Багато років підряд (понад тридцятиліття) моє робоче місце науковця Інституту релігієзнавства у Львівському музеї історії релігії знаходилося на третіх хорах Домініканського костелу. Місце, скажу я вам, світле, містичне, одухотворене! Скільки святочних різдвяно-великодніх відправ, весіль, перших причасть, хрестин, освячень можна було побачити і почути з дванадцятиметрової висоти,стоячи над юрбою на рівні динамічних скульптур Себастьяна Фесінґера, не опускаючись вниз. Це розкіш, натхнення, тиха радість для душі. Скільки написано творчих текстів духовної лірики, драматургії, сценаріїв та обрядів, скільки релігієзнавчої літератури опрацьовано! Сидиш, занурена в роботу, а тут поруч унизу концерт органної музики: «Фуга і токата ре мінор» Йоганна Себастьяна Баха у виконанні рідного у стінах костелу, майже «домовика», тепер уже світлої пам’яті органіста Віталія Півнова, а потім «Серенада» Шуберта з щемливим солом трубача Юрія Остюка… І так роками, десятиліттями. Звідси і тема розмови, вклинена в багатолітні зацікавлення міфологією цивілізацій Стародавнього Світу – Єгипту, Шумеру-Вавілону, слов’ян. А що там було з музикою? Які перші інструменти давніх мешканців Землі? Де саме винайшли орган, звідки його корені? Отож, мій улюблений Стародавній Світ. Почнімо з Єгипту…
Музична культура Єгипту налічує понад п’ять тисячоліть. Але записи єгипетської музики, на відміну від шумерської, не були виявлені. Археологічні експедиції виявили, що в Єгипті знали дугоподібну арфу, повздовжню флейту, систр (улюблений інструмент єгипетських богинь Баст і Хатхор). Величезний золотий систр стояв у головному святилищі Хатхор – богині сімейного вогнища, материнства,танцю і музики – у її храмі в Дендері (єгип. Іун-та-нечерт). Рукояті систра завжди виготовлялися в образі кішки з людським обличчям – символу богині Хатхор та її посестри – богині Кішки-Баст. У богині Хатхор і бога Ра, за єгипетським міфом, був син – бог музики Айхі (Іхі) , що зображався хлопчиком з «завитком юності» і систром у руках.
Найчастіше музика Стародавнього Єгипту була одноголосною, синкретичною, тісно пов’язана з самобутніми обрядовими танцями та пантомімою, або ж цілими драматичними виставами. Такими драматичними сценками народних забав з використанням музики і співу були наповнені щорічні свята статевих взаємин у місті Бубастісі – центрі культу богині Баст. Вони були аналогами грецьких вакханалій і слов’янських Купал. Знав Єгипет і свято Першого Снопа, інакше кажучи свято Урожаю, і процесїї на честь розливу Хапі-Нілу, і вшанування Дерева Життя-Ішед і Стовпа-Джед на святі тридцятиліття царювання фараона…
Поступово створювалися невеликі хори, одноголосний спів набував ознак примітивного багатоголосся. Згодом виникли три напрями в музиці Єгипту: релігійно-культова, придворна та народна. Удосконалювалися форми музичного виконання, утворилися ансамблі та зародилася так звана хейрономія – рання форма керування хором за допомогою жестів та міміки. В процесі подальшого розвитку виникла ліра, кутова арфа, подвійний гобой, дерев’яні та бронзові сурми, різноманітні барабани,тамбурини та брязкала (улюблені інструменти танцюючих домашніх карликових божків Бес-Хітів). І , нарешті, було винайдено пневматичний та гідравлічний орган! Це один з кращих винаходів єгиптян. Після завоювання Єгипту Римом, знання і освоєні технології виготовлення органу поширилися у Римській імперії. Так єгипетський орган став попередником європейського органу!
Тепер поговоримо про Стародавню Месопотамію. Шумер любив музику: шумерська поезія – вільний вірш без рим зі своєрідним ритмом – була призначена для декламації в супроводі барабанів , ліри та арфи. Якщо ми вже заговорили про шумерську арфу, то це найдавніший із відомих інструментів у світі. На сьогодні їх збереглося всього кілька в оригіналі й безліч зображень на циліндрах для відбивання текстів, а згодом і на рельєфах. Кожна з цих арф була не тільки музичним інструментом, а й мистецьким витвором. На одній із найдавніших арф з Ура, що датується кінцем першої третини – другою чвертю ІІІ тис. до н.е. і є раритетом Іракського музею в Багдаді, знайдемо карбування по золоту. На передній стінці резонатора зображена голова бика – вся з золота і тільки очі в неї з синього лазуриту. Найдавніша арфа з Ура славиться також своєю інкрустацією.
Всі шумерські арфи, що дійшли до нашого часу, були знайдені у шістнадцяти «Царських гробницях» в місті Урі археологом і відомим шумерологом Чарльзом Леонардом Вуллі. Поховальні процесії у Стародавньому Шумері супроводжувалися музикантами: найужитковішими у цьому обряді були арфа, ліра, цимбали та флейти. У похованні цариці Шубад (її первісне ім’я було Пуабі, що дослівно означало «батькові вуста» або образно «батьковий поцілунок») поміж кістяків десяти жінок був знайдений один арфіст, пальці якого лежали на зітлілих струнах арфи. Ця арфа(приблизно друга чверть ІІІ тис. до н.е.) стала окрасою Британського музею у Лондоні. На арфі цариці Шубад лазуритом покриті і кінчики рогів бика, і його борода. Між двома золотими биками з людськими головами на передній панелі резонатора шумерської арфи знаходимо зображення Гільгамеша, головну дійову особу «Епосу про Гільгамеша», що свідчить про надзвичайно глибоке коріння міфів та легенд про цього героя, не кажучи вже про Гільгамеша (Більгамеса) як про історичну особу – жерця і військового вождя Урука, що жив приблизно 2700-2600рр. до н.е. З початку ІІ тис. до н.е. дійшла до нас шумерська таблиця з переліком будівель і присвятних написів у храмі Туммаль у Ніппурі. В ній згадуються, між іншими, будівлі Гільгамеша та його сина Ур-Нунгаля. Поруч з Гільгамешем на арфі зображені символи шумерської міфології: і людина-скорпіон, і сцена «бенкету звірів» в супроводі музичних інструментів – осел грає на арфі, шакал на тамбурині, ведмідь відбиває такт і танцює, лисиця, озброєна кинджалом, несе в кошику вовка і ягня, за нею з гідністю панського слуги виступає лев… Ці епізоди могли б правити за ілюстрації до казок усіх байкарів людської цивілізації – Езопа, Лафонтена, Глібова чи Крилова… Скажімо, «Вовк та ягня» – у контексті філософії смерті шумерів – Вовк , то Час, що чатує і пожирає смертну людину – Ягня! Проблема марності людського життя і неминучості смерті, яка зрівнює всіх, посідає велике місце у філософії та літературі Стародавнього Сходу. В єгипетській літературі того періоду була відома «Пісня арфяра»,що проповідувала «…Їж, пий, веселись, бо завтра помреш». «Відповідь на пісню арфяра» протиставляла смертності людини безсмертя людського розуму. Шумерський «Епос про Гільгамеша» стверджував на багато вищому рівні, що над фізичною смертю людини гору бере безсмертне творіння її рук та рук її предків.
Виготовляли шумери музичні інструменти, маючи знання акустики. Їм був добре відомий той факт, що з двох струн однакової товщини вищий тон видає коротша. Шумерські арфи мали від шести до п’ятнадцяти струн і досконалі резонатори. Збереглися також шумерські ліри, одна з яких повністю золота. Із зображень ми знаємо й цілий ряд інших шумерських інструментів, серед них сурми, ріжки, флейти і сирини. А також найрізноманітніші барабани, барабанчики і тамбурини. Маючи уявлення про музичні інструменти Стародавнього Шумеру, дуже хотілося б знати щось про шумерську гаму тонів, почути хоч одну шумерську мелодію!
Ассіріологи М. Дюшен-Гійємен з Лютіха та А.Драфкорн-Кільнер із Берклі спробували на основі після шумерських табличок з Ура, Сіппара й Угаріта відновити декілька тактів месопотамської культової пісні, яка походить приблизно з ХV століття до н.е. Музикознавець і арфіст Р. Крокнер виконав їх у 1975 році в залі Берклійського університету, до того ж на точній копії одинадцятиструнної арфи з Ура. Однак прозвучали вони безбарвно, можна сказати мертво… Навіть якщо їх і поталанило відновити в первісному вигляді, то до шумерської музики вони не наблизилися і на крок. Що ми можемо знати про народ Шумеру, коли не знаємо його музики? Це запитання стосується усіх цивілізацій Стародавнього Світу!
Чи було в міфологічній системі ранніх землеробів України божество (чи дух), що відображало музичний колорит того часу? Не знаємо. Археологія про це мовчить. У пантеоні дохристиянських богів прадавньої України (що склався значно пізніше) символів музичних інструментів немає. Або ж символіка синкретизму та багатофункціональності стародавньої міфологізованої культури України приховала від нас багато цікавого. Скажімо, у слов’янської богині Макоші (Мокоші) у руках є ріг достатку. Чи не був цей ріг одночасно і музичним ріжком, пастушим «зазивачем», ніхто однозначної відповіді не дасть. Чи не була та сама Макоша (у деяких місцевостях України – Додола), окрім богині Небесної Води (Дощу), статевих (шлюбних) стосунків, ще й богинею музики на зразок єгипетської Хатхор.
Знаємо тільки, що на посуді раннього Трипілля знаходимо зображення жіночих фігур, оповитих Змією. Це, на думку дослідника В.Маркевича, праісторичний міфологічний «текст» магічного закляття, зверненого до верховного жіночого божества Води, Плодючості, Достатку. Вчені вважають, що сюжети енеолітичного («трипільського») мистецтва, побудовані на землеробських міфах давнього населення України, беруть свій початок в неолітичному мистецтві культури давніх землеробів Балкан та Подунав’я, корені яких сягають Малої Азії. І не тільки… У Єгипті на святі Урожаю символічний Перший Сніп та жертовні страви і напої приносили у храм богині Змії-Рененутет. Думається , що раннє Трипілля і Єгипет розвивалися в одному і тому ж часопросторі, отож об’єднані спільною «мовою міфів». Про це ідеться в дослідженні М. Чмихова «Археологія та історія Стародавньої України» (Київ,1992).
Поруч із Змією, символами раннього Трипілля стали також птахоподібні істоти та «роги святості» священного бика. Відомі мідні бляшки з Карбунського скарбу (на поселенні Карбуна в Молдові) у вигляді рогоподібних наліпок-«букраній»: тут бачимо поєднання образів-зображень бика та сонця, спіралей часу в орнаментації посуду. Є і зображення голови жінки в обрамленні бичачих ріг (знахідки розкопок у Більче Золотому). При цьому згадується образ єгипетської богині Хатхор, та й Ісіди теж – жіноче обличчя з коров’ячими рогами.
У середньому Трипіллі на посуді з’являється графічне зображення чотириоких антропоморфних духів богів, що були пов’язані з місцем проживання ранніх землеробів та скотарів України і рослинним світом, що їх оточував. Супутники землеробів та скотарів – рослини, тварини, знаки Місяця, що утворюють певні комбінації, вірогідно, ритуальні.
Дуже багато різних гіпотез та версій. Проте маємо і так достатньо! Те, що на теренах України ще з епохи пізнього палеоліту, а також у буго-дністровських та азово-дніпровських могильниках неоліту та енеоліту (кінець V – початок ІV тис. до н.е.), мідного та бронзового віку, що являли собою культові комплекси, були знайдені музичні інструменти пастухів і первісних землеробів – флейти, сопілки, ріжки, бубни, тріскачки – говорить про релігійну (ритуально-обрядову) та народну музичну культуру Стародавньої України.
Найдавнішими музичними інструментами, знайденими на пізньопалеолітичних стоянках (у Молодові в Україні) були дві флейти та різноманітні сопілки, виготовлені з трубчастих кісток тварин, у яких просвердлені або прорізані отвори. Обидві флейти виконані з рогу оленя. Мають отвори та орнаментальне оздоблення. Окрім інструментів, на стоянках були виявлені зображення людей у різних динамічних позах.
Ритуально-обрядова та народна культура старожитньої України, що обов’язково включала в себе спів, ритмічний рух або танець, музичний супровід, жести або пантоміму, «примітивну» театралізацію, безперечно, була прив’язана до міфу і відображала циклічність землеробської праці (сівбу-врожай), ішла за відліком фаз Місяця, а згодом місяце-сонячного обертання (зародки календарної обрядовості – «калети», «купал») та відтворювала ту ж циклічність у житті людини ( обряди дитячої та підліткової ініціації, весільний та поховальний обряди). Так, хороводи як магічні заклинання сонця були відомі в Україні з часів первісних землеробів, і «вінкоплетини», і жертвоприносини плодами землі. І співалися одноголосся, які поступово перетворювалися у примітивні багатоголосся («октави», «канони») шляхом накладання контрастних (високих-низьких) голосів. І відбувалися багатолюдні складні церемонії релігійно-культового та родинного призначення. Скажімо, Кам’яна Могила під Мелітополем була одним з найдавніших культових центрів і в силу своєї природної унікальності використовувалась протягом кількох тисячоліть. Про церемонії, які там відбувалися, свідчать знахідки чуринг у формі риб, що за їх малюнком оповідач відновлював сюжет міфу.
А от населення культури лінійно-стрічкової кераміки прикрашало культовий посуд прокресленими лініями та ямками. Нерідко неглибокі ямки робилися з однаковим інтервалом по прокресленій лінії, утворюючи схематичний «нотний» орнамент.
У племен мідного віку Закарпаття (ІІ половини ІV тис. до н.е.) звучала скрипка. Чи не підтвердження це думки, якій присвятив свою життєву працю Хведір Вовк «Матеріали до етнології та етнографії українців», про особливу співучість та вроджену музичну обдарованість наших далеких пращурів.
Література до статті:
1.Войтович В. Українська міфологія. – Київ, 2002.
2.Замаровський Войцех. Спочатку був Шумер. – Київ,1983.
3.Історія української культури у п’яти томах. Т.1. – Київ, 2001.
4.Кодлубай І., Нога О. Прадавня Україна. – Львів,2004.
5. Мистецтво найдавніших часів та епохи Київської Русі в шести томах. Т.1. –
Київ,1961.
6. Ольховський Андрій. Нарис історії української музики. – Київ,2003.
7.Паламарчук Є., Андрієвський І. Зорі Трипілля. – Вінниця,2005.
8.Черниш О.П. Палеолітична стоянка Молодове V. – Київ,1961.
9. Яковлева Л.А. Образне мистецтво пізнього палеоліту (образ, композиція,
ансамбль) // Археологія. – 1996. – №3.
Ірина ВОВК – письменниця, музейник, ст. науковий співробітник Львівського музею історії релігії та Інституту релігієзнавства (1978 -2019)
м. Львів.