Володимир Мацикур. Скриня: вірші. – Тернопіль: Бескиди, 2019. – 131 с.
Головні атрибути цієї збірки: назва, монохромний дизайн обкладинки, пов’язані з традицією. Символізація оригінальна, не зовсім звична, та цілком переконлива. Інтуїтивно автор відчув, що скриня, як давній меблевий атрибут української селянської хати, де зберігалося усе цінне – святкове вбрання, рушники, прикраси, гроші, якимось чином має стосунок не тільки до нього, а й до всього космосу довкола. Тому що скриня – це й символ нового життя, котре отримують старі «лахи» – тлін відступається від них Авторова символічна скриня також жива, бо сповнена не тільки акварельних картин, ніжних звуків, духмяних пахощів: «У ній бува ночує ніч. / Її колишуть дивозорі, / А зігріває нянька-піч, / Коли метіль мете на дворі… / То що ж у ній? Ну, ось у тій? / Лахміття вицвіле старече? / Живе там жменька теплих мрій / І золоте казкове серце» («Скриня»), а й отрути раптових зіткнень зі стихією розчарувань, гірких прозрінь: «Твій біль, немов старий кожух, – / Роками збитий, ледве гріє. / Тремтить на протязі розрух, / При сивім березі надії» («Біль»), історичної пам’яті, що закарбувалася у генах: «Тіснились по кутках батьки і діти, / Старенька бабця мерзла з усіма. / Просив прощення за усіх невинний вітер, / Причинною сміялася зима» («1944»).
Відкриває книгу і навіть служить їй художньо-моральним камертоном вірш «Осічка». Вірш очевидно програмний, у ньому ніби завуальована «інструкція до читання» особливої поетики автора, котра притаманна майже всім текстам збірки. Від перших строф задається певне емоційно-психологічне налаштування, емоційно-психологічний вимір: «Ти під прицілом на гачку. / Шукають серце – підла звичка. / В клітині кожній нервів січка, / Та у смертельному танку / Щось перейшло межу тонку, / Глузливо клацнувши. Осічка…/ Гойднувся світ на волосині / І десь на мить край ока щез. / І замість серця – вже протез, / Мов дзвін, калатає в людині, / У грудях, – тій казковій скрині, / Де сплять дари твоїх небес». У поетичній образності тут присутнє щось від історичного бачення світу, щось від захопливого міфу, щось від мистецького колажу, звести цей довгий вірш до чогось одного, чи навіть до поєднання всього перерахованого, гадаю, неможливо. Суміш цих різних способів наративу, дещо відмінних оптик, створює стереоефект, який у читацькому сприйманні зливається у моно.
Принагідно хочу зупинитися на помітному естетичному та етичному зацікавленні-інтересові поета до суспільно-громадянської проблематики, оскільки саме це відображає погляди і позиції поета, котрі становлять, можливо, найголовніший елемент формування авторського стилю, авторської патріотичної репутації. Одразу зауважу, що модель віршотворця, котрий відгукується на так звану «злобу дня», щось на кшталт стрічки новин, нашому поетові, на мій погляд, не пасує. Його правдива соціальна образність формується саме через відмову від парадигми прямого інформаційного відгуку. Йому притаманна більш складна етична картина, побудована на грі підтекстів, така собі естетична «коливальня». («Як фахово Юди ростуть у ціні, / І тоншають сріблом спокуси. / Несуть театрально хрести надувні, / На вигляд правдиві, ісуси».
І ще – громадянська лірика Володимира глибоко індивідуальна, його вислови мають характер особистісних, приватних зізнань. Стилістично це відображено у практичній відсутності дидактичної риторики, прямих відозв і пафосних звертань, коли образ виникає на стику сокровенного, незахищеного: «Ми в серці не такі, як зовні, / Ми справжні – часто не такі. / В душі, тій голубій безодні, / Світи глибокі і мілкі, / Різноманітні та палкі, / І бути іншими не годні. / Звичайна істина, бо решту, – / Акторська гра. Ні більш, ні менш. / У коконі із павутинок меж / Ти на землі, мов під арештом, / Зневіру всотуєш найменшу / І віри в звільнення не ймеш» («Ми в серці не такі, як зовні»). Повторюся – характер відображення непрямий, опосередкований. Тут змістовної ваги надають фінальні рядки кожної строфи – своєрідні авторські резюме.
У двобої логіки факту й поетичної логіки Володимир надає перевагу останній, бо відчуває, що це не завжди одне й те саме. В англійського поета Ґ’ю Одена є відомий рядок: «Poetry makes nothing happen». Через лаконічність, його можна перекласти різно: «Поезія не має наслідків», «У результаті поезії нічого не відбувається», а якщо вже зовсім іронічно: «Поезія нічого не робить». Ні, поезія теж може про щось повідомляти, як от у віршах нашого автора про голодомор (1933») чи про виселення українців з Польщі («1944). Безумовно, тематичні вірші – це привід замислитися не тільки над тим, як легко життя може перетворитися на пекло, але й про те, скільки злого ховається в людині, й що саме їй необхідно, аби почуватися щасливою. Проте, погодьтеся, читаємо ми поезію не заради інформації! Головна подія у поезії – це сама поезія, її образна мова, миттєвий, як коротке замикання, зв’язок між думкою та музикою слова. А найпростіша відповідь на питання, чому у названій збірці присутні вірші про війну – потрясіння, струс! Одна справа, коли смерть блукає десь далеко, в заморських доменах. І зовсім інша, коли вона поряд, тут, у твоїй державі: «І вперше я убити їх / Жадав безбожно. / І перший раз мені Пан Біг / Сказав: Не можна…» («Стерня») «За плечима – життя / А попереду – прірва. / Хтось мене мов розтяв, / Й з двох світів наче вирвав» («Храм»).
У текстовому просторі «Скрині» сполучаються воєдино хаос і космос, ностальгія і реальність, любов до рідного міста і зелених пагорбів села, даруючи читачеві відчуття гармонії й єдності світу: «Горбаті рамена полів, / Де тіні дерев, наче варта – / Міграції ситих корів, / Що мрійно як хмари вгорі, / Із вчора мандрують у завтра» («Череда»); «Це місто я люблю, як рідний дім, / Віддячую добром йому навзаєм. / Виблискує колиска на воді – І з ночі, мовби з моря, виринає» («Місто»).
Заплітає місяць вербам жовті коси.
Відшуміло літо на семи вітрах.
Кольорову хустку одягнула осінь.
Відлетів у вирій запізнілий птах
Сиротою стежка тулиться до поля.
Захлиснули скиби срібну далечінь.
Лебедем дівчина опустила погляд.
Впала на калину одинока тінь.
Стихло за лісами журавлине скерцо.
Позолота ніжно землю огорта,
Як одвічна правда – невгамовне серце,
Опадають листям золоті літа
На диво легкий, наповнений світлом вірш! Ув «одинокій тіні» не відчувається нічого традиційно позасвітнього, це не Евридіка, за якою треба спускатися до Пекла, вона – дівчина з лебединою шиєю, посеред світлого осіннього пейзажу, хіба тільки уявна, і тому трохи більше безтілесна, ніж конкретні калина, стежка, місяць, птах, що сусідять із нею у вірші, й мабуть рятують цей вірш від перетворення в абстрактний міраж. Ліричний герой відчуває природу зором маляра, дотиком скульптора, слухом музиканта, і попри все міцно тримається за звичні образи. Лірика поета наскрізь просякнута хтонічною (такою, що уособлює сили землі) міфологією села, прикрашеною флером ностальгії. Цей антиурбанізм відчувається у багатьох віршах збірки: «Моя земля, її пісні, – / То Купина Неопалима, / То золота небесна рима / У парі з цвітом навесні, / Луною котять по стерні / Крізь літо, що громами грима» («Маяк любові»). За нашаруваннями метафор проглядає втішаюча, до наївності (щоправда, наївності, якою керувався ідальго з Ла Манчі, тобто, шляхетної) віра у те, що тривожна казка буття подарує надію хай не зовсім перемоги, але чогось чистого й незрадливого: «І воюєш наївний, немов донкіхот, / Зі старими як світ вітряками. / Насміхається з тебе беззубий народ, / І міцніє байдужість з роками. / Перемелені долі на чорну муку, / Та ні радості з неї, ні хліба. / І голосить душа молитовно в кутку / У промінні Господнього німба. / І як води потопу, відходять гріхи, / І зневір почуття навіжені, / Вітряки відлітають, неначе птахи, / І підводяться трави зелені» («Донкіхот»).
Говорячи про святість, поет, як щирий християнин, пропагує священне, духовне, магічне. За християнськими віруваннями найвищими сакральними цінностями є Правда, Добро та Краса. Поет в черговий раз нагадує, що посеред метушні та втоми людині потрібна Любов у всіх її проявах – тема не нова, та все ще актуальна: « На спині вітру – прохолода, / На смуток човен захворів. / Висока осінь, наче мода, / Їй салютують димарі. / Ідуть на подіум берези / Довкола дзеркала ставка, / Минулим літом нетвереза / Біжить світ за очі ріка. / Та залишає у тумані / Таємний спогад, що на мить / Земного щастя, часом раннім – / В тобі прозрінням затремтить»
Реалізм як основа авторської поетики воскрешає в сучасному читачеві давні та прості істини, що забуваються в стильовому хаосі сьогодення. Це істини про вертикалі життя, що утримують людину біля своєї землі та віри, істини про зрілість та відповідальність, про те, як складно людині, що не схожа на інших, вбудуватися у загальні правила. Парадоксально, та реалізм дає поетові можливість не сковувати себе певними рамками, орієнтуватися на внутрішні відчуття, керуватися особливою свободою уяви, метафоричною словесною грою, мистецькими (музичними) ремінісценціями, якимось абсолютним поетичним слухом, особливою простотою, що майстерно обертається на вишуканість:
Зімкнеш повіки – світло.
Розплющиш – і пітьма.
Пощо тобі розквітло
Оте, чого нема.
На вицвілому світі,
У сивій давнині.
Тремтиш листком на вітті
При чорному вогні.
Співає вітер басом,
Ти ж граєш роль П’єро
Поскрипуючи часом
Палаючим пером
Найнебезпечнішим для усього матеріального є час. Від часу нема протиотрути. Люди вигадують методи боротьби зі швидкоплинністю життя, зокрема, мріють сповільнити-зберегти час за допомогою поезії, власної чи чужої. І справді, «міс-казковість – пані скриня», котра наповнена, хоча б уявно, сконцентрованою інтелектуальною енергією поета Володимира Мацикура, дарує відчуття приналежності до земного коріння, до спадкоємності традицій, ніби простягаючи вісь з минулого до майбутнього, через нас, теперішніх.
А скринь подібних, як пісень,
Під небом всі у Божій скрині.
Ту скриню відчиняє день,
А зачиняє вечір синій
Тетяна Дігай