У нашій мові існує чимала кількість сфер лексики: діалектна, розмовно-побутова, просторічна, термінологічна, архаїчна, історична, неологізми тощо. Серед цього розмаїття неабияке місце займає її поетичний словник.
Він обслуговує, зрозуміло, сферу поезії та інших високих стилістичних стихій. На мою думку, любителями благородних форм, піднесеного тону були та є українські класики Павло Тичина, Максим Рильський, Михайло Стельмах, Леся Українка, Андрій Малишко, Ліна Костенко, Василь Симоненко і сотні інших поетів та прозаїків.
Читаючи їхні твори, без сумніву, серце й душа сповнюються нечуваними духмяними пахами, а флюїди ментального буття відпочивають у розкішній красі чуттів і ремінісценцій.
Наші віртуози слова делікатно й ніжно, з почуттям такту гранують кожен поетизм, надають глибоких психологічно-смислових відтінків, а також створюють майже містичну духовну ауру. В їхніх текстах блищать-переливаються справжні словесні діаманти: «передгроззя», «марево», «легіт», «далеч», «гомін», «нестяма», «жар-птиця», «маєво», «знамено», «запашний», «п’янкий», «стоголосий», «безмовний», «смарагдовий», «джерельно-чистий», «рахманний», «неозорий», «несказанний», «розбуялий», «химерний», «тернистий», «моторошний», «сягати», «щеміти», «витися», «зітхати», «спрожогу», «навсібіч», «зненацька», «доблесть», «торжество», «вікопомний», «благословенний», «бентежити», «мислити», «небокрай», «злото», «шати», «приваба», «плугатар», «духмяний», «сизокрилий», «квітнути», «линути», «блакить», «борня», «відлуння», «живодайний», «зоріти», «осяйний», «розмай», «діброва», «перст», «десниця» та багато-багато мовних направду перлів.
Можна лише переконатися в тому, що наша українська мова, за словами Володимира Сосюри, «як та купина, що горить – не згора, живе у стежках, у дібровах, у зойках гудів, і у хвилях Дніпра, і в стягах отих пурпурових». Адже її живлять невичерпні джерела-поетизми. Та й сама вона, яко свята Поезія.
Зиновій Бичко, доктор філософії