотворець – рівноправні партнери тільки на міфічному рівні.
Отже, Леонід Полтава показує дві сфери фізичної і духовної руїни України, «Трої»:
1. Побутовий світ («зовнішній простір» культури) – упорядкований і упізнаваний, йому протистоїть хаотичний світ ірраціонального випадку, московської експансії на Україну. Цей другий світ є ентропією. Вона тимчасово перемагає, руйнуючи плани людей: святий Григорій так і не може домалювати своєї картини, він помирає у Лаврі, Рудань підбігає до трупа і стає свідком його зникнення («Немов ченця з очей забрала Угору невидима длань!») і сам «непритомний, онімілий», падає на плити Лаври.
2. Побутовий світ, що складає внутрішній простір культури, переупорядкований, позбавлений гнучкості, мертвий. Йому протистоїть випадок – «могутня зброя Провидіння». Він вторгається в механічне існування, оживлюючи його. Однак автоматичний порядок перемагає, «випадок чекає своєї черги». Ентропія задубілого автоматизму торжествує. Світ, де все хаотично-випадкове, і світ, де все настільки омертвіле, що для «події» не залишається місця, просвічують один через одного.
Взаємовпливи цих сфер ускладнені ще й тим, що і «зовнішній», і «внутрішній» простори культури подані і поза кожним з героїв як світ, що їх оточує, і представляє «середину» цього життя з його іманентною суперечливістю. Обидва можливих тлумачення реалізовані у поемі Леоніда Полтави в одній і тій же «сюжетній машині». Це надає образові ченця Григорія виняткової змістової місткості і сили моделюючого впливу на читача, а образові його антипода Руданя гібридності: в одній особі автор зобразив двох персонажів: енкаведиста і біса.
На світлині: Леонід Полтава, 60-ті роки.
Олександр Астаф’єв, м.Київ.